Feb. 5th, 2014

flat_cinema: (фріман)

Цього року оскар-марафон проходить без особливого ентузіазму. Не знаю, від чого це залежить (фаза місяця, атмосферний тиск, суспільно-політична ситуація у країні…), але подекуди на годинник хочеться дивитися частіше, ніж на екран.

«Вона». Насправді, про фільм цей я вперше прочитала досить давно. Мабуть, навесні, коли рунет розривало від обурення, справедливо викликаного новою локалізаторською модою – транслітерацією (привіт, «Обливион» і «Стартрек»). Хтось пропонував просту оригінальну назву цього фільму, не напружуючись, написати російськими літерами та отримати відоме непристойне слово з трьох літер…

Так от, «Вона» - це такий приклад неспішної інтелектуально-фантастичної мелодрами, за духом дещо схожої на «Вічне сяйво чистого розуму». У нас є головний герой – лузер із сумними очима та зовнішністю повного ботана та новітні досягнення науки (якщо сприймати буквально – з’являється легкий присмак фантастики, а якщо дивитися на це як на метафору, то таке становище – це наше сьогодення, любі друзі). Люди забувають, як спілкуватися з людьми, проводять весь вільний час з комп’ютерами та іншими гаджетами, але почуття… почуття – це не програма, яку можна завантажити та активувати. І це викликає складнощі.

Насправді, кіно хороше. Але особисто мене такі фільми у захват не приводять, а на певному моменті, подолавши позіхання, ти думаєш: от би скоротити хвилин на 20. А краще – на 30, і отримаємо нормальну інді-історію, в якій лузер закохався у розумну, турботливу, цікаву жінку, яка, щоправда, лиш операційна система.

«Американська афера». От що мені подобається у режисері Расселі, так це те, що у нього є улюблені актори, які мандрують з фільму у фільм. І все, мабуть. Я, звичайно, дуже за нього щаслива, і чудово, що його останні три фільми – це події для кіноакадеміків, але для мене його фільми – кіношка на один раз.

«… афера» - це щось дурнувате (мабуть, це мода 70-х так впливає на сприйняття), що з усієї сили хоче виглядати смішним. Інколи – виходить, інколи – не дуже. Серед акторів дійсно є що сказати про Бейла (у цьому жалюгідному пройдисвіті з лисиною та пузом його впізнати нелегко; погано грати Крістіан не вміє) та Лоуренс (вона так натхненно грає феєричну дурепу і вже другий фільм Рассела поспіль – закінчену істеричку, що мимоволі починаєш замислюватися). Є ще Реннер, Купер, Адамс. Та навіть де Ніро в епізоді: але за декілька днів у пам’яті хоч якось залишаються тільки сімейна пара Бейла та Лоуренс. О, і те, що десь на третьому плані можна побачити Джека Х’юстона, спогад про якого з’являється як продовження асоціативного рядку «Дженіфер Лоуренс – лак для нігтів».

Але ви близько до серця не сприймайте, всім подобається.


«Вовк з Волл-стріт». Оргії та махінації, секс та гроші, що жирним шаром розмазуються по екрану протягом 3 (трьох) годин. ДіКапріо тут нічого не рятує, і навпаки, хочеться, щоб йому і цього разу Оскар не дали. Джона Хілл, прости Господи, знов номінується? Життя сповнене несподіванок, що ж ще тут скажеш. Ну, сподіваюся, вони хоч задоволення отримували, коли знімалися. Бо якщо ні, то питання «Нащо все це взагалі?» має світитися під вікнами Скорсезе, ДіКапріо та інших причетних п’ятиметровими неоновими літерами. Картонні герої в історії «секс, наркотики, гроші», де секс заради сексу, гроші – заради грошей і т.д. Ні, можна, звичайно, вважати, що цей фільм – про душевну пустоту, про згубний вплив наркотиків; або грошей; або оргій. Чи про те, що добро перемагає зло, і зло може покращити своє становище, коли буде співпрацювати (за умови, якщо хороші – це ФБР, а погані – махінатори).

Але музика у фільмі хороша. Особливо якщо пережити перші години дві.

Page generated Jul. 24th, 2017 12:36 am
Powered by Dreamwidth Studios