Mar. 3rd, 2014

flat_cinema: (Default)

«Серпень: Округ Осейдж» - титулована та хітова п’єса Трейсі Леттса, яку екранізували під крильцем самого Харві Вайнштейна, з таким кастом, заради якого і вбити можна. Але чомусь так склалося, що я недолюблюю сучасні п’єси та їхні екранізації. Там чомусь постійно всі кричать, тупотять та роздувають конфлікти на порожньому місці, і все це загалом виглядає штучно, фальшиво та нецікаво. У «Серпні» ситуація дещо неоднозначна: з одного боку, більшість сварок, криків та конфліктів доречні та органічні, з іншого – місцями все одно відчувається награність, а Меріл Стріп та Джулія Робертс, у яких в цій історії головні партії, час від часу надто вже переграють. І це, маю стійку підозру, провина не тільки їхня, але й Леттса. І, як на мене, ще один гріх є за цією історією – тут стільки всього драматичного намішано, що це вже не драма, а якась фантазія людини, яку оточують скандальні постановочні ток-шоу про сімейні проблеми та плітки домогосподарок похилого віку. Бо, вибачте, коли у нас в наявності багаторівнева (три покоління, як-ніяк) проблема батьків та дітей (настільки розгалужена, що я навіть боюся починати перелічувати; здається, там реально все, що можна придумати – проблемна чотирнадцятирічна, яку намагаються виховувати батьки, що роз’їхалися і майже не спілкуються один з одним, тиранічна мамаша, яка весь час принижує свого сина-невдаху, три сестри, що майже не спілкуються з батьками (та й одна з одною), всебічні звинувачення у зіпсованому дитинстві/житті і т.д.), подружня невірність (теж у декількох варіаціях, включаючи зраду чоловіка з сестрою дружини), самогубство голови сім’ї, наркотична залежність його хворої на рак удови, самотність і майже інцест… це вже занадто, треба ж і міру знати, чесне слово. Після такого фільму залишається лиш з’їсти шоколадку (ендорфіни не завадять) та з радістю увімкнути якесь зовсім не інтелектуальне кіно.

«Небраска» - чорно-біле, чудове, сумне кіно з невимовно прекрасним саундтреком та одноповерховою Америкою у якості місця дії та головної діючої особи. Бо насправді цей фільм, у першу чергу, про Америку, яка «теж плаче». Де серед пилу Заходу – який вже не такий дикий, як був століття тому, стоять маленькі депресивні містечка, в яких вибір майже завжди робиться на користь алкоголю. При чому неважливо, що на іншій чаші терезів – алкоголь здатен дати відповідь на будь-яке питання.

Мені цей фільм несподівано сильно сподобався. Треба вже подивитися все, що назнімав Пейн – може, ще одним дійсно улюбленим режисером у мене стане більше?

«Філомена». Стівен Фрірз – нормальний такий режисер. І якість його фільмів повністю залежить від сценарію. Може зняти «Королеву», а може – «Фортуну Вегаса». Між цими фільмами прірва розміром з Австралію, і її ніяк не подолати, але йому, мабуть, байдуже. Так от, «Філомена» - фільм з хорошим сценарієм. Трошки поплакала, спіймала себе на думці, що Джуді Денч у свої майже 80 просто машина, а Стів Куган – добрий.

У мене, таким чином, на десерт залишилися фільми про батьків та дітей – дивно так співпало. І, що чудово – всі три історії абсолютно різні.

Буду вболівати за Фассі, Чивателя, Бланшет, «12 років рабства» як найкращий фільм, Куарона – як найкращого режисера, і щоб хоч якась нагорода дісталася «Хоббіту» (за звук там, чи що). О, і ще за «Полювання» - очевидна реакція організму на єдиний знайомий фільм. Я чесно планувала подивитися кіно з Бельгії, скажімо, але куди там, за умов нашого веселого життя ледве встигла номінантів на «Кращий фільм» побачити. І так, насправді, добре – сиджу собі, «Філомену» дивлюся, замість того щоб нервово смикати із вкладки на вкладку, зависаючи на сайтах новин та інших інформаційних ресурсах.

Page generated Sep. 20th, 2017 12:36 pm
Powered by Dreamwidth Studios