Apr. 1st, 2014

flat_cinema: (Default)

   І в горі спізнав я, що тільки одна —

          Далекеє небо — моя сторона.

 Безглуздо сперечатися, що бувають такі фільми, які довгим та чудернацьким шляхом йдуть до нас, але приходять, як це не дивно, саме тоді, коли вони потрібні. Для цього у мене пояснення – «усьому свій час». Або критичніше – «ну і нехай, слоупок так слоупок». От так довго і складно до мене йшло заборонене в деяких країнах (!) історичне (!!) кіно, зняте на території України (!!!). Спочатку «Хайтарму» неможливо було знайти, потім я її завантажила та забула, потім… ну, чого тільки не було, включно з тим, що у мене вперше в житті глюканула файлова система на флешці, і всі файли (серед яких абсолютно випадково було і це кіно) пали жертвою форматування. Коротше кажучи, коли потім у мене спитали: «А чому ми раніше не подивилися цей фільм?», я озирнулася навкруги і відповіла: «Настрою не було».

Не провести хоча б маленьку аналогію із «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ніяк не можу, але це буде не порівняння, а такі, знаєте, туманні роздуми про сенс життя те, що у нас знімають. Двадцять років тому в Україні з’явилося багато фільмів про козаків. Зроблених на колінці, але з таким ентузіазмом, що неможливо не захоплюватися. А тепер у нас мода на історію, менш віддалену у часі та на героїв (навіть не так - Героїв), яким у результаті доводиться не на лаврах спочивати, а доводити, що вони банально не зрадники батьківщини. Менше піднесення. Більше трагізму.

Козаки більше не заговорюють свої шаблі – тепер льотчики шаманять над своїми літаками, знаючи, що наше небо – вічне. На відміну від будь-якого НКВС.

А «Хайтарму» просто слід бачити.


Page generated Jul. 24th, 2017 12:39 am
Powered by Dreamwidth Studios