Apr. 5th, 2014

flat_cinema: (Default)

Здається, це стає традицією – раз на рік я, разом із максимально можливою кількістю членів своєї родини, ходимо дивитися українське кіно. Ну, якщо вже третій рік поспіль, то можна ж вважати такою маленькою, новою традицією, так? А у 2013 та 2014 майже одночасно виходило по 2 українських фільми, що взагалі круто, але не для мене: «Тіні незабутих предків» та «Синевир» - це ж «буу». І навіть неважливо, наскільки страшне, бо «не читал, но осуждаю» та «я не трус, но я боюсь».

Так от, «Трубач»». Яскравий дитячий музичний фільм, завдяки якому ви побачите, скільки в Україні є маленьких талантів. Завдяки якому ви дізнаєтесь – у нас вміють-таки знімати так, щоб приємно хоча б чисто візуально було подивитися. Завдяки якому ви замислитеся – нє, так чого ж у нас досі немає свого кіно, га?

Музика грає голосно, танцівниці танцюють і всі співають. Сценарій спочатку може здатися дуже простим, але це, насправді, особливості жанру. Візьміть який-небудь підлітковий фільм про хор/оркестр/футбольну команду і отримаєте щось аналогічне. Але хоча антагоніст тут – справжнісінький доктор Зло, все одно, бува, в образі головного гада промайне важкий радянський спадок – шкідник, бачте, і заважає колективу. Усвідомивши це, мимоволі хапаєшся за підлокітник, прикладаючи усі зусилля, щоб із сфери архетипічних підсвідомих страхів у свідомість не пробилися спогади про фільм «Волга-Волга». А ще тут є хороший чиновник. І київський міський голова, який взагалі кращий за усіх. І вивіска КМДА крупним планом. Ага, весело.

І, подивившись цей фільм, розумієш, як нам, насправді, не вистачає фільмів про нас. Щоби «о, а майже у такий автобус я намагалася залізти о пів на восьму ранку», «а ця пічка схожа на ту, що була у нас на кухні n років тому» чи «тітки в халатах у лікарні – 100% автентичність». І сучасним дітям, мабуть, теж не вистачає чогось такого. Так, нещодавно був «Іван Сила» - така казка для найменших, у якій стільки доброти, що лаяти фільм язик не підіймається, але і неможливо не визнати, що він, м’яко кажучи, не шедевр. А у «Трубача» і аудиторія ширше буде, і знято так, міцніше. Отже, прогрес, і це не може не радувати. Дійсно, сучасним дітям потрібне щось таке, після чого можна сказати: «ми із Миколою Шевченком такі схожі, і якщо його мрії здійснилися, то і мої здійсняться, варто мені лиш постаратися».


Page generated Sep. 22nd, 2017 11:38 am
Powered by Dreamwidth Studios