flat_cinema: (фейспалм)
Завдяки своїй любові до усіляких вікторіанських історій взагалі та «Джейн Ейр» зокрема, перегляд «Широкого Саргасового моря» я починала з досить складними почуттями. З одного боку, деякі знайомі (можливо навіть, улюблені) герої та епоха, з іншого – нова історія від іншого автора (Джин Ріс написала свій роман у середині ХХ століття) та інший антураж, через що, якщо чесно, епоха відчувається зовсім не так. Але це ще було не все. Не останню роль, вибачте за тавтологію, грав виконавець головної ролі. Натаніель Паркер, пам’ятаєте його у «Будинку із приколами»? Мені здається, що він – це мало не єдине, що дійсно запам’ятовується у тому фільмі. Чудовий, не дуже відомий та, на мій погляд, підходящий на роль містера Рочестера.
kinopoisk.ru-The-Haunted-Mansion-16244
Не того Рочестера, до якого ми звикли. Молодший та наївніший – це той випадок, коли становлення героя ще відбувається, коли Бонд вперше замовляє своє мартіні та закохується по-справжньому, коли у Фандоріна ще немає сивини на скронях. Це ще нібито і не той герой взагалі. Тому порівнювати Паркера із усією компанією Едвардів я не буду. І мої враження натякають, що він – це єдине, що мені сподобалося у фільмі Джона Дайгана. Мені не сподобалася Берта, не сподобалася їхня історія, та й відносини між ними залишили мене байдужою. І найголовнішим прикрим відчуттям для мене стало усвідомлення того, що по тим декільком хвилинам, коли місіс Рочестер присутня на екрані, яку екранізацію не візьми (мовчу вже про книгу) – тоді для мене вона більш зрозуміла, ніж за півтори години «Широкого Саргасового моря», де вона нібито за головну героїню. Сам сюжет за відчуттями – гібрид першої чверті книги «Світанок» (коли Белла та Едвард трахомарафонять у свій медовий місяць на далекому острові) та фільму «Спокуса» з Бандерасом та Джолі з аналогічним наповненням. Нібито відчувається, що щось має статися, але ти позіхаєш і все думаєш – ну коли ж вона з’їде з глузду? І фінальні титри зустрічаєш із думкою – Боже мій, та це ж екранізація фанфіка! Шкода тільки, що при цьому все тут претендує на серйозність.
kinopoisk.ru-Wide-Sargasso-Sea-1610324
Є ще одна екранізація з Ребеккою Холл, але я, мабуть, не буду навіть намагатися її дивитися. Бо мій перегляд «Широкого Саргасового моря» не змогло підсолодити нічого з того, що тут є нібито доброго…
P.S. Чомусь, коли я пригадувала назву маєтку Рочестера, першим варіантом був Харренхол. Мартіне, ти відбираєш у мене моє вікторіанство…
flat_cinema: (Default)


Ця екранізація дуже дивна та дуже цікава, як на мене. По-перше, обіцянки про близькість до оригіналу не те, щоб пустослівні. По-друге, цей фільм кардинально відрізняється від усіх попередніх, що мені довелося бачити, але тільки на перший погляд. Тільки-но придивишся – бачиш «привіти» попереднім фільмам.

Творці цієї «Джейн» початком просто розірвали шаблон, запустивши історію майже у зворотньому порядку. Взагалі-то багато фільмів якось не надто заморочуються з її втечею з Торнфілду, тут же на цьому зроблено акцент. Для Джейн це було важко, нестерпно, і вона просто бігла світ за очі – і я побачила це у фільмі. Нам показують цей момент двічі – він «точка відліку» для цього фільму.

Тим, хто подивився хоча б декілька екранізацій, зрозуміло, що можна або знімати чотирьохгодинний серіал, де можна деталізувати, розіграти більшість сцен з книги, майже нічого не змінюючи, або знімати фільм із звичним хоронометражем у 1,5 – 2 години, в якому дитинство буде «зжоване», середина – трошки схематична, за головними сценами у відносинах Рочестера-Ейр, а кінець – ну це як пощастить.

Насправді, ця екранізація, в принципі, майже не вибивається з цієї тенденції. Якщо не пригадати, що все починається з кульмінації, і тут «пошли другим путем». Тоді виявляється, що безрадісне дитинство, сповнене обмежень та образ – це фрагменти спогадів, більше схожі на нічні жахіття, які бачить головна героїня, виснажена, змокла під дощем та просто хвора. Те, що було з нею у Торнфілді – у найщасливіший період її короткого життя – стає відрадою, коли вона оселяється у вчительскому доміку, і вимушена проводити на самоті надто довго для того, щоб цим спогадам опиратися. І природно, що в пам’яті спливають найяскравіші моменти її життя.

Отже, в цьому фільму така фрагментарність так добре обумовлена, так виконана, що я пишу про неї вже не перший абзац, і все ніяк не можу нарадуватися. І головне – ніяких по-голівудські «обставлених» флешбеків – просто спогади. Я, коли б була режисером, мабуть, зробила би так само (о, моє ЧСВ;))

Ну а тепер на черзі актори. Мабуть, найулюбленіший пункт всіх джейнейрманів, який легко може привести до вічних та всеохоплюючих холіварів. Тут, як на мене, саме час передати привіт Шарлотті Бронте, яка, здається, була б сценаристкою, якби народилася років на 150 пізніше. Вона любить діалоги Джейн із Едвардом, і може давати їх сторінками підряд, не звертаючи увагу на інтонації, вирази обличчя. Так, іноді з цим зовсім глухо. І якщо при читанні на це не дуже звертаєш увагу – легко усе домислюєш, то от у фільмі…Якщо чесно, то із Джейн майже усе зрозуміло (але то може на перший погляд), а от Рочестер… він, у моєму розумінні, темний ліс. І в цей момент на арені з’являється велика і жахлива Трактовка, через яку всі холівари і виникають. Я не бачила двох однакових Рочестерів ніде. Бували надто різкі, майже скажені, аморфні; Стівенс у передостанній екранізації дав нам іронічного, і такий герой мені імпонував. Підібрати відповідний епітет до Едварда-Фассбендера мені все ще не вдається, але і цей мені дуже імпонує. Тут просто треба дивитися, тому що подальший розвиток цієї теми у моєму виконанні вийде довгим та малоінформативним – я вже намагалася.

Мія Васиковська – ось хто викликав у мене сумніви. Тобто, зовнішньо вона класно підходить, і вік, вік! Джейн Ейр молодшає, і це не може не радувати, адже тихі маленькі гувернантки яким за 30 – для мене це надто сумно. Але, як на мене, у неї вийшло. У «Алісі» вона мені жахливо не сподобалася, а про роль дочки лесбійської сімейки – нічого і сказати не можу. І тут – приємний сюрпириз.

По іншим персонажам можна пробігтися взагалі дуже швидко – Джуді Денч – непогано, але мені її місіс Фейрфакс здалася не такою доброю тихою старою. Але то може просто здалося. Не можу не згадати про Гаррі Ллойда, що грає Річарда Мейсона. Хлопець, якому чудово вдаються трусоваті і не дуже добрі персонажі. З’являється загалом аж на 2 хвилини, але «я узнаю его из тысячи», не інакше;). Сент-Джону я ставлю «нізачот» за останню сцену із Джейн, а Адель – якась не така, знов таки ж, по-моєму. Але то все дрібниці.

Тепер щодо всього іншого, про шо не можу промовчати. Торнфілд-то, тут він більше, ніж у інших екранізаціях відповідає образу старого готичного маєтку. Там постійно темно, холодно і тільки тускле світло від свічок – ну похмуро, нічого не скажеш. Це – раз. Весна – там саме така весна, як я її уявляла, і як вона проходить у мене за вікном. Дрібничка, але приємно – це два. Дівчата грають у волан – ніде (у екранізаціях) такого не пригадаю. Відсутність сцени із циганкою – норма для кіноекранізацій. Сцена освідчення Рочестера та весілля – для мене майже повна копія тих самих сцен з серіалу 2006 року. Кінець (за який можна дати по голові – це я про лінію Сент-Джона та сестер і що їхнього відношення до головної героїні) – привіт фільму 1944 року. І за зовнішнім видом Рочестера (ох, як же я люблю, коли пишуть про невідповідність книги з будь-якою екранізацією(тільки Далтона довели до справжньої «кондиції»). Але я ніколи не чипляюся до цього), і в тому, де він живе. Ну, це його місце проживання мене дратує, якщо чесно, але заради того, як закінчили фільм, можна пробачити і не таке. Плюс – гігантський просто – за те, що не примусили Рочестера наприкінці казати багато принизливої фігні, і цим самим робити bitter end. Тільки сонце, тільки любов, тільки хепі-енд. Мабуть, це і справді «класика для нового покоління» - як люблять писати на постерах. І тут є чому повчитися – Джейн каже про те, що повинна поважати себе. А, здається, багато її одноліток сьогодні про це забули, або й не знали ніколи. Так що я йду думати про це, і досить Джейн Ейр.

Взагалі-то, мені сподобалося.
Ох, і забула про музику. Чудова-чудова музика, вже 2 дні живе в плеері.


flat_cinema: (Default)
 

Коли Шарлотта Бронте писала свій найвідоміший роман, вона не могла навіть уявити, що коли-небудь історія Джейн та Рочестера житиме десь крім друкованих сторінок та схвильованої жіночої уяви. Але кінематографісти мали іншу думку з цього приводу, і скоро серед екранізацій «Джейн Ейр» очікується поповнення, підтверджуючи актуальність цієї історії і після 160 років з моменту написання. Це стало для мене добрим приводом для того, щоб трохи подивитися на екранне життя «Джейн Ейр», дивлячись та передивляючись різні картини.

Взагалі-то, минулого року можна було відмічати столітній ювілей першої екранізації твору місіс Бронте. Проте, як і слід було очікувати, найдавніша доступна екранізація датується 30ми роками ХХ століття, і досі шокує прихильників роману своєю (вульгарністю та карикатурністю) занадто вільною трактовкою образів та подій.

1943 року на екрани вийшла одна з найбільш знакових екранізацій, де Джейн Ейр грала блискуча діва Голівуду Джоан Фонтейн, а містера Рочестера – видатний «майстер на усі руки» від кіно Орсон Велс, який щойно отримав свого першого «Оскара» за «Громадянина Кейна».Йому було лише 28 років, і він був не дуже схожим на свого персонажа з книги, а вона була однією з найкрасивіших актрис свого часу, і, до того ж, майже ровесницею партнера. Сюжет також було змінено досить відчутно, але, не передаючи атмосфери роману, цей фільм передає своєрідний «привіт» від старого золотого Голівуду, якому вдавалося знімати не класичні екранізації, які перетворювалися на класику. І, додивляючись фільм, я з чистим сумлінням вирішила, що надто високий та статний містер Рочестер і дуже вродлива Джейн (від якої дивно і навіть смішно чути незмінний для усіх версій монолог під час освідчення: «…якщо я не вродлива…то не маю серця та душі?») все рівно мають право на існування та гідні уваги.

Після цього у англійських та американських екранізаціях настав період тиші та спокою, і естафету підхопили Нідерланди, Греція та Індія (можливо, свою «Джейн Ейр» із назвою «Mei gu» мав навіть Китай, всяке може бути;)). Ближче к 60тим, «Джейн Ейр» знов час від часу поверталася на британські та американські екрани, але ці фільми не мали популярності.

1970 року оскарносний Делберт Манн знімає чергову версію фільму. Основні актори, задіяні у цій «Джейн Ейр» мали досить поважний послужний список, та, незважаючи на це, фільм виявився сірим, невиразним та просто «ніяким», а фінальна сцена демонструвала дивну поведінку Рочестера, що ніяк не співпадала з книжною. Цікаво, що обидва виконавця головних ролей, наступного 1971 року отримали найсерйозніші нагороди у своїй кар’єрі.

Колись, коли я тільки відкрила для себе «Джейн Ейр» та навчалася у середній школі, то поцікавилася у кількох своїх однолітків, чи знають вони, що таке «Джейн Ейр»? Більшість, звичайно, навіть не чула такої назви, деякі прихильники альтернативної музики пригадали групу «Джейн Ейр», яка тоді була, здається, більш відомою, ніж зараз, а їхня пісня «Джанк» побувала навіть у моєму телефоні, і тільки декілька людей зв’язали цю назву із Шарлоттою Бронте. І з однією з тих людей у мене якось вийшла непогана розмова про Джейн та взагалі про стару-класичну літературу, але все більше про екранізації. Тоді я почула від неї, що найкращім фільмом «Джейн Ейр», безперечно, є той, про який піде розмова далі.

1983 роком датується, мабуть, найвідоміша екранізація, де майбутній Джеймс Бонд Тімоті Далтон втілив Рочестера, а Зіла Кларк – Джейн. За 4 години екранного часу цей серіал найбільш детально та точно серед усіх екранізацій розповідає історію Шарлотти Бронте. Спокійний, стриманий у красках та почуттях, фільм дещо нагадує спектакль, знятий на плівку. Внутрішньо буремний, нестриманий та навіть трохи пафосний Рочестер та тиха маленька Ейр, із «бровками домиком», очі якої, здається, більше за неї саму – ось які вони у цьому фільмі. І я ніколи не була у захваті від цієї екранізації, бо в моїй уяві головна героїня була геть іншою, деякі епізоди викликали зівання, а фільм був для мене недостатньо виразним. Але якщо вам потрібно прочитати «Джейн Ейр», а часу або бажання немає, то ця екранізація – оптимальний варіант, щоправда враження – зовсім інше.

Але, якщо дивитися об’єктивно, то фільм 1983 року вийшов таким вдалим, що наступна екранізація очікувала своєї черги 13 років та режисера із світовим ім’ям. 1996 року виходить версія Франко Дзефіреллі, і, як не дивно, прямо по гарячих слідах, ще одна – Роберта Янга. І хоча остання була абсолютно британською та призначалася для телебачення, а перша – найінтернаціональнішою серед усіх, в моїх очах вони схожі. Але про обидві по черзі. Взагалі-то версія Дзефіреллі стала моїм першим фільмом про «Джейн Ейр», і у анонсі, який я прочитала вже після випадкового «потрапляння» на фільм десь з середини, стверджувалося, що це найвдаліша екранізація відомого роману. Ця фраза чомусь дуже добре мені запам’яталася, і коли зараз я передивлялася його, то ці слова повторювала саркастичним тоном. Шарлотта Гінзбург та Вільям Херт. Якщо дивитися суб’єктивно, при всій повазі до обох, я не можу вважати їх втілення героїв вдалим – вони більшою мірою пройшли повз мене, не викликавши майже жодних почуттів. Можливо тому, що мій мозок займав той сюжетний безлад, що творився на екрані, а останню третину та емоційно-зворушливий фінал було так безсоромно зам’ято, що залишалося тільки знизати плечима.

Але фільм 1997 року пішов ще далі. Маючи таку ж тривалість, як і свій попередник, він не позбавлений ляпів, але сюжет проходить повз, бо усю увагу на собі сконцентрував Кіаран Хайндс. Цей грубий, капризно-істеричний «джентльмен» який дратує протягом усього фільму, є яскравою та вичерпною ілюстрацією того, яким точно не має бути Едвард Рочестер. Навіть мимоволі співчуваєш Джейн у непоганому виконанні Саманти Мортон (так, кохання – зла штука), але хіба такі почуття повинні виникати?

І ось, ми підійшли до останнього рубежу. Якщо останні 3 фільми я бачила і раніше, і не одноразово, то серіал 2006 року я подивилася днями, спеціально для того, щоб написати про нього. У свій час чи то якийсь ролик, чи то відривок з цієї версії, випадково відкритий на ютубі, зовсім не вселив у мене ентузіазму. Але це вже не має жодного значення;)

У створенні цього серіалу ключову роль зіграли три жінки – Шарлотта Бронте (ну, само собою), режисер Сузанна Вайт та сценарист Сенді Велш, що має неабиякий досвід у спілкуванні з вікторіанськими романами – на її рахунку і «Північ та Південь» 2004, і «Емма» 2009. І ця екранізація – жіночий, чуттєвий, емоційний погляд на відому історію.

- Ми можемо показати цю історію трохи інакше – кажуть жінки – ви ж читали роман, так? І вам не потрібно деталізувати дитинство Джейн та Ловуд – вона б сама воліла про них забути. Вона казала, що справжнє її життя почалося у Торнфільді –давайте покажемо це побільше (до речі, серед тих, що я дивилася та описувала тут, ця версія – друга після версії 1983 року де присутній епізод з циганкою (в принципі!), а відносини між Рочестером та Бланш показані не так бігло та відривчасто. Щоправда, добре помітно, що Едвард зовсім не захоплений міс Інгрем, але це на краще, бо майже в усіх екранізаціях на моменті освідчення мене не полишає враження, що Рочестер вибрав Джейн, бо вона маленька, бідна та некрасива і їй не вистачить духу відмовити такому джентльмену). Давайте покажемо їх розмови, дамо відчути це солодке та щемляче відчуття, і ви побачите, як вона плаче навзрид, не маючи сили стримати себе, так само, як і я плакала б на її місці, а йому ніяково від цього. По-моєму, це найприродніші почуття у тій ситуації, тоді як раніше постійно намагалися зробити Джейн занадто стриманою та холодною, мовчу вже про Едварда.

Мабуть, найбільший плюс цієї «Джейн Ейр» - живі персонажі, які викликають емоції, які своєю енергетикою трохи зачаровують. Іронічний, проникливий Рочестер у виконанні Тобі Стівенса викликає симпатію, Джейн – Рут Вілсон – сильна, але гнучка за характером, не справляє враження дівчини не з цього світу, і відносини між ними палкі, з долею гумору, і стримані насильним шляхом, в той час як майже всі екранізації малюють картину спокійно-стриманих серйозних та дещо пісних відносин, позбавлених яскравості та іскри. Цей фільм заперечує холодність, сирість та сірість, оживляючи, у моєму розумінні цю історію. Чи думала про таке Шарлотта Бронте, коли писала «Джейн Ейр»? Не вважала би це за наругу над її твором? Риторичні питання залишаться риторичними. Я не об’єктивна, і  визнаю це, визнаю, що в мені, мабуть, замало вікторіанського ;)) Але це тільки підтверджує, що не існує ідеальних екранізацій, є тільки улюблені.

(Ось так, слово за слово, серед англомовних екранізацій майже загубила чудову та атмосферну чехословацьку стрічку Jana Eyrová. Зважаючи на те, що таке добре враження виникло завдяки декільком невеличким відео з ютубу – це добрий знак. Хотілося б мені знайти її повністю…)

Ну, і колись я допишу продовження цього поста із враженнями від останньої (крайньої, ось як) стрічки. І взагалі, було б добре пофантазувати… і зробити українську екранізацію. Звучить дивно, але вже згадана вище чехословацька картина наштовхнула мене на таку думку. Львів, актори не підстаркуваті… і все було б файно (якби ж це було комусь потрібно)…але це вже зовсім інша історія;)


Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 04:50 pm
Powered by Dreamwidth Studios