flat_cinema: (мімімі)

Це своєрідне щастя – коли є герої історій, що зростають разом з тобою. Якщо в фільмах це виходить само собою (хоча б візуально), то в мультфільмах все цілком і повністю на совісті творців. Чотири роки тому, коли дракони, так само як і вікінги, ще не були таким мейнстрімом, вийшов чудовий мультик «Як приборкати дракона», що був не схожим на класичну казку, але водночас був справжнісінькою казкою. Там був чудовий концепт, а хлопці не боялися нічого – і цим підкорили. Ну, і драконами, звичайно. Тепер вийшов «Як приборкати дракона 2» і я, якщо чесно, не знаю, як там було з очікуванням цього мультика у малих, які чотири роки тому подивилися першу частину, але у мене рівень очікування стояв стабільно на максимумі.

Герої виросли, історія теж виросла – причому в багатьох сенсах, і Гикавка помітно змужнів ;) Дракончиків нову порцію намалювали (все одно, нічна лють поза конкуренцією) та справжнього антагоніста зробили нарешті. Сильно хочеться подивитися тепер в оригіналі, щоб почути, як тут співають Батлер (не сказати, що ми раніше не знали, «Привид опери» назавжди в нашій пам’яті) та Кейт Бланшетт. І дуже кортить якось дізнатися, чому ці альфа-дракони здаються такими знайомими візуально. Серйозно, порилася по книжним полицям, змахнула пил з дитячих «енциклопедій» про динозаврів, передивилася всі картинки – не те! Тепер у роздумах стосовно цього ;)

Взагалі, не можу пригадати такого чудового сиквелу мультфільму, і якщо не намагатися вирішити, яка ж частина краща, ми без варіантів отримаємо чисте, незіпсоване, концентроване щастя. Те, чого нам зараз так не вистачає.


flat_cinema: (Default)

Як і зазвичай, дивні, жорстокі та зовсім не антропоморфні прибульці досить швидко та послідовно захоплюють нашу стражденну планету, а люди, вигадавши якусь більш-менш пристойну броню, воюють та опираються з останніх сил. Вільям Кейдж у минулому був рекламником, а тепер його голлівудська посмішка служить армійській пресс-службі і це, насправді, дуже вдало, переважно через те, що кочувати із студії в студію, від ефіру до ефіру – це не прозябати десь на фронті. Тому ідея опинитися у перших рядах під час висадки у Нормандії йому не подобається – але хіба його хтось питав? Хтось питав його, чи знає він, де запобіжник у зброї, чи вміє він битися з ворогом і чи зможе раз за разом переживати один і той самий день, кінцем якого стає його смерть?

При всій схожості «На межі майбутнього» із тогорічним «Світом забуття», перший виявляється більш захопливим, більш напруженим та інтригує сильніше. Не хочеться написати чогось зайвого, щоб не зіпсувати враження від перегляду, тому скажу: «все, як слід». Купа яскравих персонажів на другому плані, Блант та Круз (якого я не дуже люблю) – взагалі чудові. Це, напевне, один з кращих фільмів, що були у нашому прокаті цього року. Чудова фантастика; прямо починаю думати, а чи не нова хвиля культового фантастичного кіно до нас приходить?


flat_cinema: (Default)

Мало того, що я зараз майже не дивлюся кіно, так я про нього ще й не пишу. І у мене тут, навіть з моїми черепашачими темпами, накопичилося фільмів, про які варто написати тепер, «або мовчати вічність»(с).

«Тисячу разів «добраніч»». Довгоочікувана (мною, принаймні) картина про жінку-військового фотографа, яка опиняється перед надзвичайно складним вибором. Мало не загинувши, Ребекка повертається додому, де на неї чекають чоловік Маркус, дві доньки та їхня цілком очікувана реакція – ніяких Іраків чи Афганістанів, ніякої Африки. Але хіба легко відмовитися від цього? Від знаходження в епіцентрі, де в наелектризованому повітрі вирують емоції. Де все відчувається найгостріше. Де небезпека пробуджує азарт та розпалює пристрасть, примушуючи бігти проти натовпу, забуваючи про інстинкти самозахисту та здоровий глузд заради декількох кадрів. Взагалі, чи можливо відмовитися від цього? Чи тут, як в «Hotel California», який неможливо залишити по-справжньому?


Режисер Ерік Поппе колись був фотографом, тому крім близької-зрозумілої і в чомусь автобіографічної сюжетної історії, він вніс в «Тисячу разів «добраніч»» якусь дивну фотографічність. І фільм, як хороша фотографія, передає емоції. Викликає почуття. Дає можливість замислитися та додумати до цієї історії трошки чогось свого. Це важко пояснити, так.


Жюльєтт Бінош, завдяки її персонажу, доводиться грати стільки всього, що й не варто намагатися перелічити, Ніколай Костер-Валдау грає мало не святого, який поступово та невідворотно втрачає терпіння, а дебютантка Лорін Кенні у ролі їхньої старшої доньки-підлітка теж непогано так додає конфлікту в цю історію. І мені навіть цікаво подивитися інші фільми Еріка Поппе, хоча б заради того, щоб дізнатися, чи в усіх його фільмах видно, що він – фотограф? А потім ще раз передивитися «Тисячу разів «добраніч»», адже стрічка того варта.




flat_cinema: (Default)

У другому сезоні «Вікінги» в усьому піднялися вище і вже майже сягають зірок. Можливо, це тому, що у першому сезоні пішов час на те, щоб розкачатися, щоб ввести персонажів, щоб глядач якесь ставлення до героїв сформував і т.д. Але що це я – у «Вікінгах» героїв так натхненно кидають з крайності у крайність, і роблять все, щоб ми не розслаблялися, що дивитимешся на одного з улюбленців і думатимеш: «ні, ну гад же, вбийте його швидше, поки він всім не зробив погано», а на іншого – якого раніше сприймав гадом, з думкою – «ой, який же він хороший!».

Тревіс Фіммел став ще більшим тролем, Джордж Благден традиційно мімімі, Ґустаф Скарсґард – ще більш безумний, і я нарешті (!) роздивилася Клайва Стендена якого треба зобов’язати носити одяг з великою горловиною, тому що його ключиці – це витвір мистецтва. Не сказати, що його раніше не було помітно, але… ну, все складно в цьому серіалі, ви вже зрозуміли. А ще тут з’являється новенький (назвемо його так), якого я абсолютно не пам’ятаю у «Голодних іграх» (але тут нічого дивного, особливо коли Піта).

«Вікінгів» можна дивитися вічно – як на вогонь або воду, тож побажаємо їм ще багато сезонів (тим більше, що історія – штука довга, і дозволяє багато чого показати, а дещо й трактувати по-своєму), але і зупинитися вчасно. Ну а поки що серіал - це абсолютно чарівне дійство, яке вибиває з реальності (а на фоні сучасних подій це, так би мовити, набуває актуальності).


І якщо «Вікінги» щойно закінчилися, то нова ВВС-шна драма «Багряне поле» - ще ні. Це абатство Даунтон у військовому шпиталі, звичайно, зовсім інша справа, але крові та ран тут теж, як розумієте, вистачає. Зважаючи на чисто англійський сезон з 6 серій по годині, зараз я ледве перейшла за половину. Можу сказати, що інтриги закручено непогано (а як їх розкрутять, ще подивимося, але сумніватися в британських сценаристах тут я чомусь не можу), знайомі обличчя радують (хоча мені і досі трохи моторошно від Руперта Грейвза (Лестрейд з «Шерлока») у другій серії), а до самого антуражу Першої світової у мене чомусь слабкість. Коротше кажучи, пройти повз цей серіал я ніяк не могла.



flat_cinema: (Default)

Х’ю Лорі, відмотавши на галерах в «Хаусі» свій строк, пустився берега: раз на два роки записує альбом, їздить по світу з концертами та зрідка знімається в кіно, яке йде до нас безкінечно довго (а людині з його ім’ям для цього треба дуже постаратися). Але інколи його нові фільми таки з’являються, і сьогодні це «Містер Піп».

На далекому маленькому острові у Тихому океані щасливо і тихо живуть аборигени: вода, пісок, пальми та один телевізор на все село (кхм, ну село ж), який і сигнал ловить не дуже, і показує якусь війну – коротше кажучи, щось з тією бісовою машиною не те. А ще тут живе білошкірий дивак містер Воттс. Якось він стане вчителем, і, як справжній англієць, читатиме перед класом Діккенса. А якщо вже читати Діккенса, то це мають бути «Великі сподівання». Ці уроки стануть місцевою сенсацією, а книга – чимось більшим, ніж просто вигадана історія. Особливо для Матильди, яка знайде серед персонажів друга, що підтримуватиме її у часи біди. Тоді стане зрозуміло, що смішний білий дивак – трагічна постать, а світ перевертається і летить під три чорти із неймовірною легкістю. І в такі страшні часи будь-яка історія, в яку можна хоч на хвилинку втекти, рятуючись від страху та безсилля, кожна така історія – благословенна.

Напевне, у всіх нас були книги, які подобалися набагато більше, ніж інші. Герої, з якими відчували близькість. Та історії, в яких ми би воліли опинитися. Тут навіть не спрацьовують універсальні, але досить суб’єктивні категорії хороше/погане – воно просто «твоє». «Містер Піп» приблизно про це. Але не тільки.

Хороше кіно. Я його чекала так давно, що вже забула про те, що чекаю, тому це ще й приємний сюрприз. Дуже природні актори (грають самі себе, так виходить), дуже цікава інтерпретація класики: ну мало того, що Піп – чорношкірий абориген, але які стилізовані костюми! От дійсно – мистецтво не має кордонів, воно для всіх тих, хто його прагне.



flat_cinema: (Default)

Дивлюся на календар і розумію: овни пішли, а значить, тільки і встигай перевіряти, хто народився. І сьогодні день народження в одного чудового хлопця, якого ви точно бачили таким -


Лі Пейса я люблю давно і, мабуть, назавжди, бо після «The Fall» (як його обізвали в Росії «Запределье» а наші, адаптатори, блін – «Позамежжя») інакше бути не могло. І можна вважати фільм затягнутим (самій так час від часу здається) або шизофренічним, або… ну, не знаю, що ще в голову прийде, але забути Роя–Червоного бандита та маленьку Олександрію – просто неможливо. Якщо вам потрібен фільм про старе кіно, вигадані світи, ескапізм, дружбу дорослого та дитини – ви із «The Fall» знайшли один одного.

А потім, через роки, випадково відкриваєш для себе чарівну річ, завдяки якій у негативних емоцій не залишається жодного шансу, – «Живий за викликом». Проковтнувши 22 серії, замислюєшся над глибиною та багатобічністю таланту Лі, який може і в драмі, і в комедії, та йдеш пекти пиріг. Тому що після «Живого за викликом» хочеться свіженької випічки та всю фільмографію Пейса.

І фільми, які ніколи в житті не дивилася б, сиплються на голову з безмежних просторів Інтернету – недотрилер «The Resident» із Суонк, де Пейса п’ять хвилин, симпатичний ромком «Одного разу в Римі», де Лі в кадрі трохи більше хвилини, та «Мармадюк», де половину екранного часу ми бачимо собак та котів, що розмовляють, тусуються та шукають своє місце у своєму звірячому світі. Але фактично у Лі тут головна роль. Головна людська роль. Та що вже там – починаєш замислюватися, чи не передивитися непорозуміння під назвою «Весілля». Або навіть останню частину «Сутінок», бо єдине, що в ній було з хорошого – це Гаррет.

Влітку чекаємо на великого злого Лі у «Вартових Галактики», у грудні – на Трандуїла Ороферовича, а ще раніше – на простого комп’ютерного генія в серіалі «Зупинись та палай». І він ще має отримати свою порцію блискучих статуеток. Адже хлопець, який у своєму першому фільмі показує таку палітру жіночих емоцій, як це він робить у «Soldier's Girl», цілком на це заслуговує.





flat_cinema: (Default)

Із романом Ноя Гордона «Лікар: Учень Авіценни» я трохи знайома, але досить дивним чином. Декілька років тому у книжковому магазині я взяла товстенний том та почала читати. Люблю таку справу, тому є достатньо книжок, декілька сторінок з яких я прочитала у магазині, а тепер навіть назву їхню не пригадаю. Але тут, завдяки прив’язці до відомого імені, назва не забулася. І коли я почала перегляд екранізації, мене очікувала несподіванка – той десяток сторінок з книги мав небагато спільного з тим, що я побачила на екрані. Тому спочатку я була трохи спантеличена, але потім воно якось на другий план відійшло. А потім на третій.

Досить захоплююче кіно, в якому немаленький хронометраж сприймається як подарунок, а від епічності не віє пафосною нудьгою. Де є неймовірний Бен Кінґслі, всім відомий Стеллан Скарсґард та Олів’є Мартінес (і тепер мене мучить питання: як так вийшло, що я не бачила з ним жодного фільму? З’явилося стійке бажання цю ситуацію виправити). І Том Пейн. Якщо вам нічого не каже це ім’я – це абсолютно нормально та звичайно. Мені воно теж нічого не казало, бо він з тих британських акторів, які «твоє обличчя мені здається знайомим, тільки щось не пригадаю, де я тебе бачив». Хлопець спеціалізувався на ролях пихатих гівнюків десь на другому-третьому плані (не будемо ходити далеко – взяти хоча б Лінтона Хіткліфа з «Буремного перевалу» 2009-го (у тій реальності Хіткліф-старший читає «Айвенго» років за 40 до публікації роману – це єдине, що зараз залишилося у пам’яті про цю екранізацію)), але тут – зовсім інша історія. Давайте йому тільки головні ролі хороших хлопців, добре?

Якщо коротко – все чудово. Тепер хочеться взяти роман Гордона у другий раз і провести з ним набагато більше часу.


flat_cinema: (мімімі)

Якщо захотіти охарактеризувати «Остінленд» одним словом, то я б обрала слово «милий». А якщо в двох – «безкінечно милий». Спеціально створений для холодних зимових вечорів. Не сказати, що тут можна побачити щось нове. Але коли міміметр дійшов до межі – яка вже тут новизна! Є в «Остінленді» декілька цікавих ідей. Перша – містер Дарсі ніколи не вийде з моди; це завжди буде стильно – як маленька чорна сукня. Друга – будь-якого актора з Нової Зеландії завжди можна потролити «Хоббітом», причому знімався він у Джексона чи ні, значення немає.

Коротше кажучи, чудове легке дівчаче кіно.



flat_cinema: (Default)

«Клондайк» – це просто щастя. Серйозно, Discovery зробили мені дуже добре, навіть краще, ніж History із «Вікінгами». Суворі хлопці, з яких цвяхи можна робити, копають, п’ють, вбивають та мокнуть під дощем. Джек Лондон додається безкоштовно (все інше, як ви розумієте, у тих місцях незадарма). Зрозуміло, що розвиток характерів – для головних героїв, принаймні – від юнацького ідеалізму до такого, клондайкського, прагматизму, інші – просто непересічні особистості, до яких точно не слід повертатися спиною. Причому неважливо, це священник, кримінальний авторитет чи представник закону, якого раптово таки занесло у цей дикий край.

А ще я кожного разу затамовую подих, коли бачу Ричарда Маддена з вовком. Це, між іншим, не тільки у титрах (чудова заставка, просто неймовірна!), але і в самому серіалі може бути. Все таки, про Робба Старка неможливо забути ;(


flat_cinema: (Default)

Як справжній слоу, вирішила таки написати декілька слів про фінал «Шерлока», який буквально вчора втретє передивилася стараннями «1+1». Така третя серія, насправді, покликана якось примирити із новою реальністю шерлок-консерваторів, що відчули різного ступеню обурення через «наругу» над серіалом/образами/логікою та «низькопоклонство» перед фандомом. Ну, ви зрозуміли. Я ж, очевидно, серед тих нерозбірливих, кого все влаштовує, і «Шерлок» для нас – завжди свято.

Але я навіть зараз не про те, який поки що завжди чудовий «Шерлок». А про те, що на «1+1» показали третій сезон через тиждень після його закінчення на ВВС, що вони зробили потужну рекламу, ролики, які, на мій смак, інколи були навіть кращими за оригінальні трейлери до серій. Що у нас творчо підійшли до перекладу, керуючись духом серіалу, а не буквою: жарт про best man’а став жартом про дружбу, а адаптація «насилля-весілля» - це взагалі пісня. Не обійшлося без проколів, звичайно. Найсуттєвіший – те, що не було дедуктивних надписів, і якщо спочатку це компенсували швидкою начиткою тексту тих надписів (при знайомстві з Мері це, мабуть, навіть накраще – бо роздивитися всі ці «пече хліб», «розумна», «тату» - майже нереально, хіба що мучити стоп-кадр), то потім просто забули про це, і розслідування справи привида втратило частину своєї комічності. Але ж не все одночасно, дійсно.

Тому ви, хлопці, знімайте. А інші хлопці, наші – показуйте, не лінуйтеся. А ми будемо дивитися, із задоволенням.




flat_cinema: (Default)

Поки Моффат із Гатіссом абсолютно безсоромно, натхненно та весело фліртують із шерлокофандомом, сміючись над тією любов’ю, популярністю та культовістю, що звалилися їм на голови в останні два роки. Поки Бен, Мартін та інші, ховаючи трольські посмішки за невинними виразами обличчя, із задоволенням відігрують те, що написано в їх сценаріях. Поки ти вже забув, що останні майже три роки ти більшість часу провів у режимі «я чекаю на наступний сезон «Шерлока», спочатку на другий, а потім на третій, що ж ви зі мною робите, аа ». Поки ти за секунду впізнаєш батьків Бена, які, виявляється, грають батьків Шерлока, а момент, коли нашого детектива голять та підстригають, і він дивиться на Майкрофта невдоволено та каже про те, що брат дивився на те, як його б’ють, а у тебе щелепа десь на підлозі, бо виглядає Шерлок як Джон Харрісон, точнісінько, тільки форми не вистачає. Поки все це відбувається, ти ще не знаєш, як ставитися до нової серії, нового сезону. І взагалі, попередні два сезони – це ж все така класика, а тут Шерлок та Джон, а ти цього ще не бачив.

Час другої серії настає несподівано швидко. Просто неприпустимо швидко як для «Шерлока». І половину серії ти смієшся уголос, бо, наприклад, похід Шерлока та Джона по пабах – це ж справжнісінька «золота миля», як у Райта; а тут у наявності ще й інші, чисто комічні, моменти. А потім, крізь комедію та дуркування проступає старий добрий Шерлок. Не знаю, як йому це вдається, адже, здавалося б, умов для цього не створено.


flat_cinema: (Default)

Цього року мені пощастило побачити аж декілька фільмів, які можна назвати «персональним святом» та «моїм золотцем». У першу чергу, це прекрасні картини «Найкраща пропозиція» та «Бойфренд з майбутнього» одних із моїх найулюбленіших режисерів – Джузеппе Торнаторе та Річарда Кертіса. Фільми ці настільки чудові, що про них безглуздо багато писати, їх неодмінно треба дивитися та передивлятися. Особливо мені сумно від того, що «Бойфренда…», судячи з усього, дуже мало хто бачив. Народ, десь у лютому буде двд – не прогавте, я вас прошу. Ще одним фільмом-відкриттям стало «Неможливе» Байона. Враження від нього я так і не ризикнула викласти у письмовій формі, бо півтори години під час перегляду сидіти з мокрими очима – це для мене вперше. Тому обмежимося характеристикою «незабутнє кіно» і підемо далі.

Може, другий «Хоббіт» когось і розчарував, але точно не мене; ну, ви зрозуміли. Дель Торо, що пішов від Середзем’я до величезних роботів, подарував просто неймовірний «Тихоокеанський рубіж». Очікуванно хорошим вийшов «The World's End» Райта, який, звичайно, дуже хочеться передивитися в оригіналі, але поки що маємо те, що маємо і знов чекаємо на двд. А «Транс», «Транс» Бойла, мало не забула – і як я тільки могла?

Було достатньо хороших фільмів: «Полювання», «Гонка», другі «Голодні ігри», другий «Тор», «Гравітація», «Лайно», «Світ забуття», «Стокер», «Тепло наших тіл», «Стар трек». Бачите, вони дуже різні, але ж хороші ;)

І тепер про серіали. Цього року почалися чудові «Майстри сексу», «Майже людина», «Містер Селфрідж» шукаємо ще щось на букву «м». А «Вулиця потрошителя» встигла за 2013 рік вийти аж двічі (і хоча другий сезон я ще ніяк не додивлюся, можу припустити, що обидва сезони приблизно однаково круті, британські та детективні). Досить своєрідних, але цікавих «Білу королеву» та «Вікінгів» теж можна пригадати як щось приємне з серіального 2013 року.

Серед продовжень все не так добре. «Абатство Даунтон», наприклад, розчаровує із кожною серією все сильніше, тому я успішно зупинилася на середині сезону ще восени, і тільки думка про те, що різдвяний епізод – це незмінно няшність, флафф та сімейні цінності, ще дозволяє мені всерйоз збиратися додивитися хоча б цей сезон. Але «Гра престолів» збагатилася хорошим третім сезоном (особливо у порівнянні з другим). Ну і серед серіальних відкриттів цього року однозначно «Всемогутні Джонсони».

Ах, так, оскар-марафон (як до 85ої церемонії, що була цього року, так і до 86ої, що буде наступного) я вирішила тут не враховувати (але деякі фільми-номінанти все рівно потрапили). Про це ще, можливо, буде потім.

Ну що ж, з новим роком! Стільки всього чудового очікується, навіть страшнувато трохи ;)


flat_cinema: (Кілі)

Спочатку хвилинка непотрібних аналогій. Як це часто завжди буває, найважливіше для дослідження – це підходящі методологічні засади. У Джексона був нелегкий вибір: залишитися серйозним режисером, взяти книгу Професора та старанно переписувати діалоги – чи увімкнути фан-режим, підключити функцію фікрайтерства та відправити під три чорти серйозність та канон. Він обрав друге, що наче підказує, що легких шляхів ПіДжей не шукає а повертатися буде на орлах. У нас, як у глядачів, є також вибір. Два найочевидніші підходи: цінувати понад усе Професорський канон або цінувати дитячу режисерську творчість та, в ім’я валарів, не пригадувати книгу всує. У мене є приклад друга-толкініста, якому сподобалася «Пустка Смоґа». І власний приклад: в останні місяці я майже перетворила цей бложик на філіал фан-сайту творіння ПіДжея – і мені сподобалася «Пустка Смоґа». А між нами ще є більш-менш адекватні люди, які теж сприйняли другу частину «Хоббіта» досить прихильно.

І насправді, можливо все. Головне повторювати мантру: «Слово Джексона – канон».

Ну а тепер про враження, 


 

flat_cinema: (мімімі)

Чи існує новозеландське кіно без Пітера Джексона? А що там із серіалами, чи все закінчилося Геркулесами та іншою міфологічною братією? І виявляється, що все у них є, причому асортимент – як у хоббітський коморі – багато та різноманітно. І, мабуть, ось-ось прибіжить купа народу, щоб все це порозтягати і потім насолоджуватися такими ніштяками.

Колись мені трапилося подивитися «Ціну молока», завдяки чому я дізналася, як Карл Урбан виглядав ще до «Володаря перснів» та що серед режисерів Нової Зеландії – не один ПіДжей. З цього ж фільму було винесено цитату на всі випадки: «В усьому винні Джексони». А коли фрази з фільму йдуть у життя – це вже багато чого значить. Потім було й «Іграшкове кохання» того ж самого Гаррі Сінклера (якщо серед персонажів «Володаря Перснів» вам пригадується обличчя Ісілдура, то Сінклер вам вже не чужий), але ось цей його твір я себе ледве примусила подивитися і то виключно через Діна О’Гормана. І тепер ми впритул наблизилися до «Всемогутніх Джонсонів» - серіалу, що до нас дійшов тільки через «тут той чувак з «Хоббіту»» і виявився дивом дивним та абсолютно божевільним (у найкращому сенсі цього слова).

Зараз здається, що тут можливо все, герої – наче рідні, і взагалі, що робити по закінченні, абсолютно незрозуміло. А ще «Джонсони» - це реально крута переробка скандинавських міфів. І, сподіваюся, не ілюстрація повсякденного життя у Новій Зеландії. Тому якщо не знаєте, що б подивитися, можна спробувати щось новозеландське. Врешті-решт, у них навіть реклама шедевральна (всі ж бачили, про НЗ авіалінії? ). І тепер ми зробили коло і знов прийшли до ПіДжея. Все у Новій Зеландії веде до нього ;)


flat_cinema: (Default)

От і «Майже людину» дочекалися. Здається, з цією новинкою закінчився список «серіали, на які я очікувала у 2013», і я страшенно задоволена. Піф-паф, суддя Дредд, пригадати все і такі чудові хлопці (і це я зараз навіть не про Карла Урбана – про нього слід було б писати окремо, але ж всі і так знають, який він, і що йому легко зіграти крутого хлопця одним підборіддям). Тема напарників вже ніяк не може бути новою чи оригінальною, але якщо спрацьовує – що ще треба? Пілот подивилася із задоволенням, і тепер думаю: ну чому, чомуу «Майже людина» – фоксівський проект? Але, зрештою, кожна серія – неначе остання – це сувора формула хорошого серіалу.

flat_cinema: (мімімі)

Зважаючи на те, що мені раптово дуже не пощастило із залою (а особливо з екраном, серйозно – краще було без 3д окулярів – хоч щось видно, і нехай трошки зображення розмите. Ви мені скажіть, спочатку дійсно темна мерзенна картинка, а потім ситуація виправляється, чи я просто звикла?), мої враження від нового «Тора» все одно не зіпсовані. Тому у хлопців все явно вдалося. Тейлор, відповідальний за найдраматичніші (9 - 10) епізоди першого сезону «Гри престолів» (та й за фінал другого сезону; напевне, знімав би він і Червоне весілля, якби не «Тор»), опинився на своєму місці. Здається навіть, він обійшов Брану, але, будьмо відверті, – хіба комікси були колись жанром сера Кеннета?

Сценаристи, у свою чергу, із задоволенням граються у Джорджа Мартіна, тобто, особливо люблять своїх персонажів. Так, у межах коміксів, так – головного героя вбивати не можна, але перша частина у порівнянні точно була дитячим садочком. До речі, якщо вже казати про першу частину – для мене свого часу вона стала такою собі доброю мелодрамою. Я навіть схлипнула пару разів наприкінці, бо душа потребувала повного хеппі-енду та поцілунків крупним планом, але ви самі знаєте, що там було замість цього. А тут… скажу лиш, що мені аж двічі довелося сіпатися у кріслі і мало не кричати: «Що ж ви, собаки, робите?».

А ще у другому «Торі» настільки ніякий антагоніст, що хочеться спитати: ну нащо ви брали для цього Екклстона? Судячи з усього, з чисто прагматичною метою – щоб менше гримувати, але ж, зважаючи на потенціал, могли б і дати йому щось зіграти, а не просто ходити у стрьомному гримі (масці? Ну тоді взагалі маячня) та балакати неканонічною ельфійською. Тому Локі на фоні віджигає на повну і особисто мене зацікавлює більше, ніж у двох попередніх фільмах. Як на мене, йому більше до лиця бути ніби «меншим злом», з яким вимушені об’єднуватися для протистояння зовнішній загрозі. Але я досі на боці добрих (і нехай не таких хитромудрих) хлопців, і до армії Локі записуватися не поспішаю.

Про що ще забула? Джошуа Даллас як Фандрал мені якось більше до вподоби був, але то дрібниці. Камео Стена Лі – це обов’язково, радісно і легендарно, а тим часом у грудні йому вже 91 виповниться. Сцена після титрів була? У мене примудрилися показати секунд сорок титрів, а потім все успішно вимкнути. Ага, я ж писала – несподівано не пощастило із залою (горіти їм у пеклі), навіть на графіку у титрах подивитися не дали…

Гонка

Oct. 19th, 2013 10:03 pm
flat_cinema: (Default)

Ну що ж, Хемсворто-осінь нарешті розпочалася. Нові трейлери «Тора» я вже не дивлюся – для більшого ефекту (і щоб менше думати про те, що ще декілька тижнів доведеться чекати). І зараз, так доречно (хоча ми все пам’ятаємо і чекали ще у вересні) вийшла «Гонка».

Дуже добротне кіно про суперництво двох протилежностей, у яких було лиш одне спільне – траса, але цього виявилося достатньо для того, щоб поєднати їх назавжди. Для того, хто хоч трохи цікавиться всіма цими великими перегонами, імена Джеймса Ханта та Мікі Лауди, напевне, скажуть дуже багато, але це точно не про мене. Тому для мене було цікаво не те, наскільки детально та точно відтворять реальні події, характери та мотивацію, а те, щоб все було захоплююче, красиво та емоційно. Тому, як глядач досить невибагливий, «Гонкою» я залишилася дуже задоволена і зараз буду це кіно хвалити. Тобто, я вже у повну силу його хвалю ;) І якщо описувати у декількох словах, це буде саме «захоплююче», «емоційно», «красиво». Особливо цінне для спортивної драми останнє, бо побачити щось красиве, скажімо, у боксі – справа не така вже й легка, як на мене.

Всі, крім героїв Хемсворта та Брюля, губляться десь далеко на другому плані. А ця парочка просто сяє у своїй чудовості. Кріс місцями недалеко відійшов від свого образу у першій половині «Тора» – всезагальний улюбленець та самовпевнений гульвіса, але, за певних умов, у ньому проглядає щось серйозне. Очевидно, це і є той непохитний стержень, який робив Ханта борцем, таким собі воїном, який покладається на свою силу та вдачу і чхати він хотів на розсудливість та планування. А персонаж Даніеля, навпаки – суцільнометалевий політик, напружений, неначе пружина, педантичний та зважений у діях. В акторській площині він виглядає цікавіше, але у нього і персонаж більш складний. А Хемсворт у ролі Ханта виглядає природно і красиииво. Це теж дуже важливо, погодьтеся ;)

About Time

Sep. 13th, 2013 09:52 pm
flat_cinema: (Default)

А тепер я подивилася чудове кіно. Власне, у мене і сумнівів не було – у Ричарда Кертіса не буває поганих фільмів. Кіно Кертіса – це завжди щось абсолютно британське, вигадливе та з Білом Найї. Щодо його сценаріїв не всі пункти збігаються, але Англія, судячи з усього, з ним назавжди, і атмосферу цю нікуди неможливо подіти.

Так от, новий фільм Кертіса – «Коханий з майбутнього» (і за таку локалізацію величезне «бу»), зовсім не така картина, як нам старанно намагаються це показати на афішах, в більшості описів та (але вже не так сильно) у трейлері. Це кіно набагато глибше за середньостатистичну романтичну комедію. Наче «Реальне кохання» (що особливо і не дивно), але без величезної кількості сюжетних ліній та інколи більш сумне. Тут знаходиться місце для дивакуватих персонажів та дуже життєвих ситуацій, для сміху та сліз, для безтурботності та задумливості.

Це історія не про те, як рудий хлопчина намагається замутити з дівчиною і для цього переміщується у часі, бо з першого разу постійно лажає. Це історія про те, як ми живемо, і як наше сприйняття життя з часом змінюється. Ну і ще багато про що, але переказувати марно – треба дивитися. І навіть якщо хтось після перегляду може сказати, що Кертіс вже не той, мушу не погодитися: його стиль на місці, тільки тон дещо змінився і з’явилося трошки місця для ностальгії. Дуже душевне кіно, коротше кажучи.

flat_cinema: (Default)

Скільки фільмів Джузеппе Торнаторе бачила (не всі, до речі) – стільки разів потім усвідомлювала, що писати про них – майже марно. Але спробувати можна, тут же така нагода. Фільм «Найкраща пропозиція», де божественний Джеффрі Раш, якому б ще оскара за таке, у ролі такого собі мистецтвознавчого Шерлока Холмса. Насправді він міг би всі дві години просто ходити коридорами/розмовляти зі статистами/проводити аукціони, і від цього видовища було б не відірватися. Але на другому плані десь хвилині на 20-ій з’являється Джим Стерджес, і це теж певною мірою радує. На той момент ми вже заінтриговані, і герой його –  не просто мімімішний, але і частина механізму, що от-от запрацює, після чого життя всіх героїв зміниться.

І спостерігати за тими змінами протягом цих двох годин – справжня втіха, як на мене. Ставлення до героїв за екранний час може по декілька разів змінюватися, причому до діаметрально протилежного, та й історія на різних етапах фільму сприймається по-різному. Почитавши відгуки, відкрила для себе, що дехто хотів побачити гібрид «Престижу» та «Трансу», і був розчарований. Ну, так; але ж для Торнаторе це – не головне. Він – майстер атмосфери, яку можна побачити, можна відчути та навіть почути, хоча останнє, напевно, заслуга Енніо Морріконе. Але, як би там не було, музика у «Найкращій пропозиції» – чудова. І, як повноцінна складова цієї історії, вона робить останні штрихи – і перед нами ще один витвір мистецтва; ще один фільм Джузеппе Торнаторе.

flat_cinema: (Default)

Я не дивилася «Трансформерів» та «Годзиллу». Якщо чесно, то мені здається, що єдиним фільмом, який би я подивилася, де діяли б велетенські роботи, був «Аватар». Із монстрами аналогічно – «Кінг Конг» підійде? І більше того – я і не буду нічого такого дивитися. Після «Тихоокеанського рубежу» це позбавлено сенсу.

Мене тут накрило таким чистим захватом, що слова даються нелегко. Які тут слова, коли ба-бах, ба-бах, клац, тидищ…? – і все це так показано, що кайф ловиш від кожного кадру. Тому писати про це більше не буду. Хіба що: 1) гей там, великі голлівудські продюсери, подивиться на це та второпайте, що для пана дель Торо народна мудрість «якщо сильно хочеться, то можна» навіть дуже актуальна. Хотів він величезних монстрів та роботів – ось вони, які чудові. А ще він хоче фільм за Лавкрафтом. Дуже хоче, ви зрозуміли?
2) а тепер я пішла качати «Синів анархії». Ну що скажете – сподобається серіал чи тільки на Чарлі подивитися вийде?

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 22nd, 2017 11:35 am
Powered by Dreamwidth Studios