flat_cinema: (Default)

Мабуть, це досить очікувано, але для мене наявність безсмертного персонажа десь на першому плані в будь-якому творі – це додатковий бал на користь цього твору. Але з цим не просто – вампіри, скажімо, мало того, що набридли, так ще й ними, як і іншими поганими хлопцями, краще милуватися на відстані. Ну а намаганнями зробити хорошого вампіра викладений шлях до «Сутінок». Ой, щойно зрозуміла, що так і забула написати про «Виживуть тільки коханці», але зараз мова не про це. А про простого звичайного невмирущого.

Дехто напевне знає, що років 6 тому з’явився серіал «Новий Амстердам», де мало кому тоді відомий Ніколай Костер-Вальдау грав головну роль, і був це ненав’язливий детективчик із кількасотлітнім героєм, який завдяки індіанській магії був приречений не старіти та оживати після будь-чого, поки не зустріне свою любов. І мають вони жити довго і щасливо, і напевне помруть, і всі такі справи. Кожен раз, коли згадую «Новий Амстердам», шкодую, що його спіткала така доля. Але історії, кажуть, властиво повторюватися, і сьогодні ми маємо «Вічність». Або «Вічного» (нє, ну ви зацініть – чи багато новинок оперативно озвучують українською? – тож, мені залишається тільки подякувати Трьом крапкам - результат їх праці став мені дуже до вподоби, а зважаючи на те, що раніше я про цю медіа-студію ніколи і не чула, то це взагалі приємний сюрприз).

Спочатку «Вічний» здається реінкарнацією «Нового Амстердама», практично братом-близнюком, але на 6 років молодшим (поціновувачі «Саги про Форкосиґанів» на цьому моменті, ймовірно, посміхнуться): безсмертний герой, що живе в Нью-Йорку, близько спілкується лиш з дідуганом, якому відома його невбиваєма таємниця, потроху філософствує, час від часу поринає у флешбеки… та що там – навіть сцена у метро в наявності – де наш герой трошки «палиться» і робить своє життя більш цікавим.

Але потім Генрі Морган все більше козиряє своїми напрацьованими роками дедуктивними здібностями. А коли він зав’язує шарф певним чином, після того, як прозвучало припущення про його соціопатію, доводиться поставити на паузу, щоб посмакувати таке підморгування містеру високофункціональному соціопату Холмсу. А в комплексі з його патологоанатомічною практикою, ми отримуємо ідеальний варіант «Як виглядав би син Шерлока та Моллі». А потім сидиш і думаєш: чи то ти забагато вигадуєш і бачиш те, чого немає, чи дійсно у тому, що герою після воскресіння доводиться голим йти додому, є щось від ситуації, коли Генрі (навіть імена співпадають!) з роману «Дружина мандрівника у часі» кожен раз, після мандрівки у часі (як Термінатор) опинявся деінде і без одягу. Знаєте, я вам ще більше скажу – якби я подивилася сагу про Хорнблауера, то я, майже напевне, знайшла б що написати і про підморгування та оммажі по цій лінії.

Проте, це все можна вважати особливостями суб’єктивного сприйняття. Але те, що в пілоті непогано закрутили тему загрози розсекречення безсмертного – це факт. Здається, і на цього Доктора знайдеться Майстер – другий єдиний в своєму роді. Або цей загадковий прихильник, все ж таки, скоріше Моріарті для Шерлока?

Звичайно, судити серіал по пілоту, особливо в наші часи – справа невдячна, але перша серія справляє приємне враження. Подивимось, що стане з цією перспективністю далі. Але розкидатися серіалами про безсмертних ніяк не можна.



flat_cinema: (Default)

Влітку я нарешті подивилася ті декілька сезонів «Доктора Хто», які відділяли мене від сучасності. А вчора долучилася до першої серії восьмого сезону. Новий Доктор – це завжди хвилююче, це завжди незвично, і завжди здається, що минулий був краще. Дуже цікаво, куди нас заведе Капальді та як зміниться тональність серіалу. Нова заставка, наприклад, мені дуже і дуже до вподоби.


«Легенди» - вже дві серії подивилася, і якось засумувала. Мені цікава інтрига персонажа Шона Біна, а вони, здається, хочуть зробити акцент на спецзавданнях, які у 90% з пальця висмоктані і абсолютно нецікаві. Нам би психологічну драму, а не стрілялки про агентів під прикриттям. А в цьому плані пілот був більш показовим та інтригуючим.


«Outlander» - після трьох серій подумалося мені, що така екранізація - це надто добре, щоб бути правдою. Але поки що у них все виходить. Сем Юен – ідеальний Джеймі Фрезер. А пісню з заставки кожен раз хочу знайти та записати в плеєр, і все якось руки не доходять. Сподіваюся, як закінчиться сезон, вони, як і в «Грі престолів», випустять саундтрек окремо, тому що це суцільна радість для вух. Ну, а інше – радість для очей. І так, це все ще екранізація жіночого роману, щоб ви чого не такого не подумали.

«The Knick» - неймовірно атмосферний і натуралістичний, як на мене, серіал про лікарню початку ХХ століття. Сценарій – як не поглянь – дуже гарний, персонажі – колоритні, антураж теж на рівні, але під час кров-кишки - brace yourself, це не легко, і завбачливо тримайте їжу подалі від поля зору (якщо раптом балуєтесь за переглядом). А Клайв Оуен, до речі, колись у майбутньому напрошується на «Еммі» за цю роль. І Содерберґ за режисуру теж.



flat_cinema: (Default)

Неперевершено атмосферно. Часом – красиво. Часом – зовсім ні. Це такий приклад, коли сюжет якщо не зовсім неважливий, то принаймні грає ну зовсім другорядну роль. «Сеттінг – понад усе», ніби кажуть нам творці, тому історія вихляє, плигаючи у часі туди-сюди, повільно витягуючи на поверхню та розглядаючи (якщо не препаруючи) все лайно, яке можна вибити з цих непересічних персонажів. При цьому не слід забувати, що коли їхні секрети закінчаться, то якусь частину (всю, можливо) атмосферності буде втрачено, а ще доведеться щось придумувати, і серіал вимушено стане «Надприродним» у антуражі кінця ХІХ століття. Або серіальною «Чорною орхідеєю» в антуражі ХІХ століття, на худий кінець. Тому не слід викладати всі карти на стіл, не слід.

До речі, якщо вже про «Чорну орхідею» згадувати – вже тоді було зрозуміло, що Хартнетт там – цікавіший, ніж у «Перл Харборі» (завжди вболівала за Бена Аффлека, навіть коли ще ніхто не знав, які фільм він здатен знімати). А тут він просто красавєц-мущіна, а на фоні інших персонажів, так ще й лапочка, і романтичний герой в усьому цьому бардаку, і на всі руки майстер. Біллі Пайпер очікувано страшна та дуже органічна в ролі сухотної повії, Франкенштейн Гаррі Тредевея теж достатньо відразливий (в усіх сенсах), і на його фоні чудовисько Франкенштейна – просто чарівний, та ще й Рорі Кіннер. І як справжній англійський театральний актор, наприкінці він видає такий монолог, що стає очевидно – регулярна участь у шекспірівських постановках не минає даремно. Але це й не дивно. Тімоті Далтону 68, уявляєте? Ось як, іноді навіть такі очевидні речі можуть здивувати.

І бенефіс Єви Грін. Все, що в ній є таємничого та небезпечного, тут розквітає у незнаних раніше масштабах, що просто вау та брр. Так зіграти біснувату – це неймовірно та страшно (і якби не сеттінг, та інші позитиви, про які я вже писала вище, то кинула б перегляд цього серіалу, тому що ось такі моменти мене зовсім не надихають).

Ще повз пробігали Доріан Ґрей, Ван Хельсінґ та… може ще хтось причаївся. Я щось не знаю, чи буде наступний сезон, але для Джекіла та Хайда, Свінні Тода та якого-небудь Джека-стрибуна місце ще напевне знайдеться, тож чом би й ні – хай знімають, подивимось.


flat_cinema: (Default)

«Безпека не гарантується». Якось один дивак дає оголошення про те, що шукає собі компаньйона для мандрівки в часі. Наприкінці йде малесенька приписка: «безпека не гарантується». Цей прикол потрапляє на очі журналісту, який вибиває відрядження в містечко, де живе автор оголошення, а в підручні собі бере двох стажерів – ботана-індуса та скептичну брюнетку. І мандрівка в це містечко матиме такий ефект, що мандрівки в часі вже стають неважливими. Чи… стоп, все ж, може, важливими?

Атмосферне інді-кіно, яке просто та банально приємно дивитися. Яке залишає післясмак – теж дуже приємний. І завдяки якому хочеться зайвий раз подякувати Редфорду за «Санденс» - те, що презентують там, далеко не завжди мені подобається, але якщо вже сталося так, що сподобалося – то подобається по-справжньому.



«Тринадцята казка». Загадкова письменниця, однаково відома своїми книгами та тим, що ніколи не відповідає однаково на питання про своє життя, вирішує таки залишити по собі біографічну книгу. Але запрошений біограф опиняється в таких умовах, що для виявлення правди про життя міс Вінтер треба стати трошки детективом.

Як я побачила, ті, хто читав роман, досить часто критикують фільм; але я з книгою незнайома, і у творців картини все було в їхніх руках. Але нічого особливо хорошого я про фільм не скажу. Якщо коротко: великий потенціал, круті актори (про Ванессу Редґрейв щось казати сенсу немає; а Олівія Колман, очевидно, не вилазить з детективів) і популярні актори (фанати Софі Тернер побачили її «не-Сансою»… хоча ні, насправді тут її образ дуже схожий на звичний серіальний, так що ніяких несподіванок), все красиво і атмосфера навіть є; але сценарій одночасно фрагментарно-пожмаканий та затягнутий. Ну не те, не те – хоча на один раз цілком може підійти. От дивно, час від часу перед очима ставала «Дівчина з татуюванням дракона», а це порівняння зовсім не на користь «Тринадцятої казки» - але так зазвичай і буває.



flat_cinema: (Default)

Як і зазвичай, дивні, жорстокі та зовсім не антропоморфні прибульці досить швидко та послідовно захоплюють нашу стражденну планету, а люди, вигадавши якусь більш-менш пристойну броню, воюють та опираються з останніх сил. Вільям Кейдж у минулому був рекламником, а тепер його голлівудська посмішка служить армійській пресс-службі і це, насправді, дуже вдало, переважно через те, що кочувати із студії в студію, від ефіру до ефіру – це не прозябати десь на фронті. Тому ідея опинитися у перших рядах під час висадки у Нормандії йому не подобається – але хіба його хтось питав? Хтось питав його, чи знає він, де запобіжник у зброї, чи вміє він битися з ворогом і чи зможе раз за разом переживати один і той самий день, кінцем якого стає його смерть?

При всій схожості «На межі майбутнього» із тогорічним «Світом забуття», перший виявляється більш захопливим, більш напруженим та інтригує сильніше. Не хочеться написати чогось зайвого, щоб не зіпсувати враження від перегляду, тому скажу: «все, як слід». Купа яскравих персонажів на другому плані, Блант та Круз (якого я не дуже люблю) – взагалі чудові. Це, напевне, один з кращих фільмів, що були у нашому прокаті цього року. Чудова фантастика; прямо починаю думати, а чи не нова хвиля культового фантастичного кіно до нас приходить?


flat_cinema: (Default)

У другому сезоні «Вікінги» в усьому піднялися вище і вже майже сягають зірок. Можливо, це тому, що у першому сезоні пішов час на те, щоб розкачатися, щоб ввести персонажів, щоб глядач якесь ставлення до героїв сформував і т.д. Але що це я – у «Вікінгах» героїв так натхненно кидають з крайності у крайність, і роблять все, щоб ми не розслаблялися, що дивитимешся на одного з улюбленців і думатимеш: «ні, ну гад же, вбийте його швидше, поки він всім не зробив погано», а на іншого – якого раніше сприймав гадом, з думкою – «ой, який же він хороший!».

Тревіс Фіммел став ще більшим тролем, Джордж Благден традиційно мімімі, Ґустаф Скарсґард – ще більш безумний, і я нарешті (!) роздивилася Клайва Стендена якого треба зобов’язати носити одяг з великою горловиною, тому що його ключиці – це витвір мистецтва. Не сказати, що його раніше не було помітно, але… ну, все складно в цьому серіалі, ви вже зрозуміли. А ще тут з’являється новенький (назвемо його так), якого я абсолютно не пам’ятаю у «Голодних іграх» (але тут нічого дивного, особливо коли Піта).

«Вікінгів» можна дивитися вічно – як на вогонь або воду, тож побажаємо їм ще багато сезонів (тим більше, що історія – штука довга, і дозволяє багато чого показати, а дещо й трактувати по-своєму), але і зупинитися вчасно. Ну а поки що серіал - це абсолютно чарівне дійство, яке вибиває з реальності (а на фоні сучасних подій це, так би мовити, набуває актуальності).


І якщо «Вікінги» щойно закінчилися, то нова ВВС-шна драма «Багряне поле» - ще ні. Це абатство Даунтон у військовому шпиталі, звичайно, зовсім інша справа, але крові та ран тут теж, як розумієте, вистачає. Зважаючи на чисто англійський сезон з 6 серій по годині, зараз я ледве перейшла за половину. Можу сказати, що інтриги закручено непогано (а як їх розкрутять, ще подивимося, але сумніватися в британських сценаристах тут я чомусь не можу), знайомі обличчя радують (хоча мені і досі трохи моторошно від Руперта Грейвза (Лестрейд з «Шерлока») у другій серії), а до самого антуражу Першої світової у мене чомусь слабкість. Коротше кажучи, пройти повз цей серіал я ніяк не могла.



flat_cinema: (Default)

А ви знаєте, у кого сьогодні день народження?


І знаєте, так захотілося подивитися на неї у якийсь іншій ролі. І трапився мені «Дом Хемінгуей». Фільм бадьорий, зухвалий, з чудовими діалогами та колоритними персонажами. Мабуть, десь тут поряд мав пробігати Тарантіно. І ось вам Емілія – не білявка і без драконів, але тато в неї – сам Джуд Лоу. Що з ним в останні роки стало, я не знаю, але я все одно за старою звичкою сприймаю його як романтичного героя-красунчика.


flat_cinema: (дурний сміх)
Це, звичайно, боян-боянище, але коли Шону Біну 55, то можна.

І можна було б подумати, що після "Гри престолів" він якось безвідповідально став обирати ролі, і перестав постійно помирати, але ні. Ми віримо, що Шон БІн зіграє Макбета.





flat_cinema: (Default)

Х’ю Лорі, відмотавши на галерах в «Хаусі» свій строк, пустився берега: раз на два роки записує альбом, їздить по світу з концертами та зрідка знімається в кіно, яке йде до нас безкінечно довго (а людині з його ім’ям для цього треба дуже постаратися). Але інколи його нові фільми таки з’являються, і сьогодні це «Містер Піп».

На далекому маленькому острові у Тихому океані щасливо і тихо живуть аборигени: вода, пісок, пальми та один телевізор на все село (кхм, ну село ж), який і сигнал ловить не дуже, і показує якусь війну – коротше кажучи, щось з тією бісовою машиною не те. А ще тут живе білошкірий дивак містер Воттс. Якось він стане вчителем, і, як справжній англієць, читатиме перед класом Діккенса. А якщо вже читати Діккенса, то це мають бути «Великі сподівання». Ці уроки стануть місцевою сенсацією, а книга – чимось більшим, ніж просто вигадана історія. Особливо для Матильди, яка знайде серед персонажів друга, що підтримуватиме її у часи біди. Тоді стане зрозуміло, що смішний білий дивак – трагічна постать, а світ перевертається і летить під три чорти із неймовірною легкістю. І в такі страшні часи будь-яка історія, в яку можна хоч на хвилинку втекти, рятуючись від страху та безсилля, кожна така історія – благословенна.

Напевне, у всіх нас були книги, які подобалися набагато більше, ніж інші. Герої, з якими відчували близькість. Та історії, в яких ми би воліли опинитися. Тут навіть не спрацьовують універсальні, але досить суб’єктивні категорії хороше/погане – воно просто «твоє». «Містер Піп» приблизно про це. Але не тільки.

Хороше кіно. Я його чекала так давно, що вже забула про те, що чекаю, тому це ще й приємний сюрприз. Дуже природні актори (грають самі себе, так виходить), дуже цікава інтерпретація класики: ну мало того, що Піп – чорношкірий абориген, але які стилізовані костюми! От дійсно – мистецтво не має кордонів, воно для всіх тих, хто його прагне.



flat_cinema: (Default)

Із романом Ноя Гордона «Лікар: Учень Авіценни» я трохи знайома, але досить дивним чином. Декілька років тому у книжковому магазині я взяла товстенний том та почала читати. Люблю таку справу, тому є достатньо книжок, декілька сторінок з яких я прочитала у магазині, а тепер навіть назву їхню не пригадаю. Але тут, завдяки прив’язці до відомого імені, назва не забулася. І коли я почала перегляд екранізації, мене очікувала несподіванка – той десяток сторінок з книги мав небагато спільного з тим, що я побачила на екрані. Тому спочатку я була трохи спантеличена, але потім воно якось на другий план відійшло. А потім на третій.

Досить захоплююче кіно, в якому немаленький хронометраж сприймається як подарунок, а від епічності не віє пафосною нудьгою. Де є неймовірний Бен Кінґслі, всім відомий Стеллан Скарсґард та Олів’є Мартінес (і тепер мене мучить питання: як так вийшло, що я не бачила з ним жодного фільму? З’явилося стійке бажання цю ситуацію виправити). І Том Пейн. Якщо вам нічого не каже це ім’я – це абсолютно нормально та звичайно. Мені воно теж нічого не казало, бо він з тих британських акторів, які «твоє обличчя мені здається знайомим, тільки щось не пригадаю, де я тебе бачив». Хлопець спеціалізувався на ролях пихатих гівнюків десь на другому-третьому плані (не будемо ходити далеко – взяти хоча б Лінтона Хіткліфа з «Буремного перевалу» 2009-го (у тій реальності Хіткліф-старший читає «Айвенго» років за 40 до публікації роману – це єдине, що зараз залишилося у пам’яті про цю екранізацію)), але тут – зовсім інша історія. Давайте йому тільки головні ролі хороших хлопців, добре?

Якщо коротко – все чудово. Тепер хочеться взяти роман Гордона у другий раз і провести з ним набагато більше часу.


flat_cinema: (Default)

Можна було б розпочати цю історію словами «once upon a time», але ні, її розпочинають цитатою з Плінія-молодшого. Якось, знаєте, налаштовує. Думаєш – ну треба ж, тут про історію згадали; чим же ще здивують? І після багатообіцяючого початку ми отримуємо фільм, у якому зібрано усі можливі сюжетні штампи та густо, як Помпеї попелом Везувія, притрушено спецефектами. І начхати, що з самого початку аналогії з «Титаніком» просто розривають кадр за кадром, лізуть в очі, і їх майже неможливо позбутися, а на певному моменті ближче до кінця мені вже почало здаватися, що от-от Селін Діон заволає своє «my heart will go ooon», але хочеться вірити, що то ігри розуму, і музика була зовсім не схожа. І взагалі, вважатимемо це постмодерністськими цитатами. А сюжет – таким собі архетипом.

Але чому я поки що ніяк не можу знайти виправдання, так це дерев’яним головним героям. У Кіта Харінгтона, наприклад, з кожним роком міміка біднішає. От серйозно, у першому сезоні «Гри престолів» трава була зеленішою, а Джон Сноу виглядав живим, а потім щось сталося. Головна героїня теж не далеко пішла. На цьому фоні другий план – як бальзам на душу. Ну там, великий чорний гладіатор (і друг-напарник-сайдкік за сумісництвом; це не спойлер, у цьому фільмі взагалі може бути тільки один спойлер – всі помруть чи не всі) або хитра руда ірландська фізіономія Джаред Харріс. Антагоніст тут настільки антагоністичний, і грати йому тут так відверто немає чого, що я навіть не знаю, Кіфер Сазерленд тут хороший чи ні.

Знаєте, буває погане кіно. Але для «Помпеїв» краще підходить визначення «слабке кіно». От є ідея для фільму, але тут вирішили – «і так згодиться», а там – «нічого, проженемо екраном десяток напівоголених гладіаторів, це відволікає» і так далі. А коли так гублять ідеї та розтрачують можливості – це ж зовсім не добре. «За державу обидно», от як.





flat_cinema: (Default)

«Капітан Філіпс». Жив собі капітан, якось пішов він у плавання, і його корабель захопили сомалійські пірати. Спочатку капітан рятував свою команду, а потім вищі сили, уособлювані морпіхами, рятували капітана. Том Хенкс був звичайним собою, антагоніста-сомалійця номінували на купу нагород (і BAFTA він – дебютант – щойно отримав, і це маючи у суперниках Брюля та Фассбендера, які, як на мене, більше заслуговували на цю нагороду). Коротше кажучи, «Капітан Філіпс» - дуже оскарне кіно з таким, знаєте, напружено-надихаючим сюжетом, добротно зняте та якісно відігране. За таких умов зрозуміло, що без штампів ніяк не обійтися, і ці штампи спрацьовують проти фільму, вбиваючи оригінальність і перетворюючи «Капітана Філіпса» на «ще один фільм» про заручника та операцію його звільнення, але з акцентом на драму, а не на бойовик. Ну що ж, без одного-двох таких фільмів перелік номінантів виглядав би якимось неповним.


«Даласький клуб покупців». Це ще один фільм, який просто зобов’язані номінувати на Оскар просто через факт його існування. Макконехі дивує своїм перевтіленням, Джаред Лето – дивує ще сильніше. В цілому ж перед нами важка історія про хворих на СНІД і такого собі Робін Гуда – шляхетного контрабандиста, який вирішив допомогти і собі, і іншим, при цьому кардинально змінивши своє ставлення до життя.

«12 років рабства». На даний момент новий фільм Стіва Макквіна – це найкраще, що я подивилася протягом цього оскар-марафону (але він ще не добіг кінця, тому пишу обережне «на даний момент»). Цей фільм - не планове цьогорічне «ми боролися за рівноправність і не намагайтеся називати нас ніггерами, кляті расисти». Це чудове, емоційне, красиве, страшне кіно, в якому естетство Макквіна не напружує, актори – живуть на екрані, і роблять це так, ніби в останній раз. Я не знаю, як можна не дати Оскара Чівателю Еджіофору, або цьому фільму. І вже зовсім не розумію, як можна ігнорувати Фассі. Дуже сумно, що у нього в суперниках Джаред Лето, на чиєму боці не тільки потужний перформанс, але і політкоректні симпатії. Або, на худий кінець, Баркхад Абді з «Капітана Філіпса».



flat_cinema: (Default)

Революція – це війна між минулим і майбутнім.

І майбутнє вже почалося

(с) Джуліан Ассанж

Джуліан Ассанж – серед тих людей, про яких важко розмовляти/писати/знімати. Тут у грі великі амбіції та велика пропаганда. Тому що не зроби – у результаті обов’язково щось буде не так. Ассанж – хороший? Ха, ви, значить, радикали, не любите Америку, і все це заідеологізовано. Ассанж – поганий? Щоо, прогнулися перед капіталістами за нафтодолари, і все це заідеологізовано. Ассанж – не добрий і не поганий? Пффу, нащо ви взагалі це знімали, недолугі та безідейні кіношники? Коротше кажучи, неадекват так і має перти з усіх місць, коли йдеться про цього хлопця. Або про фільм про цього хлопця. Тому для довідки: Ассанж засудив фільм, назвав брехнею. Сценарій базується на книзі запеклого друга та соратника по Вікілікс. Хоча ні, не зовсім так – колишнього друга, тому де правда, а де не дуже – сказати важко, бо, як відомо, завернути велику брехню у шматочки правди – це дієва стратегія. Так само можна вважати, що ця книга/сценарій/фільм – це одкровення від людини, що осягнула істину. Принаймні, істину про Ассанжа. Але що це я, краще про кіно напишу.

«П’ята влада». Зі сценарієм все зрозуміло, я сподіваюся, з попереднього абзацу. Режисер тут – людина, відповідальна за останні частини «Сутінок» (оцінювати можна по-різному, але напевне не Фінчер). Актори – цвіт європейського кіно – починаючи з ролей дуже другого плану – як це у Алісії Вікандер (одна з найперспективніших молодих шведських акторок), Моріца Бляйбтроя чи Керіс Ван Хаутен, закінчуючи Даніелем Брюлем, у якого цього року нарешті справжні великі номінації пішли. Англійський десант треба рахувати окремо: Пітер Капальді, Ден Стівенс (і все одно краще, ніж стовбичив би у четвертому сезоні «Абатства Даунтон»; він своїм уходом хоч трохи подій додав у те болотце), Лора Лінні та Девід Тьюліс повз пробігали, звичайно, але головна зірка тут, як не крути, теж з «цих» - Бенедикт Камбербетч. Чесно, можливо я остаточно в його армії, що зовсім не оригінально, але він талановитий до непристойного, і тут від нього на екрані мало не сяйво йде. Розумієте, грубо кажучи, йому тут доводиться грати Шерлока. Відлюдькуватого, дивного, геніального, одержимого своєю ідеєю та своєю метою хлопця. Який раптово зустрічає милого, надійного, досить розумного та стійкого хлопця і раптово здружується з ним. Вони стають напарниками і разом реалізують ЙОГО ідеї. І їхнє життя сповнюється небезпекою та шпигунськими іграми і в основі всього лежить прагнення докопатися до правди. Чорт, да там навіть палац розуму свій є! І при цьому Бенедикту вдається жодною нотою, жодним поглядом, жестом не відтворити Шерлока.

Актори – найкраще, що є у цьому фільмі, але і сам він не такий поганий, як про це свідчить рейтинг IMDB, наприклад. І «П’ята влада» добре лягає на наше сьогодення. Врешті-решт, роль інтернету в сучасних революціях, в пошуках істини переоцінити неможливо, ми ж знаємо.


flat_cinema: (Default)

«Клондайк» – це просто щастя. Серйозно, Discovery зробили мені дуже добре, навіть краще, ніж History із «Вікінгами». Суворі хлопці, з яких цвяхи можна робити, копають, п’ють, вбивають та мокнуть під дощем. Джек Лондон додається безкоштовно (все інше, як ви розумієте, у тих місцях незадарма). Зрозуміло, що розвиток характерів – для головних героїв, принаймні – від юнацького ідеалізму до такого, клондайкського, прагматизму, інші – просто непересічні особистості, до яких точно не слід повертатися спиною. Причому неважливо, це священник, кримінальний авторитет чи представник закону, якого раптово таки занесло у цей дикий край.

А ще я кожного разу затамовую подих, коли бачу Ричарда Маддена з вовком. Це, між іншим, не тільки у титрах (чудова заставка, просто неймовірна!), але і в самому серіалі може бути. Все таки, про Робба Старка неможливо забути ;(


flat_cinema: (Default)

Межа 10-х та 20-х років ХХ століття, Бірмінгем. Бідність, бруд промислового центру, післявоєнна криза – райське містечко для проповідування радикальних ідей (відповідно, зустріти тут можна будь-кого – від комуніста до ірландського націоналіста) та бандитизму. Переважна більшість чоловіків залишила частину себе на фронтах Першої світової, жінки пристосувалися до життя без чоловіків. Родина Шелбі не стала винятком, і однією з найвпливовіших банд Бірмінгема, «Гострими козирками», декілька років керувала тітка Поллі. Але війна закінчується, племінники (і, очевидно, більшість з членів банди) повертаються, розготається активна діяльність, що трошки суперечить законам. І все б добре, якби не візит інспектора, який рішуче налаштований розібратися з усією неблагонадійною наволоччю і, особливо, з «Гострими козирками».

"Гострі козирки" - британська відповідь «Підпільній імперії», детально продумана, ретельно та чудово знята (операторська робота – божественна) та блискуче зіграна. От наскільки я не люблю Кіліана Мерфі (про причини тут розмовляти безглуздо, це як алергія), але не визнати, що тут він хороший – просто не можу. Більше того, мабуть, він тут настільки хороший, що, дивлячись на його Томмі, я майже забула про своє ставлення до нього.


«Чорні вітрила». По пілоту серіал, звичайно, не слід судити, але коли це нас зупиняло. Щось з мороку далеких часів мені пригадується фільм «Тристан та Ізольда», слоганом якого було щось типу «Вони були раніше Ромео та Джульетти». Так от до чого я – позиціонували б «Чорні вітрила» як «Грандіозний та величний початок «Острову скарбів»». Але ой, про що це я, звідки цільовій аудиторії серіалу знати про існування книги Стивенсона? Або навіть крутіше – знати про існування книжок в принципі? Це ж «Starz», у них з серіалами, які можна/хочеться дивитися, завжди було сумно.

Недобре передчуття шепоче, що з «Чорних вітрил» великого та геніального серіалу не вийде. Але, насправді, пілот зовсім непоганий. Про «Спартака», наприклад, я такого сказати ніяк не можу – тобто, вже досягнення. Сільвер тут «такой молодой» та еталонний пройдисвіт. Флінт – це Тобі Стівенс, і цим все сказано. Так що знаєте, навіть якщо «Чорні вітрила» виявляться дуже посереднім серіалом, ці двоє мають всі шанси враження трошки поліпшити.


flat_cinema: (Default)

Як справжній слоу, вирішила таки написати декілька слів про фінал «Шерлока», який буквально вчора втретє передивилася стараннями «1+1». Така третя серія, насправді, покликана якось примирити із новою реальністю шерлок-консерваторів, що відчули різного ступеню обурення через «наругу» над серіалом/образами/логікою та «низькопоклонство» перед фандомом. Ну, ви зрозуміли. Я ж, очевидно, серед тих нерозбірливих, кого все влаштовує, і «Шерлок» для нас – завжди свято.

Але я навіть зараз не про те, який поки що завжди чудовий «Шерлок». А про те, що на «1+1» показали третій сезон через тиждень після його закінчення на ВВС, що вони зробили потужну рекламу, ролики, які, на мій смак, інколи були навіть кращими за оригінальні трейлери до серій. Що у нас творчо підійшли до перекладу, керуючись духом серіалу, а не буквою: жарт про best man’а став жартом про дружбу, а адаптація «насилля-весілля» - це взагалі пісня. Не обійшлося без проколів, звичайно. Найсуттєвіший – те, що не було дедуктивних надписів, і якщо спочатку це компенсували швидкою начиткою тексту тих надписів (при знайомстві з Мері це, мабуть, навіть накраще – бо роздивитися всі ці «пече хліб», «розумна», «тату» - майже нереально, хіба що мучити стоп-кадр), то потім просто забули про це, і розслідування справи привида втратило частину своєї комічності. Але ж не все одночасно, дійсно.

Тому ви, хлопці, знімайте. А інші хлопці, наші – показуйте, не лінуйтеся. А ми будемо дивитися, із задоволенням.




flat_cinema: (Default)

Поки Моффат із Гатіссом абсолютно безсоромно, натхненно та весело фліртують із шерлокофандомом, сміючись над тією любов’ю, популярністю та культовістю, що звалилися їм на голови в останні два роки. Поки Бен, Мартін та інші, ховаючи трольські посмішки за невинними виразами обличчя, із задоволенням відігрують те, що написано в їх сценаріях. Поки ти вже забув, що останні майже три роки ти більшість часу провів у режимі «я чекаю на наступний сезон «Шерлока», спочатку на другий, а потім на третій, що ж ви зі мною робите, аа ». Поки ти за секунду впізнаєш батьків Бена, які, виявляється, грають батьків Шерлока, а момент, коли нашого детектива голять та підстригають, і він дивиться на Майкрофта невдоволено та каже про те, що брат дивився на те, як його б’ють, а у тебе щелепа десь на підлозі, бо виглядає Шерлок як Джон Харрісон, точнісінько, тільки форми не вистачає. Поки все це відбувається, ти ще не знаєш, як ставитися до нової серії, нового сезону. І взагалі, попередні два сезони – це ж все така класика, а тут Шерлок та Джон, а ти цього ще не бачив.

Час другої серії настає несподівано швидко. Просто неприпустимо швидко як для «Шерлока». І половину серії ти смієшся уголос, бо, наприклад, похід Шерлока та Джона по пабах – це ж справжнісінька «золота миля», як у Райта; а тут у наявності ще й інші, чисто комічні, моменти. А потім, крізь комедію та дуркування проступає старий добрий Шерлок. Не знаю, як йому це вдається, адже, здавалося б, умов для цього не створено.


flat_cinema: (дурний сміх)
Цей дивний момент, коли бідолашний Леголас тягне на собі... Філі та Кілі? А дійсно, хто це такий білявий?
А взагалі, мімімі, звичайно. Таке мімімі, що навіть промовчати не вдалося ;)


Ну і щоб двічі не вставати, раптово про кіно. І це ніяк не пов'язано з "Хоббітом", що взагалі несподіванка.

«Жозефін» (або як це назвали у Росії «Хочу как Бриджет») – дівчаче кіно, що повністю складається зі штампів, і кожна хвилина – це те, що ми бачили багато разів, у різних комбінаціях. Але якщо не вважати це недоліком, то з’ясовується, що всі ці штампи, хоч скільки разів їх не повторюй – спрацьовують, а прості наче п’ять копійок комедійні мелодрами завжди знаходитимуть свого глядача. Але мені все одно не дає спокою: може, це тонкий стьоб над жанром? Чи дійсно повертається мода на таке кіно? У будь-якому разі, Бріджит наша Джонс все одно поза конкуренцією. І найголовніше, щоб третю частину не зняли.


«Френсіс Ха» («Люба Френсіс»). Коли дивишся цей фільм, то розумієш, як має виглядати культове кіно. Принаймні, візуально. Просто надзвичайно стильна картинка, яку так і кортить поділити на скріншоти та роздрукувати як великі глянцеві фотографії. Або нарізати ці кадри у кліп під якусь дійсно класну та підходящу пісню. Зі змістом все дуже сумбурно і багато розмов ні про що. Це не претензія, а так, сувора правда життя. Але те, що героям не симпатизуєш та не відчуваєш з ними якоїсь моральної близькості – це вже набагато гірше. І особливо шкода, коли це стосується фільму зі слоганом «Історія про тебе».




flat_cinema: (Кілі)

Спочатку хвилинка непотрібних аналогій. Як це часто завжди буває, найважливіше для дослідження – це підходящі методологічні засади. У Джексона був нелегкий вибір: залишитися серйозним режисером, взяти книгу Професора та старанно переписувати діалоги – чи увімкнути фан-режим, підключити функцію фікрайтерства та відправити під три чорти серйозність та канон. Він обрав друге, що наче підказує, що легких шляхів ПіДжей не шукає а повертатися буде на орлах. У нас, як у глядачів, є також вибір. Два найочевидніші підходи: цінувати понад усе Професорський канон або цінувати дитячу режисерську творчість та, в ім’я валарів, не пригадувати книгу всує. У мене є приклад друга-толкініста, якому сподобалася «Пустка Смоґа». І власний приклад: в останні місяці я майже перетворила цей бложик на філіал фан-сайту творіння ПіДжея – і мені сподобалася «Пустка Смоґа». А між нами ще є більш-менш адекватні люди, які теж сприйняли другу частину «Хоббіта» досить прихильно.

І насправді, можливо все. Головне повторювати мантру: «Слово Джексона – канон».

Ну а тепер про враження, 


 

Лайно

Dec. 6th, 2013 06:08 pm
flat_cinema: (Default)

«Лайно» - це кіно не просто хороше (важке, захопливе, неприємне, часом відразне, варте уваги), але й актуальне. Особливо якщо подивитися на останні новини, пов’язані з представниками закону. Якби цей фільм показували курсантам… коротше кажучи, цікаво було б подивитися на результати такого експерименту.

Джеймс Макевой грає тут просто нереально. Цього року він не втомлюється мене дивувати, і раптово усвідомлюєш, що часи, коли цей хлопчина бігав своїми копитцями Нарнією або навіть плентався вулицями Дюнкерку, мріючи повернутися до життя, яке було незворотньо зруйноване Камбербетчем і 13-річним дівчиськом, залишилися далеко у минулому. Бо тоді він був молодим та багатообіцяючим, але і його могло занести у «Особливо небезпечного». А тепер Джеймс спокійно собі посідає місце у новому поколінні блискучих англійських акторів, що у перспективі здатні замінити старий цвіт британського акторства. І це дуже радісно.

Ну і ще одне, щодо «Лайна» - сідаючи за перегляд, пам’ятайте, чого можна очікувати від Ірвіна Велша.



Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 01:00 pm
Powered by Dreamwidth Studios