s04e10

Jun. 16th, 2014 10:53 pm
flat_cinema: (Гра Престолів)

Одинадцять тижнів тому у нас з’явилася довгоочікувана перша серія четвертого сезону «Гри престолів». Тоді ж я спонтанно вирішила цього року писати про кожну нову серію найкрутішого шоу НВО – і, здається, у мене навіть вийшло. А тепер і підсумки підбивати легше. Почнемо з очевидного: серій, що сподобалися, було набагато більше, ніж серій, що не прийшлися до душі. Як зазвичай, серії, що не сподобалися, були переобтяжені сценарними мареннями, через які виникали проблеми з логікою подій, що неприємно, але, зазвичай, не фатально. Набагато гірше, коли плювали не тільки на події (про діалоги взагалі мовчу), але і на персонажів (але всі вже забули про те, як Джейме зґвалтував Серсею, що в черговий раз підтверджує теорію про те, що завдати справжньої шкоди у сприйнятті персонажу через одиничну лажу, мабуть, неможливо; дуже складно так точно).

Епіку стало більше, концентрація шокуючих серій – надзвичайно велика, найбільша за всі чотири сезони; те, що раніше випадало ближче до кінця сезону, тут щедрою рукою розкидано від початку і до кінця – від весілля Джоффрі на початку до апогею останніх трьох серій. Рука тремтить та не підіймається написати якесь велике узагальнення стосовно того, що таких крутих подій, як тут були, вже не буде. Ми тепер стали балувані, і нам треба нагадувати собі, що постійних Червоних весіль, судових поєдинків з принцами Дорнійськими та битв за Стіну просто не може бути. Але… будуть інші події, незнані шляхи, несподівані зустрічі та нові герої. І старі герої – що найголовніше, наші старі, любі герої, яким сезон за сезоном, книга за книгою, вдається вижити у світі Мартіна.



Сказати чесно, у мене був дещо інший погляд на те, що мало статися в останніх двох серіях, але спочатку мене поставили на місце битвою за Стіну на цілу серію та несподіваними смертями Піпа та Гренна (тут як зі служницями Дейнерис, яких чомусь вбили, на секундочку, у другому сезоні), а потім і в останній серії зробили несподіванки у декількох лініях.



flat_cinema: (Default)

Брр, скільки всього накопичилося, що треба терміново написати хоч про щось. Наприклад, про серіали. Ось «Гра престолів» закінчилася. Аналізуючи свої враження, можу засвідчити, що в цілому задоволена фіналом. І знаєте, чому? Бо коли закінчилися титри, мій настрій не зіпсувала думка, що на нову серію чекати десь місяців десять. Між іншим, після другого сезону я була геть не такою оптимістично налаштованою, але не будемо про сумне. Якщо порівнювати третій сезон, то він, звичайно, краще за другий; із першим його порівнювати набагато важче. Але то не біда, бо перший сезон для суперкнижних фанів – це як 1913 рік для радянських істориків – до тих показників будуть апелювати, подекуди доходячи до маразму, і ця традиція буде непереможною роками.

У черговий раз надсилаю промені щастя кастинг-директору, і сподіваюся, що вони там не облажаються, коли обиратимуть дорійців на наступний сезон. І на нагороди за цей сезон дуже сподіваюся. Днями самому серіалу вже дали нагороду як найкращому драматичному на Critics Choice Award, але Ніколай та Емілія нічого не отримали. А я, взагалі-то, вважаю, що Костер-Валдау та Фейрлі от дуже заслуговують на яку-небудь «Еммі»; або скажіть, тільки чесно – хто цього сезону грав краще за них на американському ТБ?

На тому тижні знайшла собі, нарешті, «Порочних» – п’ять серій, що вийшли на той момент. Вирішила перевірити – чи нормально все з якістю і т.д.; не змогла відірватися наступні півтори години – поки не подивилася всі серії. Не сміялася так з часів «Сирен», а це майже рік. Не виключено, що і під час «Сирен» я не сміялася так, але важко сказати. Хоча спочатку трохи бентежили жарти про старечі хвороби; здавалося, що знов дивлюся «Квартет» (про це кіно наступного разу, якщо я все ж наважуся на великий дайджест «що я подивилася за останній місяць, але було ліньки писати»). А тепер от подивилася фінальну серію (що ж за сумні часи такі); сподівалася, що мама Стюарта – це як мама Воловіца, тобто персонаж міфологічний, і… все-все, без спойлерів. Радити всім терміново дивитися не буду: не знаю, що у нашому суспільстві може сприйматися гірше – британський гумор чи пара гомосексуалістів, що разом вже майже півстоліття.

Ну і нарешті домучила «Хемлок Ґроув». Починалося все просто чудово: теплі кольори, глянцева готика. Місце, де не існує часу та межа між реальністю й фантазією настільки непомітна, що, здається, все це просто наснилося комусь. Тому, незважаючи на ноутбуки, айфони та інший Apple, іноді з’являється враження, що Хемлок Ґроув застряг десь у 1950-х і знаходиться десь між містечком Едварда Руки-ножиці та Степфордом. Ну подумайте тільки: постійні розмови про уробороса та драконів; таємничий церковний орден та його суперагент-вбивця єзуїти голосно плачуть та намагаються переманити до себе ВанХельсінга; надновітня лабораторія із секретними розробками філософський камінь шукають, інакше нащо все це? і, нарешті, двометрова дівчинка, що ховає непривабливу частину свого обличчя під перукою та має ім’я Шеллі, що само собою вже такий жирний привіт Франкенштейну. І це я ще не розповіла, що головні герої навчаються у старшій школі, і один з них – перевертень, а інший – вампір. До речі, перетворення тут дуже натуралістичні; у «Бути людиною» просто дитячий садок був у порівнянні із цим, чесно.

І всі тут такі хороші – і молодь (Скарсґарда точно неможливо не помітити), і мадам Янссен, і Дугрей Скотт, який під час кожної появи у кадрі (а за 13 серій це було не один десяток разів) майже завжди виглядає як неголений депресивний алкоголік (привіт, «Енігма»?). І все це чудово, але тільки певний час. Потім відчуваєш, що чи то якось затягнули, чи заплутали сюжет так, що ти як глядач перестаєш розуміти, якого дідька там відбувається, чи ще щось не так. І фінал, який зовсім такий «не рядовий» та інтригуючий, мене, просто на диво, не приголомшив. Але другий сезон подивлюся. З іншого боку, я новий сезон «Континууму» також починала дивитися, ще у квітні – після двох серій я махнула на цю історію рукою. А якби вони все логічно та добре закінчили наприкінці першого сезону, я б навіть любила цей серіал.

flat_cinema: (Default)

Спочатку тут має бути довга та нудна історія про мій досвід перегляду індійського кіно, насичена дитячими туманними спогадами про аж один фільм (ще точніше – про один епізод, із танцями на битому склі). Можна ще пригадати індійське, так би мовити, імперське кіно – «Повстання» та «Готель Меріголд»: багато англійців і не так багато славнозвісного колориту з танцями та слонами (хоча ні, брешу, у «Повстанні» все це було, і, як мені здалося, зовсім не у малій кількості). І що дивно – де б не розгортався сюжет: в Індії часів повстання сипаїв чи в Індії початку ХХІ століття, англійці почуваються там господарями. Але я відволікаюся. А то ще доведеться пригадати два останніх фільми про Шарпа, а це такий сором… тому не будемо про сумне, а будемо хто б міг подумати про веселе. Веселе, зворушливе та чудове індійське кіно. Без пісень, слонів, англійців та майже без танців. Такого я точно раніше не бачила.

Визначити жанр «Барфі!», здається мені, досить важко. Коли прочитаєш опис – так і уявляєш поганеньку мелодраму, такий собі роман Спаркса, дія якого розгортається не в Кароліні, чи де там, а в Індії. І перші хвилин п’ять фільму намагаються цю думку у наших головах утвердити. А потім починається…

Наступна година балансує між комедією у стилі Чапліна (чого тільки сцена з відкриттям пам’ятника варта – така жирнюча цитата, а потім ще і фігура Чарлі ненав’язливо промайне у кадрі), мелодрамою та фільмом про божевільню (привіт «Принцесі та воїну» і «Доктору Хаусу», наприклад – щоб було зрозуміліше, а то, знаєте, серіал «Дурдом» теж про божевільню, але, все ж, трохи не той випадок). Взагалі, там стільки всього «намішано», що я вже думала нотатки робити, але врешті-решт махнула рукою та просто насолоджувалася.

На окрему згадку заслуговує епізод з носовичком, що дуже нагадує «Операцію «И»». Після нього мені дуже цікаво стало: 1) Гайдай це звідкись «процитував», чи це оригінал? 2) Наскільки відомою є «Операція «И»» у світовому масштабі? 3) Чи у мене синдром пошуку глибинного сенсу, а ця сцена – просто комедійний епізод?

Далі помалу підключається ще декілька жанрів, але то вже мабуть зовсім спойлери, тому мовчу-мовчу. Тільки скажу, що після перегляду враження таке: це як «Босоніж» Тиля Швайгера (навіть назви у них дуже подібні – «Barfi!» та «Barfuss»), тільки в Індії і часом дуже вдало стилізоване під німе кіно. А я дуже люблю «Босоніж» і німе кіно, в принципі, також, так що це просто щастя якесь.

Але на цьому позитиви не закінчуються. Ех, бачили б ви, як шикарно грають Ранбір Капур (онук Раджа Капура) та Пріянка Чопра! Коротше кажучи, фільм йде в колекцію улюбленого, повторний перегляд(и) внесе більше ясності (і може, мені взагалі не сподобається), але у тому, що цей перегляд буде – не сумніваюся, а це вже показник.

Як на мене, «Барфі!» - кіно абсолютно чудове. І ще – виявляється, 2,5 години фільму на хінді з субтитрами – це зовсім не страшно.

flat_cinema: (Default)
Тут Emmy будуть роздавати вже зовсім скоро, тому напишу трохи в тему. Хоча й у моєму розумінні, закономірно, ця нагорода не є чимось знаковим, як Оскар, Золотий глобус, або якась БАФТА. Але раптово виявилося, що мені навіть є, за кого вболівати, і цікавість з’явилася. Коли я подивилася списки номінантів, то черговий раз зрозуміла, що в сучасних серіалах розбираюся не дуже. Але я бачила декілька серіалів з того переліку, і хай переможуть суб’єктивні симпатії, ура!
По-перше, звичайно, я напишу про Пітера Дінклейджа як кращого актора другого плану у драматичному серіалі. Парочка з Downton Abbey йому не конкуренти, як на мене. А Breaking bad я так, мабуть, і не подивлюся, хоча постійно натикаюся на згадки про цей серіал, тому й сказати щось про акторів звідти не можу. Але я точно його подивлюся, якщо хтось у ньому переграє Дінклейджа.

Якщо казати про другу після Game of Thrones мою симпатію, то це буде Downton Аbbey. Хоча й цей, другий сезон, вийшов таким «милом», що навіть мені стало занадто, але я все одно люблю цей серіал. Тому: Меггі Сміт – краща жіноча роль другого плану у драматичному серіалі (з нею зовсім не легко тягатися, і взагалі, як можна обрати когось іншого, коли є вона?) та Х’ю Бонневіль – краща чоловіча роль у драматичному серіалі, хоча й розумом усвідомлюю, що це майже фантастика.


Ще мені здається, що Камбербетч та Фріман були народжені, щоб забрати чоловічі нагороди у чудовій номінації про кращий міні-серіал або телефільм. На цьому перелік моїх улюбленців серед номінантів закінчився. Я ще один раз звернула увагу, що не знаю жодного комедійного серіалу з переліку, не враховуючи хіба що The Big Bang Theory, півтора епізоди якого якось випадково подивилася. Тому найцікавіше мені буде дізнатися кращий драматичний серіал. До цього мені щастило – улюбленці по різних категоріях дозволяли створити майже ідеальну картину. А от за звання кращого серіалу змагаються і Game of Thrones, і Downton Аbbey. І що найбільш показово, в обох випадках це другі сезони, які в моїх очах значно (!) поступаються першим. Тому я сиджу і мовчу.

Але я ще Homeland дивилася, і тут маю, що сказати. Це було таке розчарування, що не часто буває. Ця хвиля захоплення якось налаштовувала відповідно, а виявилося, що замість смачно закрученого детектива-триллера-бойовика вийшло щось сіреньке. І якщо перші серії ще цікаво дивитися – думаючи про те, чи то він поганий, чи то в неї «ігри розуму», потім ти байдуже відмахуєшся – треба щоб і те, і те, інакше буде якось…просто. А сценаристи все продовжують викладати карту за картою, що нібито має все перевертати з ніг на голову. Але не того масштабу ті карти, і тобі вже здається, що самі сценаристи не вирішили, що до чого. Наприкінці розстаралися з напругою, але до того часу серіал я дивилася на автопілоті, вже ні на що не сподіваючись. Актори там добрі, а Дейнс – до речі – я бажаю перемоги. Вона чудова актриса взагалі, а в цьому серіалі вона стала єдиною причиною не вимкнути і не стерти Homeland, голосно лаючись на чергове неспівпадіння смаків більшості та мого. Кращий драматичний серіал? Серйозно? У порівнянні з першим сезоном Game of Thrones?
Але досить моїх риторичних запитань. Пост візуалізації бажань (хе-хе) готовий. А я зовсім забула про початок 3 сезону Downton Аbbey. Піду перевірю, чи стало краще у порівнянні з 2 сезоном…
flat_cinema: (фейспалм)

«Вам дали фальшивого ідола, щоб ви не знищили це гниле місце» (Бейн. Просто Бейн)
«Якщо ти герой, де твоя маска?» (Вейн. Бетмен Вейн)


Спостерігаючи за пристрастями, що супроводжують хоч малесеньку згадку про містера Нолана та його останні фільми, мені стає дивно та дуже некомфортно. Що за істерія? Культ «Темного лицаря» почався зі смерті Леджера. І не треба казати, що це ніяк не пов’язано. Я чудово пам’ятаю, як мене вразила звістка про його смерть у січні 2008 року. І в усіх новинах казали: «останній фільм Хіта – «Темний лицар»», і думка «треба сходити на цей фільм» промайнула у багатьох головах. Але до часу виходу фільму на екрани це все якось відсунулося на другий-третій план, і з походом до кінотеатру у мене якось не склалося. І коли я вмикала «Темного лицаря» на відео, то готувалася до чогось… незабутнього, мабуть. І побачила нормальний такий фільм, нічого особливого; на мій смак затягнуто, і, час від часу якось мутно. Це був вже другий фільм, в якому багатій у костюмі з плащем, у масці летючої миші вважав, що він єдиний може врятувати своє місто. Це був другий фільм, у якому нам пропонували похмурий реалізм, повсякденну буденність замість того, що зазвичай є у коміксах. І Бетмен тут є чи породженням шизофренічної уяви Вейна, чи мав би залишати за своїм плащем чорні діри, у які б той реалізм затягувало зі страшною силою.



Своїм новим фільмом Нолан мене не підвів – я очікувала побачити довге надто пафосне дійство – я його побачила. Вейн, що «видавлює» з себе, по ложечці, героя – «за маму, за папу, за Альфреда…». Головний лиходій – о, як несподівано – псих-анархіст у масці. Знайте, він ірландський єврей-комуніст-марксист(радянської версії), що надумав зробити революцію в окремо взятому місті. Але Добровольча армія на чолі з відважними «білими» генералами у білих рукавичках (даруйте за тавтологію) розбереться з усім. Це я якось намагаюся освіжити чи хоча б трохи розтормошити сюжет.
Він, сюжет цей, безперечно, дуже оригінальний. Спочатку з’являється Мізинець (той, який у «Грі престолів»), ти радісно тикаєш у нього пальцем, але радієш не довго. Маестро Нолан тут тонко себе цитує, вводячи Бейна майже так само, як і Джокера. І знаєте, що, я тут напишу жахливе слово, яке навіть думати не можна, і виглядає воно приблизно так: «вторинність». Коли далі виникають атомно-ядерно-водневі бомби, які треба підірвати, мимохідь кажуть про те, як Бейн допоміг із переворотом якомусь африканському диктатору…ну що тут скажеш. Фейспалм, фейспалм, фейспалм. Але Харді, попри свою маску, свій тулуп та загальну трошки-картонність, виграє в Бетмена не тільки у тупому мордобої, в якому мають зійтися герой та лиходій, але і в харизмі.



Хетуей тут – прикраса. Як вишенька але про якість торту краще промовчу, як і про стрьомність героїні Котіяр. Олдман та Фріман – абсолютно у ролі меблів. Кейн – безперечно, найемоційніша роль, але ці перші справжні емоції за весь фільм виглядають неприродно у ноланівсько-бетменівському світі.
Твіст ближче до фіналу – це майже щось сенсаційне на фоні загальної сумовитості. Але, от чесно – зовсім не шедевральний, до того ж, я так зрозуміла, тут трошки наплювали на канон нє,не чув
От скільки я бачила фільмів Нолана, вони мені нагадували конструкції різного ступеню складності. Наче побудовані зі скла та каменю, вони холодні та бездушні. Єдиний виняток – «Престиж», в якому є продуманість, точність та персонажі, яких запам’ятовуєш. Бо зараз, пригадуючи героїв «Початку», я бачу Гордон-Левітта у стильному прикиді; Дікапріо мені вперто вбачається у капелюсі – тобто, з «Острову проклятих», та Кейн у своїй звичній Нолано-ролі. Пам’ятаю, там ще були Котіяр, Харді, Пейдж…але жодної сцени з ними, жодного епізоду я не можу дістати з пам’яті. І як би я не хотіла любити Нолана як режисера, тому що у нього «класні», «надзвичайні», «розумні» фільми, чи тому, що він «найкращий режисер сучасності», чи хоча б тому, що ми народилися в один день, у мене це не виходить.
Він звів собі пам’ятник, так відвідуйте його.
flat_cinema: (Default)
«Це так мило» – не виходило з моєї голови, коли бачила радісні статті у журналах щодо зйомок фільму «Матч», коли статті та сюжети стали менш радісними, коли інтернети, за своїм звичаєм, почали фонтанувати лайном. Ще один фільм, де дуболомні нацисти та незламні радянські люди, які, напевно, мають схованку для портретів Леніна-Сталіна, опиняються у суворому протистоянні. Щось максимально просте і зрозуміле навіть тим, хто вважає, що битви Другої світової – це рівні добре розробленого шутера, а Гітлер – одна з іпостасей Саші Барона Коена.
Але у «Матчі» ми маємо справу з чимось феєричним. Подумати тільки, із перших хвилин Бєзруков-Фредді-Крюгер показує свою крутість, Боярська показує Боярську, а за декілька хвилин ще й показує, як після старого-доброго радянського сексу читати деяких німецьких класиків в оригіналі, щоб всі відчули зловісний дух нацизму, що наближається зрозуміли – вона знає німецьку тому має шанси зробити непогану кар’єру за нового режиму, але ж ні, вона головна героїня, їй не можна. Злодійський супротивник також себе виявляє, ну і хтось максимально жалюгідний у вишиванці, на кого просто не звертає уваги ніхто, плентається за Боярською мріючи поцілувати край її спідниці, але на нього всі не звертають уваги, не забуваємо.
Далі починається класична радянська «ванілька», про майже рай на землі у червні 1941ого, про кохання та таке інше. От не можу зрозуміти, звідки пішов такий канон у зображенні передвоєнного СРСР, мабуть покоління за поколінням страждає цими ностальгічними мріями…ні, мені навіть чимось подобається це, але ж не завжди.
«Бах-бах - «що за…?»- радіо -«без объявления войны» - пішли всім двором записуватися на фронт – та, розберемося швиденько з усіма, а ти поки весільну сукню починай шити – бах-бах-бах – «русіш швайне», ідіть у концтабір, поки карикатурний персонаж у вишиванці не набере сили в цій історії, однією рукою зигуючи, а іншою подаючи свої буржуазно-націоналістичні хліб-сіль із сортиру на рушнику, та шантажуючи прекрасну вчительку німецької: «я звільню твого нареченого, але тепер я буду твоїм нареченим, а він буде зіркою заводської команди з футболу, але ніяких зустрічей, «як життя» і «як-небудь зустрінемося-побалакаємо, вип’ємо», замість цього можеш переховувати сусідську дівчинку з єврейської родини»…

Це ще десь година екранного часу. Коли питання – а де тут щось про футбол? – стає все більш і більш актуальним. Нам дають Бабин Яр, поліцаїв, кастинг на ролі яких проходили тільки ті, хто знав українську мову (?), Ступку-середнього з ностальгічним: от чим мені радянські подобалися – так тим, що 1 травня у них вихідним було, а тут працювати треба, але за перше травня без жидів і попрацювати – радість. фейспалм-фейспалм-фейспалм, дарагіє таваріщі. Потім помалу про футбол пригадують, і ми маємо змогу побачити оммаж режисера «Матчу» мультфільму про те, як козаки у футбол грали але це кіно і роблять вигляд, що така гра всерйоз. Нарешті дотягуємо до кульмінації.
І саме час пригадати, що цей фільм – всюди написано - «основано на реальных событиях», але потім додано – «ну, крім любовної лінії». Так, куди ж без доброго-ліричного кохання, розуміємо товаріщєй, але починаємо замислюватися – а чи не розсипалася б ця історія без цього самого кохання? Не пішла б вона за нього просити, не вийшла б заміж за бургомістра, не було б із ким воротарю переглядатися на матчах і навряд шантажували би його: «програй, у наших руках якась там вчителька німецької мови». Це я щойно ставила під сумнів історичну достовірність кіна, при цьому не звертаючись до міжетнічної проблематики. А щодо реальних персонажів і декількох подій – не сперечаюся, але це не тягне на реквієм за загиблими, і зовсім не тому, що мені так здалося. І, вибачте, у Тарантіно, пам’ятається, були у героях і Гітлер, і Геббельс, але це зовсім не означає, що насправді Гітлера розстріляв у маленькому французькому кінотеатрі Жид-Ведмідь.
І повертаючись у кінець «Матчу» - ось вони виграли, і радісний воротар стрибає, щоб завмерти посеред неба розіп’ятим. На цьому нещадно обриваються лінії 1) про подружку головної героїні і, по сумісництву, подружку німця, 2) про дівчинку, із якою, до речі, ніхто у цьому фільмі не зрівняється в акторському плані, 3) про ту саму Анну, в решті-решт.
І вийшов цей фільм на двд напередодні чергової річниці 22 червня, але все не так однозначно. Це й ще месседж російській збірній з футболу. Історія про те, що може очікувати на футболістів, якщо вони не догодять владі та народу, ололо.

flat_cinema: (Default)
"Право на "ліво"", воно ж "Право на зраду", воно ж, якщо намагатися розібратися та, не довго думаючи, звернутися до гуглтранслейт, щось схоже на "Невірні/Зрадники" - кіно зовсім не таке веселе, як нам його намагалися подати. І мені не сподобалося, якщо казати загалом.
І той скандал, щодо постерів до цього фільму, які дискримінують жінок 0_о, мені тепер ще більше здається чимось дивним, це чоловіків тут ображають 0_0. Ну, знаєте, французький герой-коханець має сяяти та посміхатися, зачаровувати із легкістю і жити із завзяттям Фанфана-тюльпана. Тут же наші герої схожі на старих жеребців, головна мрія/місія яких - перетрахати всю Неваду, які тут жарти, які веселощі, вони б свої життя віддали б за це. На цьому фоні мені було ліньки розбиратися хто кого нагнув хто що знімав.
Знов таки ж, я не вірю, що кіноальманах може бути шедевром. Подивившись, як зізнаються у коханні до різних великих міст, тенденція, де на 1-2 добрі новели буде 1-2-3 провальні/тупі/безглузді/ніяких фейспалмів не вистачить і ще штук 5 - різних ступенів "ніяковості"...ну, ви зрозуміли. У випадку наших жеребців цікавинка у тому, що дует Жан-Жиль мігрує з новели у новелу, змінюючи амплуа та міняючись місцями.
Ось перша - вона ж остання - схожа на анекдот, такий класичний анекдот про зрадників та різні прояви чоловічої дружби-солідарності, коли дружина дзвонить до друзів чоловіка та цікавиться, де це він був вночі, і виявляється, що з п'ятьма він усю ніч пив у барі і розійшлися вони годину тому, а у трьох він все ще відсипається. Друга новела - це як великий привіт Октаву Паранго, але замість снейпівського волосся та окулярів у Дюжардена брови, що роблять його віддалено схожим на Равшана та сумний погляд з під них. Не дивно що Октав мав все, що хотів, коли їхне агенство їздило на свої семінари, а тут - сумно. Третя новела - це просто якась Саган, і ця паралель примушує мене думати, що мені стало остаточно нудно. Здається, це була 4 новела, де вже дорослі французькі Леся і Рома (Дюжарден та його дружина колись виконували ці ролі, так і познайомилися, до речі) вирішують раптово з'ясувати відносини. Точніше, їй стає цікаво - невже її красень-чоловік жодного разу не зрадив? І після цього починається...Але ось тут мені навіть сподобалося.

Далі взагалі йде якийсь калейдоскоп, де з'являється Кане, що кидає песика за вікно, анонімні сексоголіки...Фінал вийшов такий, свіженький, звичайно, але ж чому у цій комедії я так жодного разу і не засміялася? Якийсь дивний сумний фільм, де чоловіки зробили походи на "ліво" своїм головним обов'язком.
І ще - черговий раз бачу, що добрих акторів насправді більше, ніж добрих ролей. Джорджу Валентину б це не сподобалося.
flat_cinema: (Default)
Так вийшло, що значна кількість жінок ніяк не може встояти перед красивим костюмним історичним кіно, особливо якщо про кохання, особливо якщо герої-чоловіки є мужніми, прекрасними та підходять на роль дівчачого/жіночого ідеалу. Ну, і я, звичайно, не виключення. А ще я люблю фільми про Першу світову війну, що вже не так розповсюджено... отже, мінісеріал Birdsong ніби був створений спеціально для мене.
"Пташиний спів" - екранізація якогось роману, і автор тут зовсім не Ремарк або Хемінгуей, а цілком сучасний дядечко. Ця, здається, дрібничка, вже змінює відношення бо хлопці з втраченого покоління знали, про що писали.
Тепер саме час надати слово кінопоіску: "Пока английские солдаты сражаются в ужасных траншеях северной Франции, его преследуют воспоминания о запретной любви к француженке". Ну, така анотація обіцяє щось цікаве, але ж як і хто їх пише - це, мабуть, тема для комедії...ні, здебільшого фільм так і виглядає - молодий лейтенант Стівен, сидячи в окопах десь біля Сомми чекає поки з'являться танки пригадує свій "синий платочек" - Ізабель, з якою він познайомився у сонній французькій глубинці у часи, коли не знали, що таке газові атаки або "Титанік" і навіть Столипіна ще не вбили. Звичайно, вона - дружина заможного фабриканта, який мало піклується про своїх робітників, і взагалі, її не розуміє, але кохає. І тут починається роман з довгими поглядами, світськими посмішками та розмовами ні про що -  на людях, ну і сексом на подружньому ліжку, що вже там.
Едді Редмейн - це добрий актор, а ще він мені трохи нагадує мого сусіда по парті у першому класі, так що до цього британця із чудовим ім'ям з вікторіанських романів я ставлюся добре. А от Клеменз Поезі мені завжди здавалася ніякою (що не є добре), а напочатку 2ої частини "Пташиного співу" вона примудрилася мене роздратувати, коли їла ех, нерви. Потім  я просто назвала її героїню дурепою (і навіть не за те, як вона їла;)) і заспокоїлася. Натомість, мені Марі-Жозе Кроз сподобалася. А ще у окопах можна зустріти Річарда Меддена та Джозефа Моула, які грають Робба та Бенджена Старків відомо у якому серіалі;)
І після перегляду у мене виникло відчуття, що це - трьохгодинна тягомотина, яку дещо рятують добрі актори другого плану та Редмейн, який грає чудово. Але в цілому сюжет мене не зачіпив а сам серіал - розчарував. Ну, пішла я далі дивитися історично-бабське кіно, бажано щось вікторіанське...;)

І у них такі смішні каски)
flat_cinema: (Default)
Зараз у вітчизняному прокаті склалася надзвичайна ситуація – до нашої уваги цілих 2 українські фільми, що на 2 більше, ніж зазвичай. Перший – «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», якому вже видали посвідчення національного фільму з номером 1, другий – «Влюбленные в Киев», який, наприклад, є офіційним вибором кінофестивалю у Північній Кореї, що звучить гордо та своєрідно;)
Пам’ятаєте «Мудаків»? Так от, місцями ці фільми схожі – чи то своєю нещадністю, чи то гостросоціальністю. Але якщо «Мудаки» - це щось трохи маргінальне, то «Влюбленные в Киев» більш приємні, чи що. І ще – не люблю я різноманітні кіноальманахи, бо та «перлина» - новела (іноді – декілька), яка обов’язково є у фільмі, буде майже втрачена серед того-недолугого-іншого.
«Три слова» - один з представників «того-іншого», зовсім «не мій» фільм.
«Кое-что» - на арену виходить містичний та незрозумілий київський сюжет, де саме місто знаходиться десь зовсім не на першому плані, та й особливої любові немає. Можливо, подібних сценаріїв багато, але непогана новела, як на мене.
«Туфли» - яскраво, молодіжно, просто, виглядає схоже на епізод з якого-небудь «Нью-Йорк, ай лав ю».
«Ведьма» - я так зрозуміла, чоловікам тут можна подивитися на головну героїню, іншим дивитись не рекомендується.
«Потерянный в городе» - хм-хм, дивно якось.
«Рука» - німа феміністична новела, досить мила;)
«Собачий вальс» - прониклива, трохи казкова, схожа на осінній листопад, найглибша. О, і єдина україномовна, до речі. Це був би чудовий, ні, у даному випадку просто ідеальний фінал, але ж ні.
«Последняя ночь декабря» - начебто дуже проста історія, але виконання – Боже мій, люди з'їзджали з глузду і від меншого не дуже.
Але в цілому все не так погано, як я боялася. Короткометражки, що мені категорично не сподобалися, є у кожному з кіноальманахів-місто-я-люблю-тебе, але у нас є ще один фільм, вау.

flat_cinema: (Default)
Это вы, вьетнамцы, врете зря!
В шлемофоне четко слышал я:
"Коля, жми, а я накрою!" - "Ваня, бей, а я прикрою!"
Русский асс Иван подбил меня.(с)


Скільки розмов було про цей фільм останній рік, скільки новин; захоплених вигуків: «українське кіно є» і розчарованого: «ну що за фігня». Безперечно, він не швидко і не легко йшов до екранів наших кінотеатрів, але від цього «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ставав ще більш очікуваним. Чесно кажучи, трейлер мене не дуже вразив, і навіть сидячі у залі перед початком сеансу я намагалася ігнорувати підступне відчуття «нущовонитамдобреможутьзняти». Але вже за декілька хвилин по початку оптимізм переміг і посилював свої позиції до самісіньких титрів.
Я боялася, що «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» буде довгим нудним фільмом, що складається з багатьох уривків, які «нарізані» з різних періодів життя головного героя. Обійшлося, флешбеки тут гуманні, а не жорстокий ад, і без них ніяк. Я боялася, що фільм буде схожим на заливну рибу, що, як відомо, велика «гадость»; що буде майже безсюжетне кіно з мінімумом діалогів, майже без подій, тягуче і ніяке взагалі – тобто, погане кіно, яке з чиєїсь легкої руки буде назване «артхаусом» для «тих хто розуміє», відправлено у відповідний розділ на трекерах, покинуте та забуте врешті-решт.
Але у «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» є нормальний сюжет, дія, діалоги; чудова, як на мене, операторська робота. Тут є актори, яких мені неможливо відділити від самого фільму та сказати щось добре або погане про їхню роботу – герої такі, якими повинні бути.
Цей фільм позбавлено гіперболізованих емоцій, зворушливі моменти не розраховані чітко на «вибиття сльози». Я не помітила тут якогось пафосу, що мене навіть приємно здивувало. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» я побачила як фільм, сповнений почуття власної гідності та природно український. І це для мене незвично, ново та надзвичайно приємно.
Вдивляючись у екран можна пригадати і «Перл Харбор», і «Шлях додому»; за бажання навіть «Офіцерів», а сцена, коли Жерар передає Іванові листа мені вперто нагадує фінал фінчеровського «Сім»…Але «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - це самостійна історія та самостійне кіно, яке не соромно висувати на «Оскар» та показувати не тільки в Україні, де все пробачать, яке б воно не було. Мене радують високі рейтинги на кінопоіску та IMDB, радує, що цей фільм – не якийсь кіношний викидень, і що, можливо, це поштовх до розвитку нормального українського кіно, яке можна похвалити не лиш через патріотизм.
І епічний постер

Shame(less)

Feb. 6th, 2012 07:00 pm
flat_cinema: (Default)

"В конце концов, смотреть на себя со стороны всегда немного неловко. А в таком фильме, как "Стыд"... Нет, конечно, я был предупрежден обо всем заранее, знал, что должен буду сниматься обнаженным, что это необходимо для картины - но все равно, когда мне показали окончательный вариант ленты, досматривал я ее вот так [здесь Майкл закрывает глаза руками и глядит сквозь пальцы]"
Фільми Стіва МакКвіна справляють на мене таке враження, ніби їх знімав художник. Не Художник-видатний-митець-та-безсмертний-геній, а просто сучасний художник, що покинув свої інсталяції, де міг демонструвати мертву корову та інший подібний арт, і взяв до рук камеру. Його повнометражний дебют «Голод» здавався мені нескінченним, відразливим, але я не можу не визнати, що у ньому була якась своєрідна естетика декадансу, і повільне згасання головного героя я не намагатимусь описати словами. Реальна історія, що так вразила режисера у дитинстві, принесла йому відомість, і зробила «Сором» очікуваним не тільки для прихильників Фассбендера, але й для серйозних людей прихильників фестивального кіно. Ну а перші позитивно-захоплені відгуки з Венеційського кінофестивалю та нагорода Майкла підлили масла у вогонь.
У місті, що не спить, живе успішний привабливий чоловік. Він схиблений на сексі, це для нього буденна необхідність і «не привід для знайомства». Його сестра – ресторанна співачка, блондинка з відрослим корінням, яка, здається, нікому не потрібна у цьому байдужому місті. Але він – її брат, і питання, чи потрібні йому ці родинні зв’язки, все ще залишається відкритим.
Спочатку цей фільм здавався мені якимось порожнім. Потім це відчуття відійшло на другий план. Фінал мені навіть сподобався, але до цього флешбеки у метро втомили. Під час перегляду мені не вдавалося сформулювати свої враження, хіба що: а) цей фільм дійсно схожий на фільм художника, де спина Фассбендера у білій сорочці стає ніби античною скульптурою; б) це «не моє» кіно, однозначно.
А потім мені здалося, що цей фільм часами дійсно порожній, але від цього порожнеча головного героя ще більш відчутна. І, напевне, «Сором» - це достойний фільм, але я його не полюбила, і навряд полюблю. Здається, він з тих фільмів, які потрібно відчувати, і якщо він добре «лягає», підходить, ніби по міркам, то стає особливим для тебе. Ну, сподіваюся, зрозуміло, що я маю на увазі, бо краще це висловити у мене щось не виходить. І «Сором» не став для мене таким фільмом. Принаймні, після першого перегляду. А питання, чи передивлюсь я його колись, залишається риторичним.
Я не здивуюся, якщо МакКвін за декілька років випустить ще один фільм з простою назвою в одне слово, зробивши таким чином трилогію. Про почуття, що руйнують людину, про потреби. Таку собі екранізацію піраміди Маслоу у скороченому варіанті.

А постери у фільма як чудові картини.
flat_cinema: (Default)
Є, все таки, певна чарівність у відносно нових серіалах made in USA, яким не судилося отримати армію фанатів, сувенірні футболки та хоч якісь нагороди. Головні герої не стали культовими, діалоги не розійшлися на цитати, а сам серіал швиденько «закінчили» невдоволені боси. Це все одно, що помирати молодим – до таких пафосних обертів у мене сьогодні настрій. Але і в такому сценарії є позитиви, особливо те, що важкувато розкластися «на плесень и на липовый мёд». Хоча про що це я? Попит народжує пропозицію, сценарії з часом починають страждати на деменцію, і ти ностальгічно згадуєш, як все починалося… «все идет по плану», не інакше.

Ось що ми бачимо в пілоті. Несподівано.
Колись давним-давно браві голландські хлопчаки з великими пушками шпагами висадилися десь на Мангеттені, і розпочали свою європейську вечірку, яка зовсім не подобалася корінним індіанцям. Дружне спілкування із колегами призводить до того, що головний герой Джон майже не помирає, але його рятує місцева Покахонтас. Тепер він приречений бути молодим, красивим та безсмертним, водночас не продавши душу темним силам, не примусивши замість себе старішати портрет та не ставши вампіром, хоча це й модно. Він не тоне у воді, в огні не горить, пулі його не беруть, а здоров’я дозволяє пити, неначе він – ірландець-міліонер. Спочатку Джон розважається, як може, але часи йдуть, і все більше місця лишається для нудьги. Він багатів та біднів, неодноразово воював, і ще тільки йому відомо чим займався, і рокам к 400 став досвідченим чоловіком у розквіті сил, і, як завжди, добре відчуваючи дух епохи, влаштувався копом у нью-йоркську поліцію. Тепер його звати Джон Амстердам, на ньому чудово сидять ділові костюми, він живе у квартирі зі своєю 36ою собакою та постійно навідує у барі свого 65-річного сина Омара. У нього було декілька десятків дітей, більшість з яких вже давно померла, а про жінок вже й казати немає чого.

Минуле хоч дуелями розважало, не те, що зараз. І це не "Бедная Настя", на гачок тиснуть швидко;)
І, звичайно, такого молодця може погубити тільки жінка. Його друга половинка, що зробить його смертним, щоб вони разом постарішали та померли в один день…а, хоча зачекайте, вже не ті часи, і якщо тебе немає не фейсбуці, то ти точно підозрілий тип…
Люблю я оригінальних героїв, і можу писати і писати про них – що ви зараз і побачили;) Николай Костер-Вальдау, датський Ланселот нашого часу, народжений грати середньовічних лицарів, зараз сяє у обладунках Царевбивці у «Грі престолів», а декілька років тому демонстрував, як добре бігає та органічно виглядає у прикидах XVII, XIX та ХХ століть. Ну, я примітивізую, звичайно, але приємний візуал у «Нового Амстердама» не відняти. І, звичайно ж, я не можу встояти перед таким героєм, якого запхали у звичайний детективний серіал, дали звичайну напарницю і звичайний поліцейський відділок. А, тут ще добре помітна, особливо у перших серіях, лікарська тема, тобто +Доктор Хаус, Анатомія Грей і ще сто медичних серіалів. Ну дійсно, головний герой завжди опиняється у авангарді: на межі ХІХ – ХХ століть він був богемним художником, а за часів Великої депресії – авантюристом.
Ну і ще одна обставина, що пояснює моє тепле відношення до «Нового Амстердама». Цей серіал виявився настільки невдахою, що вирішили навіть перший сезон скоротити. А він був не такий вже поганий, тому заслужено стає членом клубу недооцінених серіалів, яких закрили через низькі рейтинги. Такий собі серіальний варіант клубу 27?...
flat_cinema: (Default)


Ця екранізація дуже дивна та дуже цікава, як на мене. По-перше, обіцянки про близькість до оригіналу не те, щоб пустослівні. По-друге, цей фільм кардинально відрізняється від усіх попередніх, що мені довелося бачити, але тільки на перший погляд. Тільки-но придивишся – бачиш «привіти» попереднім фільмам.

Творці цієї «Джейн» початком просто розірвали шаблон, запустивши історію майже у зворотньому порядку. Взагалі-то багато фільмів якось не надто заморочуються з її втечею з Торнфілду, тут же на цьому зроблено акцент. Для Джейн це було важко, нестерпно, і вона просто бігла світ за очі – і я побачила це у фільмі. Нам показують цей момент двічі – він «точка відліку» для цього фільму.

Тим, хто подивився хоча б декілька екранізацій, зрозуміло, що можна або знімати чотирьохгодинний серіал, де можна деталізувати, розіграти більшість сцен з книги, майже нічого не змінюючи, або знімати фільм із звичним хоронометражем у 1,5 – 2 години, в якому дитинство буде «зжоване», середина – трошки схематична, за головними сценами у відносинах Рочестера-Ейр, а кінець – ну це як пощастить.

Насправді, ця екранізація, в принципі, майже не вибивається з цієї тенденції. Якщо не пригадати, що все починається з кульмінації, і тут «пошли другим путем». Тоді виявляється, що безрадісне дитинство, сповнене обмежень та образ – це фрагменти спогадів, більше схожі на нічні жахіття, які бачить головна героїня, виснажена, змокла під дощем та просто хвора. Те, що було з нею у Торнфілді – у найщасливіший період її короткого життя – стає відрадою, коли вона оселяється у вчительскому доміку, і вимушена проводити на самоті надто довго для того, щоб цим спогадам опиратися. І природно, що в пам’яті спливають найяскравіші моменти її життя.

Отже, в цьому фільму така фрагментарність так добре обумовлена, так виконана, що я пишу про неї вже не перший абзац, і все ніяк не можу нарадуватися. І головне – ніяких по-голівудські «обставлених» флешбеків – просто спогади. Я, коли б була режисером, мабуть, зробила би так само (о, моє ЧСВ;))

Ну а тепер на черзі актори. Мабуть, найулюбленіший пункт всіх джейнейрманів, який легко може привести до вічних та всеохоплюючих холіварів. Тут, як на мене, саме час передати привіт Шарлотті Бронте, яка, здається, була б сценаристкою, якби народилася років на 150 пізніше. Вона любить діалоги Джейн із Едвардом, і може давати їх сторінками підряд, не звертаючи увагу на інтонації, вирази обличчя. Так, іноді з цим зовсім глухо. І якщо при читанні на це не дуже звертаєш увагу – легко усе домислюєш, то от у фільмі…Якщо чесно, то із Джейн майже усе зрозуміло (але то може на перший погляд), а от Рочестер… він, у моєму розумінні, темний ліс. І в цей момент на арені з’являється велика і жахлива Трактовка, через яку всі холівари і виникають. Я не бачила двох однакових Рочестерів ніде. Бували надто різкі, майже скажені, аморфні; Стівенс у передостанній екранізації дав нам іронічного, і такий герой мені імпонував. Підібрати відповідний епітет до Едварда-Фассбендера мені все ще не вдається, але і цей мені дуже імпонує. Тут просто треба дивитися, тому що подальший розвиток цієї теми у моєму виконанні вийде довгим та малоінформативним – я вже намагалася.

Мія Васиковська – ось хто викликав у мене сумніви. Тобто, зовнішньо вона класно підходить, і вік, вік! Джейн Ейр молодшає, і це не може не радувати, адже тихі маленькі гувернантки яким за 30 – для мене це надто сумно. Але, як на мене, у неї вийшло. У «Алісі» вона мені жахливо не сподобалася, а про роль дочки лесбійської сімейки – нічого і сказати не можу. І тут – приємний сюрпириз.

По іншим персонажам можна пробігтися взагалі дуже швидко – Джуді Денч – непогано, але мені її місіс Фейрфакс здалася не такою доброю тихою старою. Але то може просто здалося. Не можу не згадати про Гаррі Ллойда, що грає Річарда Мейсона. Хлопець, якому чудово вдаються трусоваті і не дуже добрі персонажі. З’являється загалом аж на 2 хвилини, але «я узнаю его из тысячи», не інакше;). Сент-Джону я ставлю «нізачот» за останню сцену із Джейн, а Адель – якась не така, знов таки ж, по-моєму. Але то все дрібниці.

Тепер щодо всього іншого, про шо не можу промовчати. Торнфілд-то, тут він більше, ніж у інших екранізаціях відповідає образу старого готичного маєтку. Там постійно темно, холодно і тільки тускле світло від свічок – ну похмуро, нічого не скажеш. Це – раз. Весна – там саме така весна, як я її уявляла, і як вона проходить у мене за вікном. Дрібничка, але приємно – це два. Дівчата грають у волан – ніде (у екранізаціях) такого не пригадаю. Відсутність сцени із циганкою – норма для кіноекранізацій. Сцена освідчення Рочестера та весілля – для мене майже повна копія тих самих сцен з серіалу 2006 року. Кінець (за який можна дати по голові – це я про лінію Сент-Джона та сестер і що їхнього відношення до головної героїні) – привіт фільму 1944 року. І за зовнішнім видом Рочестера (ох, як же я люблю, коли пишуть про невідповідність книги з будь-якою екранізацією(тільки Далтона довели до справжньої «кондиції»). Але я ніколи не чипляюся до цього), і в тому, де він живе. Ну, це його місце проживання мене дратує, якщо чесно, але заради того, як закінчили фільм, можна пробачити і не таке. Плюс – гігантський просто – за те, що не примусили Рочестера наприкінці казати багато принизливої фігні, і цим самим робити bitter end. Тільки сонце, тільки любов, тільки хепі-енд. Мабуть, це і справді «класика для нового покоління» - як люблять писати на постерах. І тут є чому повчитися – Джейн каже про те, що повинна поважати себе. А, здається, багато її одноліток сьогодні про це забули, або й не знали ніколи. Так що я йду думати про це, і досить Джейн Ейр.

Взагалі-то, мені сподобалося.
Ох, і забула про музику. Чудова-чудова музика, вже 2 дні живе в плеері.


flat_cinema: (Default)
 

Коли Шарлотта Бронте писала свій найвідоміший роман, вона не могла навіть уявити, що коли-небудь історія Джейн та Рочестера житиме десь крім друкованих сторінок та схвильованої жіночої уяви. Але кінематографісти мали іншу думку з цього приводу, і скоро серед екранізацій «Джейн Ейр» очікується поповнення, підтверджуючи актуальність цієї історії і після 160 років з моменту написання. Це стало для мене добрим приводом для того, щоб трохи подивитися на екранне життя «Джейн Ейр», дивлячись та передивляючись різні картини.

Взагалі-то, минулого року можна було відмічати столітній ювілей першої екранізації твору місіс Бронте. Проте, як і слід було очікувати, найдавніша доступна екранізація датується 30ми роками ХХ століття, і досі шокує прихильників роману своєю (вульгарністю та карикатурністю) занадто вільною трактовкою образів та подій.

1943 року на екрани вийшла одна з найбільш знакових екранізацій, де Джейн Ейр грала блискуча діва Голівуду Джоан Фонтейн, а містера Рочестера – видатний «майстер на усі руки» від кіно Орсон Велс, який щойно отримав свого першого «Оскара» за «Громадянина Кейна».Йому було лише 28 років, і він був не дуже схожим на свого персонажа з книги, а вона була однією з найкрасивіших актрис свого часу, і, до того ж, майже ровесницею партнера. Сюжет також було змінено досить відчутно, але, не передаючи атмосфери роману, цей фільм передає своєрідний «привіт» від старого золотого Голівуду, якому вдавалося знімати не класичні екранізації, які перетворювалися на класику. І, додивляючись фільм, я з чистим сумлінням вирішила, що надто високий та статний містер Рочестер і дуже вродлива Джейн (від якої дивно і навіть смішно чути незмінний для усіх версій монолог під час освідчення: «…якщо я не вродлива…то не маю серця та душі?») все рівно мають право на існування та гідні уваги.

Після цього у англійських та американських екранізаціях настав період тиші та спокою, і естафету підхопили Нідерланди, Греція та Індія (можливо, свою «Джейн Ейр» із назвою «Mei gu» мав навіть Китай, всяке може бути;)). Ближче к 60тим, «Джейн Ейр» знов час від часу поверталася на британські та американські екрани, але ці фільми не мали популярності.

1970 року оскарносний Делберт Манн знімає чергову версію фільму. Основні актори, задіяні у цій «Джейн Ейр» мали досить поважний послужний список, та, незважаючи на це, фільм виявився сірим, невиразним та просто «ніяким», а фінальна сцена демонструвала дивну поведінку Рочестера, що ніяк не співпадала з книжною. Цікаво, що обидва виконавця головних ролей, наступного 1971 року отримали найсерйозніші нагороди у своїй кар’єрі.

Колись, коли я тільки відкрила для себе «Джейн Ейр» та навчалася у середній школі, то поцікавилася у кількох своїх однолітків, чи знають вони, що таке «Джейн Ейр»? Більшість, звичайно, навіть не чула такої назви, деякі прихильники альтернативної музики пригадали групу «Джейн Ейр», яка тоді була, здається, більш відомою, ніж зараз, а їхня пісня «Джанк» побувала навіть у моєму телефоні, і тільки декілька людей зв’язали цю назву із Шарлоттою Бронте. І з однією з тих людей у мене якось вийшла непогана розмова про Джейн та взагалі про стару-класичну літературу, але все більше про екранізації. Тоді я почула від неї, що найкращім фільмом «Джейн Ейр», безперечно, є той, про який піде розмова далі.

1983 роком датується, мабуть, найвідоміша екранізація, де майбутній Джеймс Бонд Тімоті Далтон втілив Рочестера, а Зіла Кларк – Джейн. За 4 години екранного часу цей серіал найбільш детально та точно серед усіх екранізацій розповідає історію Шарлотти Бронте. Спокійний, стриманий у красках та почуттях, фільм дещо нагадує спектакль, знятий на плівку. Внутрішньо буремний, нестриманий та навіть трохи пафосний Рочестер та тиха маленька Ейр, із «бровками домиком», очі якої, здається, більше за неї саму – ось які вони у цьому фільмі. І я ніколи не була у захваті від цієї екранізації, бо в моїй уяві головна героїня була геть іншою, деякі епізоди викликали зівання, а фільм був для мене недостатньо виразним. Але якщо вам потрібно прочитати «Джейн Ейр», а часу або бажання немає, то ця екранізація – оптимальний варіант, щоправда враження – зовсім інше.

Але, якщо дивитися об’єктивно, то фільм 1983 року вийшов таким вдалим, що наступна екранізація очікувала своєї черги 13 років та режисера із світовим ім’ям. 1996 року виходить версія Франко Дзефіреллі, і, як не дивно, прямо по гарячих слідах, ще одна – Роберта Янга. І хоча остання була абсолютно британською та призначалася для телебачення, а перша – найінтернаціональнішою серед усіх, в моїх очах вони схожі. Але про обидві по черзі. Взагалі-то версія Дзефіреллі стала моїм першим фільмом про «Джейн Ейр», і у анонсі, який я прочитала вже після випадкового «потрапляння» на фільм десь з середини, стверджувалося, що це найвдаліша екранізація відомого роману. Ця фраза чомусь дуже добре мені запам’яталася, і коли зараз я передивлялася його, то ці слова повторювала саркастичним тоном. Шарлотта Гінзбург та Вільям Херт. Якщо дивитися суб’єктивно, при всій повазі до обох, я не можу вважати їх втілення героїв вдалим – вони більшою мірою пройшли повз мене, не викликавши майже жодних почуттів. Можливо тому, що мій мозок займав той сюжетний безлад, що творився на екрані, а останню третину та емоційно-зворушливий фінал було так безсоромно зам’ято, що залишалося тільки знизати плечима.

Але фільм 1997 року пішов ще далі. Маючи таку ж тривалість, як і свій попередник, він не позбавлений ляпів, але сюжет проходить повз, бо усю увагу на собі сконцентрував Кіаран Хайндс. Цей грубий, капризно-істеричний «джентльмен» який дратує протягом усього фільму, є яскравою та вичерпною ілюстрацією того, яким точно не має бути Едвард Рочестер. Навіть мимоволі співчуваєш Джейн у непоганому виконанні Саманти Мортон (так, кохання – зла штука), але хіба такі почуття повинні виникати?

І ось, ми підійшли до останнього рубежу. Якщо останні 3 фільми я бачила і раніше, і не одноразово, то серіал 2006 року я подивилася днями, спеціально для того, щоб написати про нього. У свій час чи то якийсь ролик, чи то відривок з цієї версії, випадково відкритий на ютубі, зовсім не вселив у мене ентузіазму. Але це вже не має жодного значення;)

У створенні цього серіалу ключову роль зіграли три жінки – Шарлотта Бронте (ну, само собою), режисер Сузанна Вайт та сценарист Сенді Велш, що має неабиякий досвід у спілкуванні з вікторіанськими романами – на її рахунку і «Північ та Південь» 2004, і «Емма» 2009. І ця екранізація – жіночий, чуттєвий, емоційний погляд на відому історію.

- Ми можемо показати цю історію трохи інакше – кажуть жінки – ви ж читали роман, так? І вам не потрібно деталізувати дитинство Джейн та Ловуд – вона б сама воліла про них забути. Вона казала, що справжнє її життя почалося у Торнфільді –давайте покажемо це побільше (до речі, серед тих, що я дивилася та описувала тут, ця версія – друга після версії 1983 року де присутній епізод з циганкою (в принципі!), а відносини між Рочестером та Бланш показані не так бігло та відривчасто. Щоправда, добре помітно, що Едвард зовсім не захоплений міс Інгрем, але це на краще, бо майже в усіх екранізаціях на моменті освідчення мене не полишає враження, що Рочестер вибрав Джейн, бо вона маленька, бідна та некрасива і їй не вистачить духу відмовити такому джентльмену). Давайте покажемо їх розмови, дамо відчути це солодке та щемляче відчуття, і ви побачите, як вона плаче навзрид, не маючи сили стримати себе, так само, як і я плакала б на її місці, а йому ніяково від цього. По-моєму, це найприродніші почуття у тій ситуації, тоді як раніше постійно намагалися зробити Джейн занадто стриманою та холодною, мовчу вже про Едварда.

Мабуть, найбільший плюс цієї «Джейн Ейр» - живі персонажі, які викликають емоції, які своєю енергетикою трохи зачаровують. Іронічний, проникливий Рочестер у виконанні Тобі Стівенса викликає симпатію, Джейн – Рут Вілсон – сильна, але гнучка за характером, не справляє враження дівчини не з цього світу, і відносини між ними палкі, з долею гумору, і стримані насильним шляхом, в той час як майже всі екранізації малюють картину спокійно-стриманих серйозних та дещо пісних відносин, позбавлених яскравості та іскри. Цей фільм заперечує холодність, сирість та сірість, оживляючи, у моєму розумінні цю історію. Чи думала про таке Шарлотта Бронте, коли писала «Джейн Ейр»? Не вважала би це за наругу над її твором? Риторичні питання залишаться риторичними. Я не об’єктивна, і  визнаю це, визнаю, що в мені, мабуть, замало вікторіанського ;)) Але це тільки підтверджує, що не існує ідеальних екранізацій, є тільки улюблені.

(Ось так, слово за слово, серед англомовних екранізацій майже загубила чудову та атмосферну чехословацьку стрічку Jana Eyrová. Зважаючи на те, що таке добре враження виникло завдяки декільком невеличким відео з ютубу – це добрий знак. Хотілося б мені знайти її повністю…)

Ну, і колись я допишу продовження цього поста із враженнями від останньої (крайньої, ось як) стрічки. І взагалі, було б добре пофантазувати… і зробити українську екранізацію. Звучить дивно, але вже згадана вище чехословацька картина наштовхнула мене на таку думку. Львів, актори не підстаркуваті… і все було б файно (якби ж це було комусь потрібно)…але це вже зовсім інша історія;)


Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 12:37 am
Powered by Dreamwidth Studios