Outlander

Aug. 7th, 2014 08:05 pm
flat_cinema: (Default)

Роман Діани Геблдон «Чужинка» (або «Чужинець» або просто-по-нашому, «Outlander») було опубліковано 23 роки тому. Очевидно, тоді сюжети про попаданців ще не були настільки соромітними, і твори, основною родзинкою яких було раптове переміщення героя в минуле з подальшою акліматизацією, ще можна було вважати літературою, а не графоманськими мареннями шизофреників чи просто фанфікшеном (проте, тут варто окремо підкреслити, що 99% попаданців у фанфіках потрапляють не в минуле, а в книгу/фільм/серіал, що взагалі, вибачте за тавтологію, окрема історія та благодатне поле для досліджень культурологів та психологів). Так от, трава була зеленішою, а популярні жіночі романи у порівнянні з сучасними популярними жіночими романами були практично як сестри Бронте, помножені на Джейн Остін.

З того часу Діана Геблдон написала ще не одну книгу про пригоди Клер Ренделл-Фрейзер. Після популярності першого роману вона багато чого могла собі дозволити, та й продовження так і просилося. А потім всім стало шкода розлучатися із давно знайомими та інколи навіть улюбленими персонажами. Тому чергова книга циклу публікується цьогоріч. Може, навіть вже вийшла, я не дуже цікавилася хоча б через те, що зійшла з дистанції після третього роману. І, до того ж, набагато цікавіше було роздивлятися промо фото до серіалу, роздумуючи, що ж вийде у каналу Starz. Офіційна прем’єра ще попереду, але пілот в інтернеті вже давно, тому можна скласти перше маленьке враження про те, що ж вийшло.



По-перше, тут до книги поставилися із таким трепетом, якого можна було б очікувати від ВВС, а не від «кров-м’ясо-цицьки-порнуха-ололо» Starz – із екскурсом в минуле героїні, з роздумами, що начитує закадровий голос, поки на екрані нічого не відбувається. Але досить атмосферно. Ні, навіть не так – дуже; цю британську-післявоєнну атмосферу можна просто на хліб намазувати. Ну а атмосфера XVIII століття здебільшого ще попереду, хоча те, що нам показали, теж виглядає досить непогано. Не знаю, кому подякувати – але це напевне треба зробити – за те, що взяли на ролі шотландців справжніх шотландців. І тут ми переходимо до другого пункту.



По-друге, акторів підібрали філігранно. Воно й по промоматеріалам було видно, але в динаміці, в контексті хотілося подивитися. Тобіаш Мензес тут не тільки найвідоміший (чи мені тільки здається, що Едмара Таллі, який з’явився у двох серіях «Гри престолів» у третьому сезоні, всі мали запам’ятати?), але й грати йому тут найцікавіше, якщо подивитеся – зрозумієте. Катріона Белфі та Сем Юен у порівнянні з Мензесом і взагалі маловідомі обличчя (хоча, якщо вам необхідна маленька позитивна трошки банальна різдвяна дрібничка, то «Принцеса на Різдво» з Юеном може стати у нагоді). А ще тут є неперевершений Грем Мактавіш, у якому мало хто побачить Дваліна, але він там є, і більше, ніж ми думаємо (у його героя навіть старший брат-книголюб є, кажу вам з висоти прочитаних книжок ;)).



Дійсно, вийшло несподівано непогано. Це варіант «Starz для романтичних дівиць та домогосподарок», що саме по собі досить дивно, але чому це має бути погано? «Outlander», скажімо, набагато кращий за зимові «Black sails». Далі обіцяється історично-пригодницька мелодрама з шотландцями в Шотландії, і якщо ви небайдужі до кілтів чи суворих пейзажів, то це просто must see.



flat_cinema: (Default)

Неперевершено атмосферно. Часом – красиво. Часом – зовсім ні. Це такий приклад, коли сюжет якщо не зовсім неважливий, то принаймні грає ну зовсім другорядну роль. «Сеттінг – понад усе», ніби кажуть нам творці, тому історія вихляє, плигаючи у часі туди-сюди, повільно витягуючи на поверхню та розглядаючи (якщо не препаруючи) все лайно, яке можна вибити з цих непересічних персонажів. При цьому не слід забувати, що коли їхні секрети закінчаться, то якусь частину (всю, можливо) атмосферності буде втрачено, а ще доведеться щось придумувати, і серіал вимушено стане «Надприродним» у антуражі кінця ХІХ століття. Або серіальною «Чорною орхідеєю» в антуражі ХІХ століття, на худий кінець. Тому не слід викладати всі карти на стіл, не слід.

До речі, якщо вже про «Чорну орхідею» згадувати – вже тоді було зрозуміло, що Хартнетт там – цікавіший, ніж у «Перл Харборі» (завжди вболівала за Бена Аффлека, навіть коли ще ніхто не знав, які фільм він здатен знімати). А тут він просто красавєц-мущіна, а на фоні інших персонажів, так ще й лапочка, і романтичний герой в усьому цьому бардаку, і на всі руки майстер. Біллі Пайпер очікувано страшна та дуже органічна в ролі сухотної повії, Франкенштейн Гаррі Тредевея теж достатньо відразливий (в усіх сенсах), і на його фоні чудовисько Франкенштейна – просто чарівний, та ще й Рорі Кіннер. І як справжній англійський театральний актор, наприкінці він видає такий монолог, що стає очевидно – регулярна участь у шекспірівських постановках не минає даремно. Але це й не дивно. Тімоті Далтону 68, уявляєте? Ось як, іноді навіть такі очевидні речі можуть здивувати.

І бенефіс Єви Грін. Все, що в ній є таємничого та небезпечного, тут розквітає у незнаних раніше масштабах, що просто вау та брр. Так зіграти біснувату – це неймовірно та страшно (і якби не сеттінг, та інші позитиви, про які я вже писала вище, то кинула б перегляд цього серіалу, тому що ось такі моменти мене зовсім не надихають).

Ще повз пробігали Доріан Ґрей, Ван Хельсінґ та… може ще хтось причаївся. Я щось не знаю, чи буде наступний сезон, але для Джекіла та Хайда, Свінні Тода та якого-небудь Джека-стрибуна місце ще напевне знайдеться, тож чом би й ні – хай знімають, подивимось.


flat_cinema: (фріман)

Із походом на нову «Красуню та чудовисько» у мене не склалося, тому я подивилася фільм тільки зараз. В кінотеатрі, як щось підказує, було б краще, може навіть набагато, і менше хотілося б критикувати. Перед усім, думаю, слід сказати, що костюми, декорації та взагалі візуал тут чудові. Часами навіть згадується Тарсем, але якщо у нього в «Mirror, mirror» через верх ліз або стьоб, або дещо хуліганські веселощі, то у Крістофа Ганса все дуже намагається бути серйозним і навіть трагічним. От тут і починаються проблеми.

Нам дають нестрашне чудовисько, що виявляється менш реалістичним, ніж всі мультики останніх років. Комп’ютерна голова, у якої міміку пророблено ненабагато краще, ніж у давньогрецької театральної маски, все одно не завада Касселю у ті моменти, коли він таки пробивається крізь товщу анімованої шерсті. Можливо, у Сейду теж накладна голова. Якщо ні, то її Белль має честь приєднатися до Джона Сноу та Белли Свон у компанії кам’яноликих молодих персонажів. Хоча ні, Джон Сноу в останні часи показував дива акторської гри, і вивчив декілька нових виразів обличчя, тому не займаємо його.

Є тут лінія стрьомних гопників. І «Ребекка» для найменших. А ще є перманентно червона Белль, чудовисько, яке вкинули у воду (бідний котик!) та чарівні боби, що, наприклад, здається епізодом не в тему. Але кам’яні гіганти та туманне поле ближче до кінця неочікувано припали до душі, кавайних песиків старалися, вигадували, та й дзвякання наприкінці миле, і взагалі, що це я до казок чіпляюся.

Я занадто невіглас для «Красуні та чудовиська» Кокто (каюся, колись додивилася тільки до середини), сучасні варіації – це різних видів та ступенів жах, дурня та мракобісся (хоча час від часу у серіалі «Красуня та чудовисько», другий сезон якого нещодавно вийшов з кількамісячного хіатусу, трапляються guilty pleasure моменти, через які цей серіал інколи і вмикається фоном). Тож, якщо раптом знаєте який-небудь новий маловідомий фільм про красуню та чудовисько – буду рада вашій пораді. І якщо не новий, але теж маловідомий – це теж буде слушно. А то якось незручно вважати, що найкраще на тему – це мультик 1991 року, а найстрашніше чудовисько взагалі в радянському «Аленьком цветочке» 50-х рр.

Ідеально було б, якби Бертон або Дель Торо зняли би «Красуню та чудовисько», але щось підказує, що вони б не заморочувалися над хеппі ендом. А нам без хеппі енда тут ніяк не можна.


flat_cinema: (Кілі)
А Тернеру сьогодні 31.
А Тернер зараз знімається у "Полдарку" .
А Тернер обіцявся приїхати до Одеси на ОМКФ наступного місяця.



затишний Ейдан )

flat_cinema: (мімімі)

Якщо захотіти охарактеризувати «Остінленд» одним словом, то я б обрала слово «милий». А якщо в двох – «безкінечно милий». Спеціально створений для холодних зимових вечорів. Не сказати, що тут можна побачити щось нове. Але коли міміметр дійшов до межі – яка вже тут новизна! Є в «Остінленді» декілька цікавих ідей. Перша – містер Дарсі ніколи не вийде з моди; це завжди буде стильно – як маленька чорна сукня. Друга – будь-якого актора з Нової Зеландії завжди можна потролити «Хоббітом», причому знімався він у Джексона чи ні, значення немає.

Коротше кажучи, чудове легке дівчаче кіно.



flat_cinema: (Default)

«Клондайк» – це просто щастя. Серйозно, Discovery зробили мені дуже добре, навіть краще, ніж History із «Вікінгами». Суворі хлопці, з яких цвяхи можна робити, копають, п’ють, вбивають та мокнуть під дощем. Джек Лондон додається безкоштовно (все інше, як ви розумієте, у тих місцях незадарма). Зрозуміло, що розвиток характерів – для головних героїв, принаймні – від юнацького ідеалізму до такого, клондайкського, прагматизму, інші – просто непересічні особистості, до яких точно не слід повертатися спиною. Причому неважливо, це священник, кримінальний авторитет чи представник закону, якого раптово таки занесло у цей дикий край.

А ще я кожного разу затамовую подих, коли бачу Ричарда Маддена з вовком. Це, між іншим, не тільки у титрах (чудова заставка, просто неймовірна!), але і в самому серіалі може бути. Все таки, про Робба Старка неможливо забути ;(


flat_cinema: (Default)

Будь-яка розсудлива людина скаже, що вчити історію за жіночими романами – справа марна. Але яка вже різниця, що сталося насправді, а що було додумано хитрими романістками, коли «їхні погляди зустрілися, і в обох перехопило подих» і ще величезна купа аналогічних штампів? Коли герої з крові та плоті (тааак, особливо з плоті, все інше точно стає другорядним), а не якісь бліді тіні, діяння яких легко вміщуються в абзац у шкільному підручнику, і викликають рівно стільки емоцій, скільки може викликати тема уроку, наспіх написана на погано вимитій дошці училкою, яка пришла на перший урок, чудово розуміючи, що «не в формі після вчорашнього».

Коротше кажучи, зустрічайте ВВС-шну «Білу королеву» за мотивами романів Філіпи Грегорі. Так, це автор «Ще однієї з роду Болейн» та ментальна сестра нашої харківської Симони Вілар. І на фоні війни Троянд вона дає нам такий незамутнений взірець дамського чтива, де історичні особи, історичні події, історичний антураж, кохання-зітхання та постійні згадки про язичницьку міфологію та відьомство. Ех, інквізиції на них не було.

Серіал спільними зусиллями знімали BBC та Starz. Мабуть, американська версія буде на порядок гірше, хоча це, здавалось би, неможливо. Але Starz, як на мене, має надзвичайне уміння – перетворити майже будь-який свій серіал на щось сумовите та відразливе. Єдине, що у них було дійсно доброго – «Стовпи землі», але то, мабуть, випадковість.

Ну а так – шикарні брати - Йорки: Макс Айронс (королівський, ага, як і годиться), Девід Оукс (дотримується свого амплуа підозрілого та неприємного антигероя) та Анайрин Бернард (чудовий британський хлопець, у якого виходить такий приємний Ричард Ґлостер, що хочеться ненавидіти Шекспіра (та й Симону Вілар) за те, що змалювали цього персонажа монстром).

Головні героїні тут, здебільшого, менш відомі, ніж той самий Айронс, скажімо: Аманда Хейл (дружина інспектора з «Ripper street», а тепер скажіть мені, ким вона була у «Being human», а?), Елінор Томлінсон (принцеса з «Джек-вбивця велетнів»), шведка Ребекка Ферґюсон (королева Англії все-таки, гг; а ще й дочка Крастера та відьма, omg) ще декілька знайомих і багато інших, яких ми не чули, не бачили, або зовсім не пам’ятаємо.

От за що мені подобається ВВС, так за усе це. І за те, що не лінуються випускати масштабні історичні проекти влітку. Я такими темпами скоро дійду і до тогорічних «Генріха IV» та «Генріха V»…

flat_cinema: (Default)

Вже нова порція серіалів починається, а частина зимових закінчилася. Тепер будемо узагальнювати. Так сталося, що на деякі з цих серіалів я просто махнула рукою після 2-3 серій. А потім раптово виявилося, що всі серії – вийшли, і взагалі, краще пізно, ніж ніколи.

«Mr. Selfridge» – писала я тільки про пілот, а серіал (точніше, сезон. Другий вже пообіцяли) цей виявився досить довгим – аж 10 серій. Півен – чудовий всі 10 серій поспіль, але до нього звикаєш ближче до кінця, і ця «чудовість» вже й не така помітна. Роздивилася Аманду Еббінгтон; посміялася з того, як в одній з серій Конан Дойль на спіритичному сеансі сидить за одним столом із Мартіном Фріманом. А буквально вчора, до речі, дізналася, що Аманда має зіграти у «Шерлоку» місіс Ватсон – так і виходить, тягають один одного у свої серіали. І все добре, але остання серія залишає стійке відчуття, дуже таке… феміністичне – про чоловіків–падлюк і таке інше. А сам серіал дуже хороший.

«The Ripper street» - ще одне моє неприпустиме запізнення. Чи то часу багато пройшло, чи у серіалі справді щось змінилося, але другу половину серій дивитися було зовсім не так, як першу. Стімпанк якось непомітно зник з атмосфери, як і Різник. І, здається, це було на користь. Найбільше мені не хотілося, щоб всі серії вони намагалися піймати одного-єдиного маніяка (але це ще не страшно, гірше, коли розслідують один злочин протягом сезону/багатьох сезонів. Щоб щось відбувалося у кадрі, додають величезну кількість непотрібних сюжетних ліній, і в результаті ніби щось і відбувається, але дивитися на це набридає досить швидко). Але тут все нормально. І приємним додатком – багато акторів із «Гри престолів» (Джорах (!), Болтон, Чорна риба, Ходор; мовчу вже про Бронна, який там на постійній основі). Ех, добре-то як.


«The Following» - сезон ще не закінчився, але починався майже одночасно із сезонами попередніх серіалів, тому вже хай буде. Хоча у цьому переліку американці виглядають набагато скромніше, ніж британці. З іншого боку – хто їх знає – може, вони такий фінал сезону зроблять, що шик, сльози та повне захоплення. У них ще є час все так закрутити, щоб я вам тут усю стрічку зайняла своїми враженнями. Але це буде пізніше, коли цей жж, мабуть, повністю перетвориться на філіал храму фан-клубу «Гри престолів». А ще в квітні обіцяють новий сезон «Континууму», і мене це чомусь раптово цікавить.

flat_cinema: (Default)

Від «Знедолених» я отримала справжнє задоволення. Скільки разів я шкодувала, що не бачила «Привида опери» або «Суїнні Тодда» на великому екрані, у кінотеатрі. Я люблю мюзикли, так. Хоча, скоріше, я люблю такі мюзикли, які доводять, що цей жанр – це не збірка кліпів, які спробували хоч якось логічно зв’язати у сюжет. Мюзикли, які спроможні втілити серйозну історію, заримувавши думки та репліки персонажів. Коротше кажучи, я явно цільова аудиторія для мюзиклів;)

Насправді, екранізуючи «Знедолених», Том Хупер робив справу одночасно і невдячну, і складну. «Из песни слов не выкинешь», як відомо, тому тут різати, вставляти, переосмислювати та багато інших речей, які маститі режисери полюбляють, не дуже вийде. І якщо вже з незрозумілих причин Аффлека не номінували на «кращого режисера», то я вболіватиму за Хупера (але не забуваймо, ще Спілберг та Бігелоу, хоча й я не вірю, що вони щось змінять для мене).

І за Х’ю та Енн я також вболіватиму, причому із більшим натхненням. Бо коли ще Джекману, що застряг між коміксами та бойовиками, доведеться зіграти таку роль? А про Енн годі й казати – вона нікого не лишила байдужим. За Рассела Кроу, якого всі нагороди дружно проігнорували, стає трошки образно – дядечко тут попрацював знатно, і антагоніст у нього вийшов дуже приємний. Коротше кажучи, відкрився він тут з нової сторони. І наостанок – Редмейн та Твейт. Другого, зрозуміло, мало, але його революціонер у червоному сюртуці не міг не впасти в око, як на мене. Редмейн же впевнено йде до слави «ще одного британського хлопця, якого Голівуд прийме у свої обійми». І «ще одного» - це в жодному разі не применшення, це комплімент. Тільки б не брали його на ролі злих геніїв (один раз було б цікаво, але не більше), бо зустрінуться тоді вони із Джекманом, і у фіналі розірве наш Росомаха його на дрібні шматочки…

І наостанок таке, неважливе. Наші співвітчизники хвилювалися з приводу того, чи перекладатимуть переспівуватимуть «Знедолених». Ну зрозуміло, що ідея ідіотська, але треба до всього бути готовим тому у нічних жахіттях марилося, що за Джекмана у нас співатиме Поплавський, за Редмейна – Дорн, а за всі жіночі партії відповідатиме Повалій.

А що, вони б таку творчість зацінили, чи не так?

Але маразм не переміг, і у нас були гарні субтитри. Насправді, у нас чудові перекладачі працюють над фільмами, я аж пишаюся.

flat_cinema: (Default)

Все-таки, стімпанк у Вікторіанській епосі – це невипадково. Я маю на увазі не екранізації численних романів стовпів англійської літератури зазначеного періоду чи костюмні мелодрами для тих, кому і «Джейн Ейр» замало, а такий сучасний погляд. Обов’язково цей погляд знаходить пригоди, інтриги і показує старий-добрий вікторіанський Лондон балансуючим на межі франтуватого джентльменства та відвертого плебейства, хоча що це я, для цього стімпанк не обов’язковий. Але навіть коли його нібито і немає, то все рівно, наче за кадром, відчувається легка присутність ґоґлів та парових машин. Принаймні, у «Ripper street» так точно.

А знаєте, британські серіальщики саме цим своїм витвором втирають носа таким поважним та відомим людям, як Ґай Річі, наприклад. Ну і що, вікторіанський детектив – солоденько посміхаються вони, – в тебе, кінохулігане наш, добре ім’я Шерлока Холмса використовуєш як прикриття для розвеселого стімпанківського хуліганства. А ми чим гірше? На класику не замахуємося,
примуси починяємо тихо-мирно в черговий раз старих маніяків пригадуємо. Куди там нам до твоїх бандюганів? Глядачам потрібні нові герої, а то від Холмсів вже в очах рябить, а на один гонорар Дауні-молодшого ми б десять сезонів відзняли. І для того, щоб бути крутими нам і слоу-мо під музику Циммера не потрібне. Не ображайся, нічого особистого.

Класне задоволення це ваше «Ripper street». І маніяки, що оспівують ХІХ століття, зараз у тренді, чого тільки «Following» із безкінечним цитуванням По та його гумовими масками.



flat_cinema: (Default)

Коли третій сезон «Абатства Даунтон» вже закінчився, а четвертий ще й не думав починатися, «Містер Селфрідж» здається дуже добрим замінником. Ось вам і великий будинок (хоча й універмаг, а не графська резиденція), красиві аксесуари епохи та багато героїв – представників різних соціальних верств, яких об’єднав один дуже харизматичний підприємець, який казав: «клієнт завжди правий».

Джеремі Півен тут – це феєрверк; просто очей не відвести. Примадонна з серіалу здалася знайомою, але у голові чомусь була Кілі Хоуз, але ж це, виявилося, Зої Таппер – Еффі з «Відчайдушних романтиків» (вона там, як виявилося, не одна з касту «романтиків», але жодних улюбленців). А сувора головна продавщиця з відділу аксесуарів – подруга та мати дітей любого нашого Мартіна Фрімана. Там ще є багатенько якщо не улюблених, то знайомих англійських облич. І не знаю, що там далі буде, але пілот годний, і навіть схожий скоріше на справжній фільм «як починав Селфрідж», ніж на частинку сезону. Ох, ці британці!

flat_cinema: (Default)

 

Це вже стільки разів було, у різних варіаціях. Божевільний правитель, що відчуває себе актором. Нещасна дружина, яка отримує зовсім не такого чоловіка, про якого мріяла дівчинкою, гуляючи зеленими галявинами під яскравим сонцем. Бідний розумник, що прагне змінити світ, але надто чесний та добрий для того, щоб плести інтриги та залучати для досягнення своїх шляхетних цілей зовсім не шляхетні методи. Ворожість аристократії до якогось типа, що увійшов у довіру до короля-дурачка, помикає їм та прагне зруйнувати прийнятий порядок речей. Зла мачуха, що плете інтриги та гнобить Попелюшку. Зради, секс і повний королівський палац підступних лицемірів, брехунів, грішників та спраглих влади. Тобто, все дуже історично і класично.

 

І те, що це based on a true story з Датського королівства, пригадується глядачеві за 2 години 15 хвилин декілька разів. Можливо тому, що для цього глядача в моєму обличчі всі датські королі, королеви та лікарі-вільнодумці якось не є сферою інтересів. Тому я б стерпіла все, що завгодно. Але ні – все стримано, сто разів класично. Чи то історія нічим не дивує, чи сценаристи.

 


Знято все дуже красиво, з почуттям та якось по-європейськи. Я ж коли говорю «європейське кіно» в першу чергу думаю про кіно скандинавське. А виробництво Zentrop’и, що якби ще одна підказка щодо невеликої позитивності «Королівського роману». Але, хочеться вірити, що до історії тут поставилися обережно.

Струензе тут, звичайно, справжнісінький герой. Його дуже хотіли таким змалювати, і Міккельсен робить все, щоб ми його персонажа любили. Навіть фразу ввернули – про «Смерть Артура» Мелорі, і про вірного Ланселота, що закохався у дружину свого короля. Ось як.

Цей фільм на вічно чорнушному Берлінале оцінили, хоча й він для цього фестивалю надто легкий. Оцінили тут сценарій та гру Міккеля Фольсгаарда, який зі своїм божевільним Крістіаном VII мене прям зачарував. Мімікою – справжній Гаррі Ллойд у «Грі престолів». І звідки це божевілля йде навіть до пуття не зрозумієш – чи то з очей, чи з тої самої міміки. Дуже схоже.

flat_cinema: (Default)
Тривалість фільму повинна точно відповідати витривалості січового міхура людини. (Альфред Хічкок)

Ох, як же я чекала на «Хмарний атлас»… ледве дочекалася, коротше кажучи. І тепер, не без задоволення, почну копирсатися у своїх враженнях від цього вельми цікавого фільму. Взагалі-то, з ним у мене склалася ситуація не зовсім для мене притаманна – почала я читати книгу і відразу відклала: чи то настрій був не той, чи це ще одна відома та, за версією світу, геніальна книга, що проходить повз мене. Але при цьому очікувала я на надзвичайне кіно, а трейлер передивилася таку кількість раз, що навіть соромно зізнатися. Ну геніальний же трейлер, який затягує, вражає та примушує відчувати всеохоплюючу любов до кіно.

Я не дуже фанатію з фільмів, у яких до біса сюжетних ліній. Хоча, що це я пишу – «Гра престолів» мені не пробачить. До того ж, розібратися з героями у «Хмарному атласі» було набагато легше, ніж із мартінівськими, та й стрибки з історії в історію згодом починають здаватися чимось природним та плавним. А далі…ух, про це й писати марно, настільки все класно показано.
Тут немає неважливих сюжетних ліній. Тиквер та Вачовські не збрехали – «усе пов’язане», і зовсім інша справа, що одні історії подобаються трохи більше, другі – трохи менше. Можна писати щось про архетипи, про класичні сюжети (ну взяти хоча б мотив подорожі) або про якісь більш модерні відсилки (типу злої медсестри). І що там – можна навіть вважати, що історія Сонмі виглядає дуже вже у стилі Вачовських, а пригоди Кавендіша, не в останню чергу завдяки антуражу – дуже тикверівські. Але головне – не понаписувати зайвого, бо хто знає, як це відіб’ється на інших – ось на що натякає «Хмарний атлас».

Налаштуйтеся не пийте весь день та сходіть на цей фільм – мені він здався таким, який слід побачити. І я відразу захотіла його у колекцію, так що дякую творцям. І роблю неймовірне зусилля, щоб не розписати на декілька абзаців, які там чудові акторські роботи зустрічаються та що за шедевральна музика лунає. А ще мій особистий сорт героїну – англійські хлопці (Джим Стерджес та Бен Вішо наприклад), бакенбарди та корсети і окремо – Стерджес у ролі азіата… ні, ну це точно свято якесь.


Архімейстер Рігні якось написав, що історія – це колесо, і людська природа фундаментально незмінна. Те, що ставалося раніше, може статися і в майбутньому. (Джордж Мартін, «Пир для воронів»)
flat_cinema: (Default)
«Лінкольн - мисливець на вампірів» виявився на диво бадьорим фільмом, у якому, до того ж, багато того, що мені подобається. Ну там, історичний фон, капелюхи – сюртуки, бакенбарди і корсети, окуляри, схожі на гогли, герой із вдалою зброєю, драчки у потязі, бед ґай, від якого біжить поважний дядечко Лінкольн, а ще й враховуючи, що за це відповідає Руфус Сьюелл (!), Домінік Купер, який просто показує клас (от дійсно, не можу сказати, що він мені колись особливо подобався, але тут – вважай, що причарував )…

Зятьок Меріл Стріп також сподобався, але вже не так сильно. А ще тут не дуже доречно творці пробудили в мене асоціації з третьою або четвертою (вже й не пригадаю) книгою всім відомих «Сутінок», де розповідається про кланові вампірські війни. Тому баталії через раз нагадували то про це, то про «Турецький гамбіт» (і я все чекала, коли ж відірване колесо почне зносити акуратні ряди суворих та правильних північан). Але, з іншого боку, не могла нарадуватися думці авторів про те, що конфедерати – вампірська нечисть. Ну і цитатник тут вдалий. А ще у творінні двох Тимів не побачиш ані Деппа, ані Хабенського, що по-своєму дивно. Може, тому і кіно вийшло дивне, але непогане (зважаючи на те, яке мракобісся - у поганому сенсі цього слова - я очікувала побачити. А тут - бадьоре таке, і дуже американське мракобісся :)))
І наприкінці - супергеройська картинка.


flat_cinema: (Default)

If I should fall to rise no more,
As many comrades did before,
Then ask the fifes and drums to play.
Over the hills and far away.
Колись, у серпні 1992 року, Крим перетворився на Іспанію. Незадовго до цього він «грав» Америку у «Серцях трьох» - і в обох випадках чудово підходив. І нічого незвичного у тому іспанському Криму не було б, якби не той факт, що доброю радянською звичкою скористалися заморські гості. Це був початок зйомок чудової історії про те, як британська армія воювала із Наполеоном. Тільки все не просто – нам-то відомо, що Титанік потоне Наполеон «помре на Святій Єлені», але не всі знають, що доля цієї війни та світу взагалі була у руках ось цього підозрілого напівоголеного молодика…
kinopoisk.ru-Sharpe_27s-Eagle-1735200

Його звати Ричард Шарп, і якщо ви познайомитеся з ним, то не пожалкуєте. Він – справжній літературний герой і виглядає як Шон Бін. Він брудно б’ється, його улюблене слово «покидьок» і перед ним не може встояти жодна дама. Це лиш дещиця його талантів, які він розкриває протягом 16 фільмів режисера Тома Клега. Тобто, як ви вже здогадалися, це 16 фільмів, де Шона Біна можуть вбити тільки один раз…
У Криму британцям сподобалося, тому можна спробувати, трохи відволікаючись від фільму, пошукати знайомі місця у кадрі. Або прислуховуватися, чи не вигукне щось знайоме-експресивне черговий солдат із масовки, підриваючись на наполеонівській історичній гранаті… І коні у кадрі також місцеві, хоча й по них, можливо, і не скажеш цього. Але в мене, наприклад, відволікатися на таке не вийшло.
Спочатку нас поступово та обережно знайомлять із новими героями. Ой, ні – нам на голови звалюється півдюжини стрілків у тертих темно-зелених мундирах (ех, будуть і красені у червоних мундирах, все честь по честі, але ж головні наші герої постійно виглядають, як волоцюги) – нахабних, спочатку майже однакових на лице, і взагалі, якихось підозрілих. Але перетерпівши це становлення героїв, їхню «першу справу», ми бачимо прекрасну серію пригодницьких фільмів.
1
Купер, Харпер, Шарп, Харріс, Перкінс, Хегмен
І якщо в команді Шарпа знайомих акторів я не побачила, то в окремих фільмах на менших, але, як правило, ключових ролях зустрічаємо Брайана Кокса, Деніела Крейга, Піта Постлетуейта, Елізабет Херлі, Емілі Мортімер, Джеймса П’юрфоя, Джуліана Фелловза (хоча й він більше відомий, як супер-сценарист), Марка Стронга, Пола Беттані, Тобі Стівенса…Деякі з них тут ще дуже молоді та невідомі. Ну ви ж розумієте, яке це задоволення;)
Перші чотирнадцять фільмів можна подивитися на одному подиху. Але Наполеон – «вже не торт», а Шарпу спокій тільки сниться. Останні два фільми вийшли 2006 та 2008 року, І Шон Бін став старше на 10 років після «Ватерлоо Шарпа», як і всі інші, хто перейшов з попередніх фільмів. І хочеться сказати – «це вже зовсім інша історія», але ж ні. Не зовсім інша, але і не схожа на попередні. Але все могло б закінчитися і так:
шарп-комікс
flat_cinema: (фейспалм)
Завдяки своїй любові до усіляких вікторіанських історій взагалі та «Джейн Ейр» зокрема, перегляд «Широкого Саргасового моря» я починала з досить складними почуттями. З одного боку, деякі знайомі (можливо навіть, улюблені) герої та епоха, з іншого – нова історія від іншого автора (Джин Ріс написала свій роман у середині ХХ століття) та інший антураж, через що, якщо чесно, епоха відчувається зовсім не так. Але це ще було не все. Не останню роль, вибачте за тавтологію, грав виконавець головної ролі. Натаніель Паркер, пам’ятаєте його у «Будинку із приколами»? Мені здається, що він – це мало не єдине, що дійсно запам’ятовується у тому фільмі. Чудовий, не дуже відомий та, на мій погляд, підходящий на роль містера Рочестера.
kinopoisk.ru-The-Haunted-Mansion-16244
Не того Рочестера, до якого ми звикли. Молодший та наївніший – це той випадок, коли становлення героя ще відбувається, коли Бонд вперше замовляє своє мартіні та закохується по-справжньому, коли у Фандоріна ще немає сивини на скронях. Це ще нібито і не той герой взагалі. Тому порівнювати Паркера із усією компанією Едвардів я не буду. І мої враження натякають, що він – це єдине, що мені сподобалося у фільмі Джона Дайгана. Мені не сподобалася Берта, не сподобалася їхня історія, та й відносини між ними залишили мене байдужою. І найголовнішим прикрим відчуттям для мене стало усвідомлення того, що по тим декільком хвилинам, коли місіс Рочестер присутня на екрані, яку екранізацію не візьми (мовчу вже про книгу) – тоді для мене вона більш зрозуміла, ніж за півтори години «Широкого Саргасового моря», де вона нібито за головну героїню. Сам сюжет за відчуттями – гібрид першої чверті книги «Світанок» (коли Белла та Едвард трахомарафонять у свій медовий місяць на далекому острові) та фільму «Спокуса» з Бандерасом та Джолі з аналогічним наповненням. Нібито відчувається, що щось має статися, але ти позіхаєш і все думаєш – ну коли ж вона з’їде з глузду? І фінальні титри зустрічаєш із думкою – Боже мій, та це ж екранізація фанфіка! Шкода тільки, що при цьому все тут претендує на серйозність.
kinopoisk.ru-Wide-Sargasso-Sea-1610324
Є ще одна екранізація з Ребеккою Холл, але я, мабуть, не буду навіть намагатися її дивитися. Бо мій перегляд «Широкого Саргасового моря» не змогло підсолодити нічого з того, що тут є нібито доброго…
P.S. Чомусь, коли я пригадувала назву маєтку Рочестера, першим варіантом був Харренхол. Мартіне, ти відбираєш у мене моє вікторіанство…
flat_cinema: (Default)
Здається, я вже починаю забувати, як у фільмах виглядають персонажі у сучасному одязі. То сиджу у махровому Середньовіччі (про це, мабуть, іншим разом), то дивлюся «Всесвітню історію. Частину першу», і за півтори години жодного разу не сміюся, розважаючись тільки боротьбою із позіханням. І нарешті доходжу до фільму Amazing Grace, що зовсім не «Очаровательная Грейс», як вирішили поважні перекладачі на початку фільму, і не зовсім «Удивительная легкость», як фільм називають всі російськомовні ресурси, а щось схоже на «Дивовижну благодать». Ну, це на мій смак, і не так смішно, тому хай живе оригінальна назва!
Трошки про кохання та дружбу, багато про політику та Бога. Дядьки у перуках, англійський парламент як колиска цивілізації та прислуга, що цитує класиків. Це також і байопік, але його по-справжньому відчуваєш тільки коли головний герой серед ночі прокидається із криком або коли розмовляє зі своєю майбутньою дружиною. В іншому Amazing Grace більше схоже на красиве кіно «засновано на реальних подіях» із чудовою компанією на екрані.
До речі, Камбербетч у ролі Вільяма Пітта та Вільям Пітт

flat_cinema: (Default)
Поки останні березневі дні змінюють один одного, а сніг то випадає, то тане, я продовжую свій вікторіанський кіномарафон. І зараз я буду не дуже довго і не дуже нудно писати про деякі фільми, що опинилися якщо і не довгими, то нудними :/
Номер раз - "Адам Бід". Екранізація роману Марко Вовчок Джорджа Еліота, який насправді не він, а вона з ім'ям Мері Еванс. Не знаю, що саме там було у романі, але твір цей писано точно не за канонами Джейн Остін та сестер Бронте. Ні тобі прекрасного аристократичного головного героя, ні чесної/незаможної Попелюшки...Тільки сільський тесляр, закоханий у дуже красиву і дуже дурну дівчину, однозначно негідник капітан та  зануда високоморальна дівчина.
Під час відчайдушної боротьби зі сном, що під час перегляду цього кіна виявилося справою нелегкою, розважалася стоп-кадрами. Наприклад, ось такими:

Ох, ну подобається мені Йен Глен. До речі, він тут із Сюзанною Харкер ( її прадідусь дружив з Бремом Стокером, так що Джонатан Харкер став Харкером через велику дружбу, не інакше;)) так добре зігрався, що вони швиденько одружилися. Про сюжет - тут 2 питання: "Хто винен?" і "Що робити?". Нудно-реалістично-соціальний роман, який ніби створений для того, щоб його вивчали у школі, принаймні, мені здається, що таку хрєнь нам постійно намагалися нав'язати у старших класах на уроках літератури...І після таких сюжетів у мене єдиний висновок/відповідь: баба-дура, от що ж ще скажеш...
Номер два - це ще одна екранізація "Лорни Дун", яка не вийшла от просто усім у порівнянні з фільмом 2000 року. І героїня стара виглядає не такою молодою, як повинна, із Джоном щось не так, головний злодій - він же Шон Бін ходить із золотим зубом, і так мало з'являється на екрані, що нічого не рятує. А, ще тут є симпатичні схід/захід сонця, мало не забула.
Фільм складається із затягнутих уривків, сюжет має не так вже багато спільного із новою екранізацією. Та, новенька, сприймається мало не шедевром після цього...мм...кіна.

Ну, і на останок ще маленька байка: Шон Бін розповідав, що його середня дочка у дитинстві не могла дивитися цей фільм (та його, як виявляється, взагалі проблематично дивитися) через те, що стається з його героєм. Не те, щоб вона дуже переймалася цим, їй просто не подобалося;)
На сьогодні досить, але це ще не кінець, я так відчуваю.
flat_cinema: (Default)
Ну, тепер, коли домашнє завдання зроблено "Абатство Даунтон" відсмотрено, напишу ще декілька слів щодо нього та моїх вражень. Вчора я також згадувала цей серіал (та взагалі, його зараз майже всі згадують, це тренд сезону, не інакше), але ж попереду були ще 2 серії, завдяки яким всі в моїх очах реабілітувалися. Особливо у різдвяному епізоді. У Даунтоні ж завжди літо, а тут бац - і зима. Раптово. Але зима така, що леді у платтячку з голими плечима дура,где шапка стоїть на вулиці та мрійливо милується снігом...ну, красивий епізод,нічого не можу заперечити, і дешеву мелодраму якось тихо-мирно відсунули та забули.
А між іншим, ці самі кліше - я-ніколи-не-дозволю-тобі-марнувати-своє-життя/будь-щасливим-за-нас-усіх/ми-не-заслуговуємо-на-щастя...і зупинюся на цьому - вони правильні-добрі та таке інше, але коли з мелодраматизмом перебір, я не можу позбутися відчуття, що соплі наливають у миску та починають натхненно лупити ложкою, і бризки розлітаються в усі боки, пристають до стелі...ну, з цим все зрозуміло;) Мені при такому розкладі майже фізіологічне несприйняття, що явно не на користь такому поважному та красивому серіалу, який так добре починався.
Але коли осередок зарази  лінія Просто Марії та Дона Мет'ю розсмокталася, життя покращилося. Ще можна (як плюсик) сказати про ревнивого засранця сера Річарда, який радував око у цьому сезоні;) Ну а щодо білявого спадкоємця Кроулі я нарешті визначилася - Ден Стівенс не просто пластмасовий Кен, а добрий актор. Я і Джуда Лоу спочатку не сприймала, але ж талант не сховаєш за смазливою, як на мене, зовнішністю.
І Меггі Сміт така Меггі Сміт;)
flat_cinema: (Default)
Поки "Абатство Даунтон" повільно перетворюється на щось для мене надто сентиментальне, доводиться "розводити" його чим-небудь. А якщо подивитися на фільмографію Меггі Сміт/ Г'ю Бонневіля/ Джуліана Фелловза, можна знайти ще один спільний проект – «From Time to Time».
Фелловз у своїй стихії - старий будинок з купою секретів посеред тихої та сонної Англії, Меггі Сміт у ролі бабусі-аристократки, Бонневіль у ролі батька (він для мене найкращий містер Беннет, як не дивно) та ще й у формі – цього разу він володар морів. А якщо подивитися на акторів, що грають різних слуг у цьому кіні та в «Даунтоні», складається враження, що це – репетиція серіалу.
Приємний фільм, з оригінальною доріжкою так взагалі дуже добре, голос Сміт того вартий. А тепер піду далі дивитися «Абатство Даунтон». Мене, звичайно, радує сір Джорах Мормонт містер Глен, але щоб без спойлерів – ну бабський другий сезон, вже мильною оперою починає тхнути віддавати і тільки леді Чаттерлі та її коханця не вистачає… але що вже там, і хоч другий сезон для мене поки що поступається першому, саме другий більш популярний та золотим глобусом нагороджений. Подивимося, маю надію, що Фелловз щось приготує смачненьке, вб’є когось, наприклад…;)
І ось дещо миленьке-солоденьке:

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 04:33 pm
Powered by Dreamwidth Studios