flat_cinema: (Default)

Амбіційний, зухвалий та безпринципний Джо Макміллан збирає навколо себе команду висококласних спеціалістів та геніїв, які, об’єднавшись, напевне повинні створити комп’ютер, що буде у кожному домі. Замучений життям Гордон Кларк, який виглядає як нудний програміст з 80-х, але при цьому має дружину модельної зовнішності, яка працює в іншій комп’ютерній компанії, виховує їхніх дочок, дає поради стосовно нового комп’ютера і підтримує його, коли він в черговий раз починає нити через те, що у нього складнощі на роботі. Розбавляє цю компанію бунтарка-недоучка Кемерон Хоу – дівчинка, яку можна переплутати з хлопчиком, особливо завдяки 80-м. Вони збираються створити майбутнє. Але чи реалізуються їхні плани? Чи правильну мету вони обрали? І чи зможуть вони піднятися над своїм минулим заради майбутнього?

Цей серіал просто створений для любителів комп’ютерів, для тих, хто щось розуміє у програмуванні і т.д. – бо, я так підозрюю, що через свій гуманітарний мозок не відчула задоволення від всіх цих шифрів, кодів, багів та фіч. Отже, половина проблем та конфліктів виглядала приблизно так: «о, Джо/Гордон/Кемерон/анонімус у нас бубубуляля, і тому нічого у нас не вийде, ми втратимо роботу і все буде погано». А вирішення: «ні, ми все зможемо, сядьте та подумайте» - вони сідають, думають та придумують, щоб все було в шоколаді, при цьому ти чуєш приблизно сто незнайомих слів на хвилину… і розумієш, що розраду в цьому серіалі треба шукати в іншому. Можна в музиці 80-х – її тут дуже багато, але вона точно не для мене. Ну і залишаються персонажі.

Звичайно, найцікавіше виглядає Джо Макміллан, бо персонаж Лі Пейса просто прописаний складним героєм, сповненим протиріч, душевних (та, як виявляється, фізичних) травм. І при цьому він той ще неприємний тип, з яким краще не мати справ, бо невідомо, коли, як і чому він тебе кине. Такі персонажі та така драма даються Пейсу з легкістю, але його заслуг це не применшує. Через зйомки він прогуляв практично всю промо-компанію другого «Хоббіта», але Джо Макміллан – це, безперечно, краще, ніж пара сотень фотографій, декілька вдалих гіфок у тумблері та відео з якогось нудного вечірнього шоу.

На його фоні всі автоматично йдуть на другий план, хоча Кларки та Хоу теж цілком собі головні герої. У кожного з них свої таргани в голові, свої таланти та страхи, але всіх їх веде за собою Макміллан (навіть Донну, дружину Гордона, яка взагалі не працює з ними в одній компанії і ніякий він їй не босс). І все знов зводиться до героя Лі Пейса, тому не буду далі ходити навкруги.

Ми маємо досить специфічну десятисерійну драму, яка такому пересічному глядачу, як я, здалася дещо сіруватою. Так – мрійники, ентузіасти, генії, нелегкий шлях… якщо б це був фільм на 100 хвилин (або на 2 с гаком години, але тільки за умови Фінчера у режисерському кріслі) – і в цьому хронометражі зробили б вижимку з цих десяти серій – це мало б бути краще. А так виявляється, що цей серіал як великий черствий корж, а Лі Пейс – як шоколадна глазур. Ну і як тут втриматись, якщо любиш шоколадну глазур?



flat_cinema: (фріман)

Із походом на нову «Красуню та чудовисько» у мене не склалося, тому я подивилася фільм тільки зараз. В кінотеатрі, як щось підказує, було б краще, може навіть набагато, і менше хотілося б критикувати. Перед усім, думаю, слід сказати, що костюми, декорації та взагалі візуал тут чудові. Часами навіть згадується Тарсем, але якщо у нього в «Mirror, mirror» через верх ліз або стьоб, або дещо хуліганські веселощі, то у Крістофа Ганса все дуже намагається бути серйозним і навіть трагічним. От тут і починаються проблеми.

Нам дають нестрашне чудовисько, що виявляється менш реалістичним, ніж всі мультики останніх років. Комп’ютерна голова, у якої міміку пророблено ненабагато краще, ніж у давньогрецької театральної маски, все одно не завада Касселю у ті моменти, коли він таки пробивається крізь товщу анімованої шерсті. Можливо, у Сейду теж накладна голова. Якщо ні, то її Белль має честь приєднатися до Джона Сноу та Белли Свон у компанії кам’яноликих молодих персонажів. Хоча ні, Джон Сноу в останні часи показував дива акторської гри, і вивчив декілька нових виразів обличчя, тому не займаємо його.

Є тут лінія стрьомних гопників. І «Ребекка» для найменших. А ще є перманентно червона Белль, чудовисько, яке вкинули у воду (бідний котик!) та чарівні боби, що, наприклад, здається епізодом не в тему. Але кам’яні гіганти та туманне поле ближче до кінця неочікувано припали до душі, кавайних песиків старалися, вигадували, та й дзвякання наприкінці миле, і взагалі, що це я до казок чіпляюся.

Я занадто невіглас для «Красуні та чудовиська» Кокто (каюся, колись додивилася тільки до середини), сучасні варіації – це різних видів та ступенів жах, дурня та мракобісся (хоча час від часу у серіалі «Красуня та чудовисько», другий сезон якого нещодавно вийшов з кількамісячного хіатусу, трапляються guilty pleasure моменти, через які цей серіал інколи і вмикається фоном). Тож, якщо раптом знаєте який-небудь новий маловідомий фільм про красуню та чудовисько – буду рада вашій пораді. І якщо не новий, але теж маловідомий – це теж буде слушно. А то якось незручно вважати, що найкраще на тему – це мультик 1991 року, а найстрашніше чудовисько взагалі в радянському «Аленьком цветочке» 50-х рр.

Ідеально було б, якби Бертон або Дель Торо зняли би «Красуню та чудовисько», але щось підказує, що вони б не заморочувалися над хеппі ендом. А нам без хеппі енда тут ніяк не можна.


flat_cinema: (фріман)

Якщо розмовляти про сучасне німецьке кіно, то досить швидко можна вийти на Тома Тиквера або Даніеля Брюля (а тут вже за аналогією додається Август Діль, адже «Безславних виродків» та «Навіщо думки про кохання?» нікуди не подінеш, але і цього вже ніхто не знає). Але, найвірогідніше, першим ім’ям стане просте та знайоме – Тіль Швайґер. Тому що Тіль – це такий німецький Бред Пітт. І навіть зважаючи на той сумний факт, що зараз він або знімається у своїх фільмах з сумнівним гумором та дебілкуватим сюжетом, або в американських, де його можна і не помітити в кадрі, особливо якщо надто часто кліпати очима – він все одно крутий, і йому хочеться все пробачити. Особисто я ладна це зробити через «Босоніж». Чудове та неперевершене кіно, просякнуте сонцем.

Так от, світ настільки з’їхав з глузду, що з’явився ремейк «Босоніж». У ньому, здавалося б, немає нічого відверто ганебного – Скотт Спідман милий хлопець, а Еван Рейчел Вуд – дуже мила, і музика нічого так, здається, і сюжет… стоп, із сюжетом-то якесь непорозуміння виходить. Бо нове «Босоніж» сильно хоче бути схожим на а) банальну романтичну комедію; б) фільм «Ми-Міллери»; в) ну а тепер трошки і на оригінал.

Сценарист Стівен Зотновські, чиє ім’я – мало не єдине, що напевне об’єднує ці дві картини, мабуть, добряче переписав сценарій. Або це Швайґер свого часу постарався. Як би там не було, але очевидно, що без Тіля з цією історією щось не так. Подивившись на це, я знизала плечима та пішла передивлятися оригінальний фільм, після чого вбогість ремейку стала очевидною до непристойного. Навіть якби вони захотіли та перезняли буквально, кадр у кадр, у них би нічого не вийшло. Тому що удруге неможливо передати ці напівтони, інтонації, погляди, цю атмосферу взагалі, неможливо навіть для Швайґера. А вони і не намагалися, старанно вилизуючи цю історію під просту, наче палка, голівудщину.

Ну хоч передивилася кіно з Тілем. Краса!

  

flat_cinema: (Default)

Можна було б розпочати цю історію словами «once upon a time», але ні, її розпочинають цитатою з Плінія-молодшого. Якось, знаєте, налаштовує. Думаєш – ну треба ж, тут про історію згадали; чим же ще здивують? І після багатообіцяючого початку ми отримуємо фільм, у якому зібрано усі можливі сюжетні штампи та густо, як Помпеї попелом Везувія, притрушено спецефектами. І начхати, що з самого початку аналогії з «Титаніком» просто розривають кадр за кадром, лізуть в очі, і їх майже неможливо позбутися, а на певному моменті ближче до кінця мені вже почало здаватися, що от-от Селін Діон заволає своє «my heart will go ooon», але хочеться вірити, що то ігри розуму, і музика була зовсім не схожа. І взагалі, вважатимемо це постмодерністськими цитатами. А сюжет – таким собі архетипом.

Але чому я поки що ніяк не можу знайти виправдання, так це дерев’яним головним героям. У Кіта Харінгтона, наприклад, з кожним роком міміка біднішає. От серйозно, у першому сезоні «Гри престолів» трава була зеленішою, а Джон Сноу виглядав живим, а потім щось сталося. Головна героїня теж не далеко пішла. На цьому фоні другий план – як бальзам на душу. Ну там, великий чорний гладіатор (і друг-напарник-сайдкік за сумісництвом; це не спойлер, у цьому фільмі взагалі може бути тільки один спойлер – всі помруть чи не всі) або хитра руда ірландська фізіономія Джаред Харріс. Антагоніст тут настільки антагоністичний, і грати йому тут так відверто немає чого, що я навіть не знаю, Кіфер Сазерленд тут хороший чи ні.

Знаєте, буває погане кіно. Але для «Помпеїв» краще підходить визначення «слабке кіно». От є ідея для фільму, але тут вирішили – «і так згодиться», а там – «нічого, проженемо екраном десяток напівоголених гладіаторів, це відволікає» і так далі. А коли так гублять ідеї та розтрачують можливості – це ж зовсім не добре. «За державу обидно», от як.





flat_cinema: (фріман)

Цього року оскар-марафон проходить без особливого ентузіазму. Не знаю, від чого це залежить (фаза місяця, атмосферний тиск, суспільно-політична ситуація у країні…), але подекуди на годинник хочеться дивитися частіше, ніж на екран.

«Вона». Насправді, про фільм цей я вперше прочитала досить давно. Мабуть, навесні, коли рунет розривало від обурення, справедливо викликаного новою локалізаторською модою – транслітерацією (привіт, «Обливион» і «Стартрек»). Хтось пропонував просту оригінальну назву цього фільму, не напружуючись, написати російськими літерами та отримати відоме непристойне слово з трьох літер…

Так от, «Вона» - це такий приклад неспішної інтелектуально-фантастичної мелодрами, за духом дещо схожої на «Вічне сяйво чистого розуму». У нас є головний герой – лузер із сумними очима та зовнішністю повного ботана та новітні досягнення науки (якщо сприймати буквально – з’являється легкий присмак фантастики, а якщо дивитися на це як на метафору, то таке становище – це наше сьогодення, любі друзі). Люди забувають, як спілкуватися з людьми, проводять весь вільний час з комп’ютерами та іншими гаджетами, але почуття… почуття – це не програма, яку можна завантажити та активувати. І це викликає складнощі.

Насправді, кіно хороше. Але особисто мене такі фільми у захват не приводять, а на певному моменті, подолавши позіхання, ти думаєш: от би скоротити хвилин на 20. А краще – на 30, і отримаємо нормальну інді-історію, в якій лузер закохався у розумну, турботливу, цікаву жінку, яка, щоправда, лиш операційна система.

«Американська афера». От що мені подобається у режисері Расселі, так це те, що у нього є улюблені актори, які мандрують з фільму у фільм. І все, мабуть. Я, звичайно, дуже за нього щаслива, і чудово, що його останні три фільми – це події для кіноакадеміків, але для мене його фільми – кіношка на один раз.

«… афера» - це щось дурнувате (мабуть, це мода 70-х так впливає на сприйняття), що з усієї сили хоче виглядати смішним. Інколи – виходить, інколи – не дуже. Серед акторів дійсно є що сказати про Бейла (у цьому жалюгідному пройдисвіті з лисиною та пузом його впізнати нелегко; погано грати Крістіан не вміє) та Лоуренс (вона так натхненно грає феєричну дурепу і вже другий фільм Рассела поспіль – закінчену істеричку, що мимоволі починаєш замислюватися). Є ще Реннер, Купер, Адамс. Та навіть де Ніро в епізоді: але за декілька днів у пам’яті хоч якось залишаються тільки сімейна пара Бейла та Лоуренс. О, і те, що десь на третьому плані можна побачити Джека Х’юстона, спогад про якого з’являється як продовження асоціативного рядку «Дженіфер Лоуренс – лак для нігтів».

Але ви близько до серця не сприймайте, всім подобається.


«Вовк з Волл-стріт». Оргії та махінації, секс та гроші, що жирним шаром розмазуються по екрану протягом 3 (трьох) годин. ДіКапріо тут нічого не рятує, і навпаки, хочеться, щоб йому і цього разу Оскар не дали. Джона Хілл, прости Господи, знов номінується? Життя сповнене несподіванок, що ж ще тут скажеш. Ну, сподіваюся, вони хоч задоволення отримували, коли знімалися. Бо якщо ні, то питання «Нащо все це взагалі?» має світитися під вікнами Скорсезе, ДіКапріо та інших причетних п’ятиметровими неоновими літерами. Картонні герої в історії «секс, наркотики, гроші», де секс заради сексу, гроші – заради грошей і т.д. Ні, можна, звичайно, вважати, що цей фільм – про душевну пустоту, про згубний вплив наркотиків; або грошей; або оргій. Чи про те, що добро перемагає зло, і зло може покращити своє становище, коли буде співпрацювати (за умови, якщо хороші – це ФБР, а погані – махінатори).

Але музика у фільмі хороша. Особливо якщо пережити перші години дві.

flat_cinema: (фріман)

Так і знайте, спочатку я написала багато слів про те, яке ставлення у мене було до книг Касандри Клер після першої трилогії про сутінкових мисливців (легке ненапряжне чтиво, практично як фанфік), про своє очікування «Міста кісток» (що було обумовлено двома причинами – Тернер та Шиен, які грають моїх улюблених персонажів) та про те, як доля наполегливо не пускала мене на це кіно до кінотеатру (спочатку скасували майже всі сеанси, і єдиний, що залишився, мене зовсім не влаштовував; потім я почитала відгуки, і вже вирішила, що нічого не втрачаю, якщо взагалі цей фільм не подивлюся). І, звичайно, коли до чогось з’являється філософське ставлення (бгг), так жити не цікаво, і тому на другому тижні прокату сеанс вже став підходящим.

А потім, поки другий тиждень не закінчився, я опинилася в кінотеатрі, де на загал було з десяток людей. Сусідками мені стали дві офісні працівниці молодше 30, і завдяки їм я дивилася «Місто кісток» як комедію. Вони колективно вболівали за перший поцілунок, розмовляли з героями на екрані і взагалі отримували задоволення від перегляду, судячи з усього. Події ближче до фіналу їх дуже засмутили, одна з них навіть грозилася піти от прямо зараз. Ну що, сподіваюся, що на одному сеансі я з ними більше ніколи не опинюся.

Але завдяки цьому сусідству мені легко вдалося побачити реакцію взагалі-то цільової аудиторії на «Місто кісток». Книги вони не читали, знайомих акторів, судячи з усього, не побачили, питання про «що за фігня на екрані?» були, так само, як і вигук «Хоґвартс!», коли показали Інститут. Найбільше їм подобалися відносини Джейса та Клері, а коли там стався великий фейл, дівчата залишилися розчарованими, і йшли з кінотеатру вони саме розчарованими.

А я, у свою чергу, теж трошки розчарована. Не знаю, що там у головах режисера, продюсерів, сценаристів, художників та майстрів по спецефектах, але у процесі переносу книжкової реальності у кіношну сталося якесь лихо. Поки читала книгу, жодного разу не виникло асоціацій із нелюбимим мною «Надприродним», але у фільмі брати Вінчестери виглядали би більш слушно, ніж всі оригінальні герої разом узяті. Все стало таким громіздким, а Кемпбел-Бауеру, що мав відповідати за гумор, мабуть, вганяли голки під нігті перед кожною сценою, де Джейс жартує – це хоч пояснило б, чому в нього жарти йдуть з таким скрипом…

Побачила я своїх улюбленців, трошки пораділа. Ліну Хіді також приємно було бачити. І чомусь ніхто не звертає уваги на Харріса, а Ходж, між іншим, ще один персонаж, за якого не соромно. Навіть, не зовсім так – він старався, щоб не було соромно, але проти нього було все у цьому фільмі, тому дядечка часом просто шкода.

А коли я йшла з кінотеатру, я навіть не була розчарована. Просто намагалася вирішити: мені хочеться ще Люка та Саймона чи хай хлопці кинуть все це (із сиквелом продюсери вже і так майже передумали) та знімуться в іншому кіно, можливо навіть хорошому?

flat_cinema: (фріман)

Фільм «Дівчина та смерть» Йоса Стеллінга виявився для мене справжнім випробуванням. У мене ніяк не виходило його подивитися. Картина набридала, вганяла у дрімоту, розчаровувала сюжетними поворотами – і так декілька разів. У такій ситуації до відчуттів від фільму додавалося ще й здивування – і чому я так вперто намагаюся це подивитися? Навіть не знаю, але є підозра, що я все чекала моменту, коли абсолютно мелодраматична історія хоч на секунду мене зворушить. Такий момент майже настав – не вистачило зовсім трошки… а попереду залишалося ще півтори години екранного часу.

Дивіться самі: молодий доктор, інтелігент, наділений «загадковою руською душею» та майже дитячою наївністю, прямуючи до Парижу, зупиняється на ніч у готелі. Звичайна справа для мандрівника – зранку він би поїхав, забувши це місце назавжди. Але випадкова зустріч (ну і кохання з першого погляду, зрозуміло) змінює всі його плани. Ніколя залишається в готелі достатньо довго, щоб дізнатися сумну історію важкого минулого та безрадісного сьогодення його коханої Елізи, утриманки найвпливовішої людини в окрузі. Майже жебраку і людині без певного місця проживання марно конкурувати зі старим графом, і юнак, залишивши дівчині томик Пушкіна у перекладі та своє серце, полишає готель. Він повторюватиме «Я помню чудное мгновенье» та обіцятиме повернутися. І ця мелодрама буде тягнутися довго та нудно, особливо після того, як Ніколай вперше обійме Елізу ( і це був той момент, що майже зворушив).

І єдине перше, що спадає на думку, коли дивишся на усе це – вторинність. Потім звичайно, можна сказати про те, як Стеллінг робить оммаж класичній російській літературі, і що, напевне, в цьому фільмі багато внутрішніх переживань режисера. Що Маковецький – хороший актор, Бічевіна хочеться нагодувати та порадити не морочити голову, Литвинова на себе не схожа, що радує, а Сильвія Хукс, хоча і добре грає, після «Найкращої пропозиції» тут виглядає блідо. Ну і додайте постійне завмирання камери на одному місці та довгі мовчазні сцени, в яких спостерігати лиш за мімікою персонажів цікаво далеко не завжди, часами надмірну мелодраматичність/гротескність/банальність, і вийде «Дівчина та смерть».

flat_cinema: (дурний сміх)

Мабуть, наші прокатники захотіли якогось простого символізму, і в другій половині серпня випустили на екрани «Дуркуватих преподів». Так що перше вересня можна зустрічати з цим фільмом. Хоча й він, як на мене, досить «на любителя».

Взагалі, комедій про школу стільки, що зняти щось оригінальне на цю тему майже неможливо. Тому тут все стандартно – учні-бовдури, викладачі, як люб’язно підказує назва, – дуркуваті, про чиновників із міністерства освіти теж нічого доброго не скажеш. І директор ліцею, з якого, наче з Чарлі Чапліна, знущається весь світ, а волоцюгою він ще може стати – якщо половина недоумків з випускного потоку не складе іспит на позитивну оцінку.


І от так дивишся – бадьорий придурок-фізрук, істерична училка, що кидається крейдою, молода майже не одягнена дівиця, від погляду на яку випускникам зовсім не до навчання, вчитель історії з «заїздом». Чорт забирай, я неначе до школи повернулася! І ці гіпертрофовані, карикатурні образи так добре лягли на реальність, що аж незручно якось.

Але це все дрібниці. Головне, що я дізналася завдяки цьому фільму – стара компанія збирається знімати чергових «Прибульців»! Навіть не знаю, зі скептичним виглядом питати: «старі, ви що?» чи з оптимізмом чекати. Але 60-річний Жакуй здається, все ж таки, дурницею, а в смішні жарти у сучасних французьких комедіях я вже не вірю.

flat_cinema: (Default)

Я тут навіть замислилася, чим саме мені не сподобався «Росомаха». Щоб не писати «чогось не вистачило» або «щось не так». І виявилося, що найбільше мені не сподобалися відносини між героями. Навіть не зовсім так: відносини Росомахи з іншими героями. Він наче чужорідний предмет у тому світі, і справа тут не лише у ставленні до чужинців в Японії, яке старанно описував, наприклад, Акунін. Просто по Логану видно: тааак, в сценарії написано, що ми повинні поцілуватися – ну ок; а тепер написано, що я маю сказати цю репліку ось тому японському… кхме, і що я тут забув? О, а тепер мордобій – ось моя стихія!

Так і виходить, що бійки тут ще з якимось «вогником», а все інше – за примусом і з якимось небажанням. Після «Тихоокеанського рубежу» це якось… розчаровує. Такої невиразної любовної лінії, як у «Росомасі», я за останній час і не пригадаю, Ходченкова – треш, Джекман – накачався, але це не радує – скоріше моторошно, раптом жили порвуться?

Ну що, коли там вже нові ікс-мени; у мене ейфорія від одного тільки касту, а там, може, ще й якийсь сюжет буде.
А тут - пічалька.

flat_cinema: (фріман)

Найчастіше, коли досить досвідчений режисер знімає фільм, в якому провідною темою стає кіно, то ця картина має якісь автобіографічні нотки або є просто дуже особистою, як і будь-яке освідчення в коханні. «Пурпурова роза Каїру» у Вуді Аллена, «Новий кінотеатр «Парадісо»» у Джузеппе Торнаторе, «Володар часу» у Мартіна Скорсезе, «Артист» у Мішеля Хазанавічуса, «Співаючи під дощем» у Джина Келлі та Стенлі Додена, «Бульвар Сансет» у Біллі Вайлдера, «Безславні виродки» у Квентіна Тарантіно… Зазвичай, мені подобаються такі фільми. Можливо, я б написала, що подобаються завжди, але чомусь дуже недоречно пригадався жахливий «Людина з бульвару Капуцинок» (не «Людина з бульвару Капуцинів», це величезна різниця) Алли Сурикової… так, забули про це, продовжуємо далі.

Тому від «Історії кіно в Попелявах» Яна Якуба Кольського я очікувала багато. Дві історії з різних часів, головними героями яких стали двоє Юзефів Андришеків – перший та шостий цього імені, яких об’єднала велика любов до кіно. Коваль з середини ХІХ століття, одержимий ідеєю створення кіномашини, та його далекий нащадок – маленький нещасний хлопчик, що понад усе вірить у силу кіно та мріє відшукати креслення цієї машини. Бачите, чудова ідея. На цьому чудове у цьому фільмі закінчується.

Перші хвилин 40 були… ну що вже там, майже нестерпними. Колись потім, коли з’являється, нарешті, лінія з ХІХ століття, стає трохи цікавіше. Але те добре, що мені вдалося побачити у цьому фільмі, так і не змогло компенсувати погане.

Звичайно, різні маразматичні події можна пояснити тим, що це дитячі фантазії або особливості дитячого сприйняття світу… але навіть з усвідомленням цього легше або приємніше не стає. І якось сумно. Начебто є тут родзинка; але чого вона варта, коли сама випічка не вдалася?

flat_cinema: (Default)

Давним-давно, коли на легендарних пагорбах Лос-Анджелесу височіли здоровезні літери «Hollywoodland», модними були плащі та однакові капелюхи, а найкращим аксесуаром можна було вважати кольт 45-го калібру, нуар був не просто стилем, а способом життя. І «Мисливці на гангстерів» намагаються нам це показати, починаючи нічними сценами із серйозними хлопцями. Лорен Беколл пригадують на другій хвилині фільму. А тінь Хамфрі Богарта просто повинна промайнути десь у кінці вулиці – куди ж без нього? І хоча тут ми його не бачимо, знаємо – він повинен бути десь поряд.

А потім починається – крутий чувак збирає свою супер-команду, абсолютно банальну класичну для бойовиків, де герої діють командою. І починають вони діяти на нерви і так досить нервовому босу гангстерів, а альфа-самець (персонаж обов’язковий не тільки у фільмах жахів) у виконанні Гослінга ще й «бабу євойную» спокушає, тому без десятихвилинної перестрілки наприкінці нічого не вирішиш.

Зібралися круті актори, і на них можна подивитися. І здається мені, якби гангстери були зомбі – стало б драйвовіше. Але я все рівно не передивлялася б.

flat_cinema: (Default)

Коли виявилося, що я почала потроху забувати, як це – подивитися щось, тривалість чого перевищує одну годину, стало очевидно, що мені терміново треба знайти який-небудь фільм. Я і знайшла, і навіть не один. Цікаво, як довго тепер я буду оминати славетні фестивальні хіти?

Я відразу пішла хардкорним шляхом, і подивилася «Holy motors». Точніше, ледве подивилася, бо, з одного боку, мені не давало спокою екзистенційне питання: «нащо все це і чи варте воно того, щоб його дивитися?», а з іншого – чим далі, тим сильніше хотілося спати. Щоправда, частина з божевільним, що бігає каналізацією, їсть квіти з кладовища та відкушує пальці дівчатам, бадьорить. І взагалі, не пам’ятаю, який ще епізод/фільм мало не викликав у мене нудоту, тому цей точно залишиться в анналах. Істина мені так і не відкрилася. І я не ховаю своє безсоромне невігластво, і не збираюся шукати/трактувати можливі метафори, сенси та цитати. Я просто скажу як проста смертна: цей фільм мені зовсім не сподобався, навіть якщо прислухатися до фантазій кінокритиків, які такого понаписували, такого понаписували…

Зважаючи на все це, для перегляду другого фільму, навіть наступного дня, ентузіазму було небагато. Розумієте, «Полювання» («Jagten»), від Вінтерберга, чиї фільми я навіть якось боюся дивитися (бо ті нещасні один чи два фільми-догми Трієра були для мене тим ще випробовуванням, а тут що – інакше буде, чи як?). І це було майже щастя, коли виявилося, що переді мною якісна драма, що підіймає досить делікатну тему, але при цьому не стає якоюсь гостросоціальною «чорнухою». Сказати чесно, я дуже переймалася долею персонажів під час перегляду, а це дійсно багато чого варте. І ще мене не полишали думки про «Спокуту» і про те, що невипадково у фільмах жахів злі діти користуються такою популярністю (але це вже майже немає відношення до цього фільму).


Особливо весело після цього було дивитися «Oranges» («Любовный переплет», OMG!), що, насправді, не те, щоб кіно фестивальне, а «новий фільм із Х’ю Лорі». Який, до речі, йшов до нас з 2011 року і ледве дійшов до трекерів, (ну, хоч якість пристойна). І я не здивована, хоча на хвилі ностальгії за золотими часами доктора Хауса багацько людей не відмовилися б сходити на цей фільм. Мені, наприклад, він був цікавий суто як «нарешті кіно з Х’ю Лорі, де він чисто виголений». Приблизно так і вийшло – не те, щоб видатний, але й не банальний фільм, в якому дівчинці (тут – повнолітній, тому це комедія) сподобався кращий друг її батька, а потім із цього вийшов справжній переполох. І дівчину точно можна зрозуміти – Х’ю Лорі все-таки.


flat_cinema: (фріман)

Давно мені не траплялося такого дивного фільму, як «Гайд-Парк на Гудзоні». Здавалося б, що ще треба людині для щастя: невідома історія давно і добре відомої людини, творці, що зацікавлені у своєму проекті, купа гарних акторів. Ну і там вже деталі – картинка красива, антураж підходящий і т.д. За настроєм нагадує «Королівство повного місяця», і Мюррей той самий, але у ролі самого Рузвельта, і якщо почитати його інтерв’ю, то стає зрозуміло, що дядько старався. І Лора Лінні, майже як у «Реальній любові», тільки без мобільного телефону і Санторо у парі – коротше кажучи: дивись і радій.

Але ні. Починається все дійсно непогано, але потім починає якось…стомлювати, чи що. І дивні відносини між головними героями, які позиціонуються як велика дружба, чи велике кохання, чи дружбо-кохання. Коротше кажучи, незрозумілі якісь. І королівське подружжя дуже таке несимпатичне. І інші люди, взагалі. Здавалося б, коли показують, що великі політики, президенти, королі тощо – теж люди, це добре. Але тут мені хотілося, щоб усе було, як у підручнику. Але в підручнику не було б місця всій цій історії.

flat_cinema: (фріман)

У мене тут зібралася трійця фільмів із Батлером, які я переглянула, але так і не спромоглася щось про них написати. Виправляюся, і, до того ж, обходжуся малою кров’ю – по декілька речень на кожну кіношку. Деякі з цих фільмів на більше явно не заслуговують.

Спочатку був спонтанний перегляд «Chasing Mavericks». Це, безперечно, краще, що я бачила з Батлером за останні… вже ніхто й не пригадає, скільки років. І історія добра, і все красиво, і просто радісно, що нарешті не шкода часу, який витратила на перегляд фільму з Батлером. Але на цьому приємності закінчилися.

«Playing for Keeps» - це якийсь безперервний фейспалм на 100 хвилин, де все банально та нудно. Зрозуміло, що Батлер хотів побігати з м’ячем та в черговий раз зіграти батька чи щось схоже на батька після чого залишається побажати йому купу дітей, щоб у нього не залишалося часу на такі дурниці, але це того не варте.


Де видають медальки значки «Я подивився «Movie 4»? Бо за таке слід нагороджувати, я вважаю. Мені страшно уявити, що люди, які це виробляли знімали, очевидно, вважаються нормальними, дієздатними і по вулицях вільно ходять, але батлерівський вихід був майже феєричним. А ще стало очевидно, чому у Джекмана не було шансів взяти «Оскар». Після такого-то, прости Господи.

І тепер, у рамках дослідження «Батлер за минулий рік», ось що можна підсумувати: він і досі зі всієї сили намагається зніматися у фільмах, під час перегляду яких хочеться облити екран бензином та, з вигуками «Єресь!», підпалити. Але з «Chasing Mavericks» вийшла осічка, що не тільки радує, а й взагалі оптимізм якийсь пробуджує відносно батлерівської кар’єри. Як знати, можливо, «Olympus Has Fallen» вийде таким бадьорим бойовичком, або «Dynamo» (організуйте вже там у своєму Лос-Анджелесі футбольну команду кінозірок та грайте, а не мучте екрани) можна буде подивитися без наслідків для психіки хоча те, що Батлер грає Безрукова, змушує замислитися.

flat_cinema: (фейспалм)

Для початку: всім, хто у стрічці поздоровляє – спасибі, і, у свою чергу – всім дівчатам мої поздоровлення. Я тут нещодавно побачила таке, давайте порадіємо разом


Ну, і раз вже почали про Хемсворта – нарешті подивилася я «Red dawn», і ось що хочу сказати: давайте подякуємо Marvel, Брані, та/або ще кому там, за те, що Кріс став Тором. В іншому випадку ми б про нього зараз не розмовляли, і [livejournal.com profile] hemsworth_chris  не існувала би, і, скоріш за все, світ навіть і не здогадувався би про його потенціал. «Red dawn» Хемсворт не рятує, і якби я його не знала, то наступного дня вже не пригадала б його обличчя. А це, хвилиночку, головна роль. Але знаєте, мені навіть трохи радісно. Бо, як практика показує, не страшно, якщо на початку кар’єри в актора невиразні ролі у прохідних/поганих фільмах, а страшно, якщо він залишає категорію «один з молодих акторів десь на другому плані», стаючи головною зіркою, актором з ім’ям, а фільми так і залишаються лайном. Тому keep calm та чекаємо «Rush»!;)


flat_cinema: (Default)

Цього року, здається, я вирішила взятися за оскарівських номінантів серйозно. Принаймні, після того, що я тут передивилася у ході цієї своєї місії, це спало на думку.

«Любов» я подивилася ще місяці два тому, але як тоді, так і зараз я не знаю, що можна (або потрібно) написати про цей фільм. Як казав, здається, Олтман – фінал будь-якої історії – смерть. Але зовсім не обов’язково доводити сюжет фільму до такого кінця. Знов таки, автори детективів із цією фразою можуть посперечатися. А Ханеке взяв і довів банальну фразу з казок – «і жили вони довго та щасливо» саме до такого, сумного, неприємного фіналу, дві години показуючи повільне згасання. «Любов» важко критикувати, але ще важче, вибачте за каламбур, любити її. Для мене оптимальним ставленням стало – поважати, забути якнайскоріше та ніколи не передивлятися. Емманюель Ріва поки що здається найбільш гідною кандидатурою для Оскару.

«Звірі дикого півдня» - ще один дуже артхаусний для Оскару фільм. Я б навіть сказала, що надто. От дивишся його, позіхаєш та думаєш – якого чорта тут діється? Відмовки типу «всім нам було 9 років і світ тоді здавався дивним» не приймаються. І тоді на думку спадає, що це – максималістське сприйняття світу під час дорослішання. А ще Бен Зайтлін дуже цікавиться зоологією і з великою любов’ю знімає кабанчиків. Судячи з усього, треба сісти та подумати над якимись метафорами та трактовками, але настрій зовсім не той – хочеться спати, причому перемотати час назад, до перегляду «Звірів дикого півдня» та проспати ще й ці півтори години. Цьому фільму добре на Санденсі, у Каннах (дивно, що не в Берліні), але Оскар? Зовсім-зовсім «не моє» кіно.

Я так розумію, більшість радянських дітей добре знала ім’я Тура Геєрдала та без особливих проблем могла розповісти про його мандри. І справді, було про що розповідати, і історії ці виглядали скоріше як пригодницькі романи століття про XVIII-XIX, а не наукові експедиції середини ХХ. Але як не прикро мені визнавати, про все це я не знала до того, як подивилася «Кон-Тікі» - ще одну гордість скандинавського кіно. Помітно, що це – не Голівуд, і в певні моменти починаєш хвилюватися за персонажів трошки більше, ніж то прийнято під час перегляду американських фільмів, де зрозуміло, що Пі плистиме зі своїм тигром весь фільм, і який сильний шторм їх би не зустрів, вони залишаться живими і може навіть цілими. У «Кон-Тікі», зрозуміло, Тур не загине, але ж ще є команда, а навкруги – океан, у якому плавають всі можливі акули (і до речі, там така краса, що вже згадуване «Життя Пі», як на мене, відходить на другий план). І знаєте, хоч «Кон-Тікі» не здається мені геніальним фільмом, відчувається, що його знімали з любов’ю та гордістю за своїх героїв. Якщо б вони жили століть на десять раніше, то були б вікінгами, але і в ХХ столітті вони виявилися «драконами моря», і хоча замість драккарів у них був лиш пліт, вони здійснили похід, що прославив їхні імена.

flat_cinema: (Default)
Тут Emmy будуть роздавати вже зовсім скоро, тому напишу трохи в тему. Хоча й у моєму розумінні, закономірно, ця нагорода не є чимось знаковим, як Оскар, Золотий глобус, або якась БАФТА. Але раптово виявилося, що мені навіть є, за кого вболівати, і цікавість з’явилася. Коли я подивилася списки номінантів, то черговий раз зрозуміла, що в сучасних серіалах розбираюся не дуже. Але я бачила декілька серіалів з того переліку, і хай переможуть суб’єктивні симпатії, ура!
По-перше, звичайно, я напишу про Пітера Дінклейджа як кращого актора другого плану у драматичному серіалі. Парочка з Downton Abbey йому не конкуренти, як на мене. А Breaking bad я так, мабуть, і не подивлюся, хоча постійно натикаюся на згадки про цей серіал, тому й сказати щось про акторів звідти не можу. Але я точно його подивлюся, якщо хтось у ньому переграє Дінклейджа.

Якщо казати про другу після Game of Thrones мою симпатію, то це буде Downton Аbbey. Хоча й цей, другий сезон, вийшов таким «милом», що навіть мені стало занадто, але я все одно люблю цей серіал. Тому: Меггі Сміт – краща жіноча роль другого плану у драматичному серіалі (з нею зовсім не легко тягатися, і взагалі, як можна обрати когось іншого, коли є вона?) та Х’ю Бонневіль – краща чоловіча роль у драматичному серіалі, хоча й розумом усвідомлюю, що це майже фантастика.


Ще мені здається, що Камбербетч та Фріман були народжені, щоб забрати чоловічі нагороди у чудовій номінації про кращий міні-серіал або телефільм. На цьому перелік моїх улюбленців серед номінантів закінчився. Я ще один раз звернула увагу, що не знаю жодного комедійного серіалу з переліку, не враховуючи хіба що The Big Bang Theory, півтора епізоди якого якось випадково подивилася. Тому найцікавіше мені буде дізнатися кращий драматичний серіал. До цього мені щастило – улюбленці по різних категоріях дозволяли створити майже ідеальну картину. А от за звання кращого серіалу змагаються і Game of Thrones, і Downton Аbbey. І що найбільш показово, в обох випадках це другі сезони, які в моїх очах значно (!) поступаються першим. Тому я сиджу і мовчу.

Але я ще Homeland дивилася, і тут маю, що сказати. Це було таке розчарування, що не часто буває. Ця хвиля захоплення якось налаштовувала відповідно, а виявилося, що замість смачно закрученого детектива-триллера-бойовика вийшло щось сіреньке. І якщо перші серії ще цікаво дивитися – думаючи про те, чи то він поганий, чи то в неї «ігри розуму», потім ти байдуже відмахуєшся – треба щоб і те, і те, інакше буде якось…просто. А сценаристи все продовжують викладати карту за картою, що нібито має все перевертати з ніг на голову. Але не того масштабу ті карти, і тобі вже здається, що самі сценаристи не вирішили, що до чого. Наприкінці розстаралися з напругою, але до того часу серіал я дивилася на автопілоті, вже ні на що не сподіваючись. Актори там добрі, а Дейнс – до речі – я бажаю перемоги. Вона чудова актриса взагалі, а в цьому серіалі вона стала єдиною причиною не вимкнути і не стерти Homeland, голосно лаючись на чергове неспівпадіння смаків більшості та мого. Кращий драматичний серіал? Серйозно? У порівнянні з першим сезоном Game of Thrones?
Але досить моїх риторичних запитань. Пост візуалізації бажань (хе-хе) готовий. А я зовсім забула про початок 3 сезону Downton Аbbey. Піду перевірю, чи стало краще у порівнянні з 2 сезоном…
flat_cinema: (фейспалм)

Хранит пустынная волна след княжьего челна,
И ветер арфою звенит, и слышен тихий плач.(с)
Коли я починала читати роман Меріон Бредлі «Тумани Авалону», то відразу налаштувалася «забути все, чого мене навчали раніше» та просто читати. І, знаєте, згодом звикла до того, що Мерлін – це не ім’я а стан душі та розібралася, хто кому яким родичем доводиться. Справа в тому, що з дитинства для мене у всьому тому всесвіті Мерлін – фігура центральна. В першу чергу завдяки «Мерліну» 1998 року, де Сем Ніл веде діалог зі своїм конем та перемагає мультяшного дракона, і в цій ролі він настільки гарний, що образ Мерліна з романів Мері Стюарт якось і не пригадується.Ще у «Мерліні» була Моргана у виконанні Хелени Бонем-Картер, і якщо вже уявляти Артурову сестру як погану відьму, то за колоритністю вона та Єва Грін у «Камелоті» - поза конкуренцією. Але ж «забути все» - то була моя головна умова, тому я це зробила.

І хоча я визнаю, що книга здавалася іноді майже непристойно затягнутою, я прочитала її із задоволенням. А наприкінці мене охопило таке неприємне/дивне/хвилююче відчуття, яке я давно не відчувала – мені стало шкода прощатися з цими звичними вже героями. Ну, і сум за світом, що уходить в тумани, за забутими богами та сакральними діями, що втратили свій первинний зміст – це відчуває автор, і робить все, щоб і читач це відчув. Тому не хочеться зациклюватися на тому, що треба було вирізати чверть абсолютно однотонних переживань та думок королеви Камелоту.
Але якби я просто прочитала книгу, це було б надто просто. Тому я знайшла екранізацію «Туманів Авалону», подивилася її, і тепер буду бризкати отрутою, кричати «нещасні єретики!» та плакати –«що ви зробили з моєю вашою мрією?».
the-mists-of-avalon-373-5262
Начебто міні-серіал, але компонований у один фільм на 3 години – це вже дуже радісно, як на мене. А ще зважаючи на кількість сторінок у книзі… коротше кажучи, якби 2 сезони «Гри престолів» умістили в 3-годинний фільм, мало би вийти більш детально та розгорнуто. Але Озерну господиню, що спонсорувала Артура стосовно Ескалібуру, грала королівська Анжеліка Х’юстон. І я марно раділа з цього приводу, бо, входячи до кола посвячених, я Вівіану знала у більш вражаючому образі, ніж на екрані. Те, що я ціную найбільше – характери і мотивації героїв, тут також час від часу змінювали, тому я натхненно робила фейспалм.Але найболючішим моментом став Мерлін.

За романом (одна з особливостей історії Бредлі) мерлін – це титул. І, зважаючи на досить немаленький час, що у романі охоплено, мерлінів було 2 – сивий дідуган, що був одним з натхненників планів щодо місії Артура, та геніальний арфіст, описуючи якого, Бредлі з усієї сили намагається створити образ такого собі Квазімодо та з яким і пов’язані сюжети Мерлін vs Моргана та Мерлін і Німуе. І коли від першого залишається дуже мало, а другого взагалі немає, я невдоволено констатую, що завдяки цьому було втрачено стільки «по суті», що дію цього фільму «за мотивами» можна було б переносити у сучасний Нью-Йорк, а короля Артура перетворювати на кримінального авторитета.
flat_cinema: (фейспалм)
Завдяки своїй любові до усіляких вікторіанських історій взагалі та «Джейн Ейр» зокрема, перегляд «Широкого Саргасового моря» я починала з досить складними почуттями. З одного боку, деякі знайомі (можливо навіть, улюблені) герої та епоха, з іншого – нова історія від іншого автора (Джин Ріс написала свій роман у середині ХХ століття) та інший антураж, через що, якщо чесно, епоха відчувається зовсім не так. Але це ще було не все. Не останню роль, вибачте за тавтологію, грав виконавець головної ролі. Натаніель Паркер, пам’ятаєте його у «Будинку із приколами»? Мені здається, що він – це мало не єдине, що дійсно запам’ятовується у тому фільмі. Чудовий, не дуже відомий та, на мій погляд, підходящий на роль містера Рочестера.
kinopoisk.ru-The-Haunted-Mansion-16244
Не того Рочестера, до якого ми звикли. Молодший та наївніший – це той випадок, коли становлення героя ще відбувається, коли Бонд вперше замовляє своє мартіні та закохується по-справжньому, коли у Фандоріна ще немає сивини на скронях. Це ще нібито і не той герой взагалі. Тому порівнювати Паркера із усією компанією Едвардів я не буду. І мої враження натякають, що він – це єдине, що мені сподобалося у фільмі Джона Дайгана. Мені не сподобалася Берта, не сподобалася їхня історія, та й відносини між ними залишили мене байдужою. І найголовнішим прикрим відчуттям для мене стало усвідомлення того, що по тим декільком хвилинам, коли місіс Рочестер присутня на екрані, яку екранізацію не візьми (мовчу вже про книгу) – тоді для мене вона більш зрозуміла, ніж за півтори години «Широкого Саргасового моря», де вона нібито за головну героїню. Сам сюжет за відчуттями – гібрид першої чверті книги «Світанок» (коли Белла та Едвард трахомарафонять у свій медовий місяць на далекому острові) та фільму «Спокуса» з Бандерасом та Джолі з аналогічним наповненням. Нібито відчувається, що щось має статися, але ти позіхаєш і все думаєш – ну коли ж вона з’їде з глузду? І фінальні титри зустрічаєш із думкою – Боже мій, та це ж екранізація фанфіка! Шкода тільки, що при цьому все тут претендує на серйозність.
kinopoisk.ru-Wide-Sargasso-Sea-1610324
Є ще одна екранізація з Ребеккою Холл, але я, мабуть, не буду навіть намагатися її дивитися. Бо мій перегляд «Широкого Саргасового моря» не змогло підсолодити нічого з того, що тут є нібито доброго…
P.S. Чомусь, коли я пригадувала назву маєтку Рочестера, першим варіантом був Харренхол. Мартіне, ти відбираєш у мене моє вікторіанство…
flat_cinema: (фейспалм)

«Вам дали фальшивого ідола, щоб ви не знищили це гниле місце» (Бейн. Просто Бейн)
«Якщо ти герой, де твоя маска?» (Вейн. Бетмен Вейн)


Спостерігаючи за пристрастями, що супроводжують хоч малесеньку згадку про містера Нолана та його останні фільми, мені стає дивно та дуже некомфортно. Що за істерія? Культ «Темного лицаря» почався зі смерті Леджера. І не треба казати, що це ніяк не пов’язано. Я чудово пам’ятаю, як мене вразила звістка про його смерть у січні 2008 року. І в усіх новинах казали: «останній фільм Хіта – «Темний лицар»», і думка «треба сходити на цей фільм» промайнула у багатьох головах. Але до часу виходу фільму на екрани це все якось відсунулося на другий-третій план, і з походом до кінотеатру у мене якось не склалося. І коли я вмикала «Темного лицаря» на відео, то готувалася до чогось… незабутнього, мабуть. І побачила нормальний такий фільм, нічого особливого; на мій смак затягнуто, і, час від часу якось мутно. Це був вже другий фільм, в якому багатій у костюмі з плащем, у масці летючої миші вважав, що він єдиний може врятувати своє місто. Це був другий фільм, у якому нам пропонували похмурий реалізм, повсякденну буденність замість того, що зазвичай є у коміксах. І Бетмен тут є чи породженням шизофренічної уяви Вейна, чи мав би залишати за своїм плащем чорні діри, у які б той реалізм затягувало зі страшною силою.



Своїм новим фільмом Нолан мене не підвів – я очікувала побачити довге надто пафосне дійство – я його побачила. Вейн, що «видавлює» з себе, по ложечці, героя – «за маму, за папу, за Альфреда…». Головний лиходій – о, як несподівано – псих-анархіст у масці. Знайте, він ірландський єврей-комуніст-марксист(радянської версії), що надумав зробити революцію в окремо взятому місті. Але Добровольча армія на чолі з відважними «білими» генералами у білих рукавичках (даруйте за тавтологію) розбереться з усім. Це я якось намагаюся освіжити чи хоча б трохи розтормошити сюжет.
Він, сюжет цей, безперечно, дуже оригінальний. Спочатку з’являється Мізинець (той, який у «Грі престолів»), ти радісно тикаєш у нього пальцем, але радієш не довго. Маестро Нолан тут тонко себе цитує, вводячи Бейна майже так само, як і Джокера. І знаєте, що, я тут напишу жахливе слово, яке навіть думати не можна, і виглядає воно приблизно так: «вторинність». Коли далі виникають атомно-ядерно-водневі бомби, які треба підірвати, мимохідь кажуть про те, як Бейн допоміг із переворотом якомусь африканському диктатору…ну що тут скажеш. Фейспалм, фейспалм, фейспалм. Але Харді, попри свою маску, свій тулуп та загальну трошки-картонність, виграє в Бетмена не тільки у тупому мордобої, в якому мають зійтися герой та лиходій, але і в харизмі.



Хетуей тут – прикраса. Як вишенька але про якість торту краще промовчу, як і про стрьомність героїні Котіяр. Олдман та Фріман – абсолютно у ролі меблів. Кейн – безперечно, найемоційніша роль, але ці перші справжні емоції за весь фільм виглядають неприродно у ноланівсько-бетменівському світі.
Твіст ближче до фіналу – це майже щось сенсаційне на фоні загальної сумовитості. Але, от чесно – зовсім не шедевральний, до того ж, я так зрозуміла, тут трошки наплювали на канон нє,не чув
От скільки я бачила фільмів Нолана, вони мені нагадували конструкції різного ступеню складності. Наче побудовані зі скла та каменю, вони холодні та бездушні. Єдиний виняток – «Престиж», в якому є продуманість, точність та персонажі, яких запам’ятовуєш. Бо зараз, пригадуючи героїв «Початку», я бачу Гордон-Левітта у стильному прикиді; Дікапріо мені вперто вбачається у капелюсі – тобто, з «Острову проклятих», та Кейн у своїй звичній Нолано-ролі. Пам’ятаю, там ще були Котіяр, Харді, Пейдж…але жодної сцени з ними, жодного епізоду я не можу дістати з пам’яті. І як би я не хотіла любити Нолана як режисера, тому що у нього «класні», «надзвичайні», «розумні» фільми, чи тому, що він «найкращий режисер сучасності», чи хоча б тому, що ми народилися в один день, у мене це не виходить.
Він звів собі пам’ятник, так відвідуйте його.

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 04:38 pm
Powered by Dreamwidth Studios