Outlander

Aug. 7th, 2014 08:05 pm
flat_cinema: (Default)

Роман Діани Геблдон «Чужинка» (або «Чужинець» або просто-по-нашому, «Outlander») було опубліковано 23 роки тому. Очевидно, тоді сюжети про попаданців ще не були настільки соромітними, і твори, основною родзинкою яких було раптове переміщення героя в минуле з подальшою акліматизацією, ще можна було вважати літературою, а не графоманськими мареннями шизофреників чи просто фанфікшеном (проте, тут варто окремо підкреслити, що 99% попаданців у фанфіках потрапляють не в минуле, а в книгу/фільм/серіал, що взагалі, вибачте за тавтологію, окрема історія та благодатне поле для досліджень культурологів та психологів). Так от, трава була зеленішою, а популярні жіночі романи у порівнянні з сучасними популярними жіночими романами були практично як сестри Бронте, помножені на Джейн Остін.

З того часу Діана Геблдон написала ще не одну книгу про пригоди Клер Ренделл-Фрейзер. Після популярності першого роману вона багато чого могла собі дозволити, та й продовження так і просилося. А потім всім стало шкода розлучатися із давно знайомими та інколи навіть улюбленими персонажами. Тому чергова книга циклу публікується цьогоріч. Може, навіть вже вийшла, я не дуже цікавилася хоча б через те, що зійшла з дистанції після третього роману. І, до того ж, набагато цікавіше було роздивлятися промо фото до серіалу, роздумуючи, що ж вийде у каналу Starz. Офіційна прем’єра ще попереду, але пілот в інтернеті вже давно, тому можна скласти перше маленьке враження про те, що ж вийшло.



По-перше, тут до книги поставилися із таким трепетом, якого можна було б очікувати від ВВС, а не від «кров-м’ясо-цицьки-порнуха-ололо» Starz – із екскурсом в минуле героїні, з роздумами, що начитує закадровий голос, поки на екрані нічого не відбувається. Але досить атмосферно. Ні, навіть не так – дуже; цю британську-післявоєнну атмосферу можна просто на хліб намазувати. Ну а атмосфера XVIII століття здебільшого ще попереду, хоча те, що нам показали, теж виглядає досить непогано. Не знаю, кому подякувати – але це напевне треба зробити – за те, що взяли на ролі шотландців справжніх шотландців. І тут ми переходимо до другого пункту.



По-друге, акторів підібрали філігранно. Воно й по промоматеріалам було видно, але в динаміці, в контексті хотілося подивитися. Тобіаш Мензес тут не тільки найвідоміший (чи мені тільки здається, що Едмара Таллі, який з’явився у двох серіях «Гри престолів» у третьому сезоні, всі мали запам’ятати?), але й грати йому тут найцікавіше, якщо подивитеся – зрозумієте. Катріона Белфі та Сем Юен у порівнянні з Мензесом і взагалі маловідомі обличчя (хоча, якщо вам необхідна маленька позитивна трошки банальна різдвяна дрібничка, то «Принцеса на Різдво» з Юеном може стати у нагоді). А ще тут є неперевершений Грем Мактавіш, у якому мало хто побачить Дваліна, але він там є, і більше, ніж ми думаємо (у його героя навіть старший брат-книголюб є, кажу вам з висоти прочитаних книжок ;)).



Дійсно, вийшло несподівано непогано. Це варіант «Starz для романтичних дівиць та домогосподарок», що саме по собі досить дивно, але чому це має бути погано? «Outlander», скажімо, набагато кращий за зимові «Black sails». Далі обіцяється історично-пригодницька мелодрама з шотландцями в Шотландії, і якщо ви небайдужі до кілтів чи суворих пейзажів, то це просто must see.



flat_cinema: (фріман)

Так і знайте, спочатку я написала багато слів про те, яке ставлення у мене було до книг Касандри Клер після першої трилогії про сутінкових мисливців (легке ненапряжне чтиво, практично як фанфік), про своє очікування «Міста кісток» (що було обумовлено двома причинами – Тернер та Шиен, які грають моїх улюблених персонажів) та про те, як доля наполегливо не пускала мене на це кіно до кінотеатру (спочатку скасували майже всі сеанси, і єдиний, що залишився, мене зовсім не влаштовував; потім я почитала відгуки, і вже вирішила, що нічого не втрачаю, якщо взагалі цей фільм не подивлюся). І, звичайно, коли до чогось з’являється філософське ставлення (бгг), так жити не цікаво, і тому на другому тижні прокату сеанс вже став підходящим.

А потім, поки другий тиждень не закінчився, я опинилася в кінотеатрі, де на загал було з десяток людей. Сусідками мені стали дві офісні працівниці молодше 30, і завдяки їм я дивилася «Місто кісток» як комедію. Вони колективно вболівали за перший поцілунок, розмовляли з героями на екрані і взагалі отримували задоволення від перегляду, судячи з усього. Події ближче до фіналу їх дуже засмутили, одна з них навіть грозилася піти от прямо зараз. Ну що, сподіваюся, що на одному сеансі я з ними більше ніколи не опинюся.

Але завдяки цьому сусідству мені легко вдалося побачити реакцію взагалі-то цільової аудиторії на «Місто кісток». Книги вони не читали, знайомих акторів, судячи з усього, не побачили, питання про «що за фігня на екрані?» були, так само, як і вигук «Хоґвартс!», коли показали Інститут. Найбільше їм подобалися відносини Джейса та Клері, а коли там стався великий фейл, дівчата залишилися розчарованими, і йшли з кінотеатру вони саме розчарованими.

А я, у свою чергу, теж трошки розчарована. Не знаю, що там у головах режисера, продюсерів, сценаристів, художників та майстрів по спецефектах, але у процесі переносу книжкової реальності у кіношну сталося якесь лихо. Поки читала книгу, жодного разу не виникло асоціацій із нелюбимим мною «Надприродним», але у фільмі брати Вінчестери виглядали би більш слушно, ніж всі оригінальні герої разом узяті. Все стало таким громіздким, а Кемпбел-Бауеру, що мав відповідати за гумор, мабуть, вганяли голки під нігті перед кожною сценою, де Джейс жартує – це хоч пояснило б, чому в нього жарти йдуть з таким скрипом…

Побачила я своїх улюбленців, трошки пораділа. Ліну Хіді також приємно було бачити. І чомусь ніхто не звертає уваги на Харріса, а Ходж, між іншим, ще один персонаж, за якого не соромно. Навіть, не зовсім так – він старався, щоб не було соромно, але проти нього було все у цьому фільмі, тому дядечка часом просто шкода.

А коли я йшла з кінотеатру, я навіть не була розчарована. Просто намагалася вирішити: мені хочеться ще Люка та Саймона чи хай хлопці кинуть все це (із сиквелом продюсери вже і так майже передумали) та знімуться в іншому кіно, можливо навіть хорошому?

flat_cinema: (трололо)

Я тут розважалася читанням книги Касандри Клер «Місто кісток», яка ще раз наочно підтверджує факт, що екранізації, навіть коли вони ще не з’явилися на екранах, мотивують на пошук першоджерела. Ви ж, мабуть, бачили трейлер?



Ну і відразу зрозуміло, що це – дівчаче підліткове фентезі. У наявності вампіри та перевертні, але, всі ті, хто ненавидить «Сутінки» - не поспішайте надсилати гучні прокльони у цьому напрямку, за настроєм це набагато більше схоже на «Гаррі Поттера». Зважаючи на те, що ех, так і кортить процитувати вікіпедію авторка починала з написання фанфіків саме по пригодах Поттера, сконцентрувавши свою жіночу увагу на «хлопчику-зайчику» Драко, то ми, вірогідно, не помилимося у причинно-наслідкових зв’язках, роблячи таке порівняння.

Світ, невідомий простим смертним, маги, демони, мисливці на цих демонів, вже згадувані вище вампіри та перевертні (і тут це набридле протистояння). Головна героїня, що раптово дізнається таємницю свого походження та потрапляє у круту компанію, членів якої з дитинства навчали всієї тієї фігні про демонів; таємничий блондин та кохання-зітхання по ньому, супер-пупер лиходій, про якого десь на середині книги стає відомо, що він був чоловіком матері головної героїні, і залишається чекати, коли нарешті та Клері на пальцях порахує, що їй годиться бути його дочкою…там ще багато буде таких штампів, цей хоча б не дуже спойлерний. Про ступінь меріс’юшності судити не беруся, але здалося, що у цьому плані пані Клер помірна, тільки якось дуже перегукуються її ім’я (чи то псевдонім) та ім’я головної героїні. Читається книга дуже легко, що, нарешті, є безперечним «плюсом». Але ж питання у необхідності та доцільності цього читання – відкрите. А тепер, після довгого вступу, безпосередньо до того, через що я, власне, цю книгу і читала (ха-ха).

У якомусь із численних інтерв’ю до «Хоббіта» Тернер сказав, що непогано було б якось, для різноманітності, зіграти людину. А у нього, як підказує кінопоіск, у майбутньому, крім біганини із луком у руках та великими вухами на голові, є ще ця сама екранізація. Хотілося знати, чого очікувати тут від нього, враховуючи, що у трейлері він з’являється десь на півсекунди та ще й у такому вигляді, що без фанатських скріншотів та гіфок можна і не впізнати (тільки я бачу тут спочатку Майкла Шина?)

Мені було б цікаво подивитися, кому прийшла у голову ідея взяти на роль Люка Ейдана. Якщо за книгою, то це схоже  на міскастинг. Але кому цікаво, що Люк повинен бути років на 10 старший, із не дуже яскравою зовнішністю, в окулярах, що криво сидять на носі і взагалі, має сприйматися як «дядько Люк». І виходить, що цей міскастинг – це навіть добре. Ви ж відчули гострий дефіцит таких добрих хлопців у Ейдановому виконанні?;)

А от інші – це просто ідеальне влучання! Хіді, Кемпбел Бауер, Шиен, Харріс, Різ Майерс – ну дуже-дуже підходящі. Та й Лілі Коллінз зовсім непогана, особливо враховуючи те, що якби не вона, то, мабуть же, Крістін Стюарт. А її відморожене обличчя у цьому сюжеті…брр, борони Боже.

Прочитала я першу книгу, фільм тепер зовсім нецікаво буде дивитися, відчуваю. А тут ще, як на біду, понаписувала Касандра Клер у цій серії більше, ніж Мартін у Пісні льоду та полум’я, так що мені вже стає страшно, «що це там має бути».

flat_cinema: (фейспалм)

Хранит пустынная волна след княжьего челна,
И ветер арфою звенит, и слышен тихий плач.(с)
Коли я починала читати роман Меріон Бредлі «Тумани Авалону», то відразу налаштувалася «забути все, чого мене навчали раніше» та просто читати. І, знаєте, згодом звикла до того, що Мерлін – це не ім’я а стан душі та розібралася, хто кому яким родичем доводиться. Справа в тому, що з дитинства для мене у всьому тому всесвіті Мерлін – фігура центральна. В першу чергу завдяки «Мерліну» 1998 року, де Сем Ніл веде діалог зі своїм конем та перемагає мультяшного дракона, і в цій ролі він настільки гарний, що образ Мерліна з романів Мері Стюарт якось і не пригадується.Ще у «Мерліні» була Моргана у виконанні Хелени Бонем-Картер, і якщо вже уявляти Артурову сестру як погану відьму, то за колоритністю вона та Єва Грін у «Камелоті» - поза конкуренцією. Але ж «забути все» - то була моя головна умова, тому я це зробила.

І хоча я визнаю, що книга здавалася іноді майже непристойно затягнутою, я прочитала її із задоволенням. А наприкінці мене охопило таке неприємне/дивне/хвилююче відчуття, яке я давно не відчувала – мені стало шкода прощатися з цими звичними вже героями. Ну, і сум за світом, що уходить в тумани, за забутими богами та сакральними діями, що втратили свій первинний зміст – це відчуває автор, і робить все, щоб і читач це відчув. Тому не хочеться зациклюватися на тому, що треба було вирізати чверть абсолютно однотонних переживань та думок королеви Камелоту.
Але якби я просто прочитала книгу, це було б надто просто. Тому я знайшла екранізацію «Туманів Авалону», подивилася її, і тепер буду бризкати отрутою, кричати «нещасні єретики!» та плакати –«що ви зробили з моєю вашою мрією?».
the-mists-of-avalon-373-5262
Начебто міні-серіал, але компонований у один фільм на 3 години – це вже дуже радісно, як на мене. А ще зважаючи на кількість сторінок у книзі… коротше кажучи, якби 2 сезони «Гри престолів» умістили в 3-годинний фільм, мало би вийти більш детально та розгорнуто. Але Озерну господиню, що спонсорувала Артура стосовно Ескалібуру, грала королівська Анжеліка Х’юстон. І я марно раділа з цього приводу, бо, входячи до кола посвячених, я Вівіану знала у більш вражаючому образі, ніж на екрані. Те, що я ціную найбільше – характери і мотивації героїв, тут також час від часу змінювали, тому я натхненно робила фейспалм.Але найболючішим моментом став Мерлін.

За романом (одна з особливостей історії Бредлі) мерлін – це титул. І, зважаючи на досить немаленький час, що у романі охоплено, мерлінів було 2 – сивий дідуган, що був одним з натхненників планів щодо місії Артура, та геніальний арфіст, описуючи якого, Бредлі з усієї сили намагається створити образ такого собі Квазімодо та з яким і пов’язані сюжети Мерлін vs Моргана та Мерлін і Німуе. І коли від першого залишається дуже мало, а другого взагалі немає, я невдоволено констатую, що завдяки цьому було втрачено стільки «по суті», що дію цього фільму «за мотивами» можна було б переносити у сучасний Нью-Йорк, а короля Артура перетворювати на кримінального авторитета.
flat_cinema: (Default)

If I should fall to rise no more,
As many comrades did before,
Then ask the fifes and drums to play.
Over the hills and far away.
Колись, у серпні 1992 року, Крим перетворився на Іспанію. Незадовго до цього він «грав» Америку у «Серцях трьох» - і в обох випадках чудово підходив. І нічого незвичного у тому іспанському Криму не було б, якби не той факт, що доброю радянською звичкою скористалися заморські гості. Це був початок зйомок чудової історії про те, як британська армія воювала із Наполеоном. Тільки все не просто – нам-то відомо, що Титанік потоне Наполеон «помре на Святій Єлені», але не всі знають, що доля цієї війни та світу взагалі була у руках ось цього підозрілого напівоголеного молодика…
kinopoisk.ru-Sharpe_27s-Eagle-1735200

Його звати Ричард Шарп, і якщо ви познайомитеся з ним, то не пожалкуєте. Він – справжній літературний герой і виглядає як Шон Бін. Він брудно б’ється, його улюблене слово «покидьок» і перед ним не може встояти жодна дама. Це лиш дещиця його талантів, які він розкриває протягом 16 фільмів режисера Тома Клега. Тобто, як ви вже здогадалися, це 16 фільмів, де Шона Біна можуть вбити тільки один раз…
У Криму британцям сподобалося, тому можна спробувати, трохи відволікаючись від фільму, пошукати знайомі місця у кадрі. Або прислуховуватися, чи не вигукне щось знайоме-експресивне черговий солдат із масовки, підриваючись на наполеонівській історичній гранаті… І коні у кадрі також місцеві, хоча й по них, можливо, і не скажеш цього. Але в мене, наприклад, відволікатися на таке не вийшло.
Спочатку нас поступово та обережно знайомлять із новими героями. Ой, ні – нам на голови звалюється півдюжини стрілків у тертих темно-зелених мундирах (ех, будуть і красені у червоних мундирах, все честь по честі, але ж головні наші герої постійно виглядають, як волоцюги) – нахабних, спочатку майже однакових на лице, і взагалі, якихось підозрілих. Але перетерпівши це становлення героїв, їхню «першу справу», ми бачимо прекрасну серію пригодницьких фільмів.
1
Купер, Харпер, Шарп, Харріс, Перкінс, Хегмен
І якщо в команді Шарпа знайомих акторів я не побачила, то в окремих фільмах на менших, але, як правило, ключових ролях зустрічаємо Брайана Кокса, Деніела Крейга, Піта Постлетуейта, Елізабет Херлі, Емілі Мортімер, Джеймса П’юрфоя, Джуліана Фелловза (хоча й він більше відомий, як супер-сценарист), Марка Стронга, Пола Беттані, Тобі Стівенса…Деякі з них тут ще дуже молоді та невідомі. Ну ви ж розумієте, яке це задоволення;)
Перші чотирнадцять фільмів можна подивитися на одному подиху. Але Наполеон – «вже не торт», а Шарпу спокій тільки сниться. Останні два фільми вийшли 2006 та 2008 року, І Шон Бін став старше на 10 років після «Ватерлоо Шарпа», як і всі інші, хто перейшов з попередніх фільмів. І хочеться сказати – «це вже зовсім інша історія», але ж ні. Не зовсім інша, але і не схожа на попередні. Але все могло б закінчитися і так:
шарп-комікс
flat_cinema: (фейспалм)
Завдяки своїй любові до усіляких вікторіанських історій взагалі та «Джейн Ейр» зокрема, перегляд «Широкого Саргасового моря» я починала з досить складними почуттями. З одного боку, деякі знайомі (можливо навіть, улюблені) герої та епоха, з іншого – нова історія від іншого автора (Джин Ріс написала свій роман у середині ХХ століття) та інший антураж, через що, якщо чесно, епоха відчувається зовсім не так. Але це ще було не все. Не останню роль, вибачте за тавтологію, грав виконавець головної ролі. Натаніель Паркер, пам’ятаєте його у «Будинку із приколами»? Мені здається, що він – це мало не єдине, що дійсно запам’ятовується у тому фільмі. Чудовий, не дуже відомий та, на мій погляд, підходящий на роль містера Рочестера.
kinopoisk.ru-The-Haunted-Mansion-16244
Не того Рочестера, до якого ми звикли. Молодший та наївніший – це той випадок, коли становлення героя ще відбувається, коли Бонд вперше замовляє своє мартіні та закохується по-справжньому, коли у Фандоріна ще немає сивини на скронях. Це ще нібито і не той герой взагалі. Тому порівнювати Паркера із усією компанією Едвардів я не буду. І мої враження натякають, що він – це єдине, що мені сподобалося у фільмі Джона Дайгана. Мені не сподобалася Берта, не сподобалася їхня історія, та й відносини між ними залишили мене байдужою. І найголовнішим прикрим відчуттям для мене стало усвідомлення того, що по тим декільком хвилинам, коли місіс Рочестер присутня на екрані, яку екранізацію не візьми (мовчу вже про книгу) – тоді для мене вона більш зрозуміла, ніж за півтори години «Широкого Саргасового моря», де вона нібито за головну героїню. Сам сюжет за відчуттями – гібрид першої чверті книги «Світанок» (коли Белла та Едвард трахомарафонять у свій медовий місяць на далекому острові) та фільму «Спокуса» з Бандерасом та Джолі з аналогічним наповненням. Нібито відчувається, що щось має статися, але ти позіхаєш і все думаєш – ну коли ж вона з’їде з глузду? І фінальні титри зустрічаєш із думкою – Боже мій, та це ж екранізація фанфіка! Шкода тільки, що при цьому все тут претендує на серйозність.
kinopoisk.ru-Wide-Sargasso-Sea-1610324
Є ще одна екранізація з Ребеккою Холл, але я, мабуть, не буду навіть намагатися її дивитися. Бо мій перегляд «Широкого Саргасового моря» не змогло підсолодити нічого з того, що тут є нібито доброго…
P.S. Чомусь, коли я пригадувала назву маєтку Рочестера, першим варіантом був Харренхол. Мартіне, ти відбираєш у мене моє вікторіанство…
flat_cinema: (Default)
Це зовсім не оригінально, але мені подобається творчість Акуніна, у першу чергу, наявністю Фандоріна. І це пояснюється не тільки чисто дівчачим сприйняттям, і не тільки любов'ю до різноманітних серій/серіалів/франшиз, але й вихованням на всяких там Шерлоках Холмсах, юних сищиках із вірним псом та Коломбо. От так ти і починаєш розуміти, що без постійного героя(їв), без цікавого образу, який би ще й розвивався у тебе на очах,  детективний роман втрачає помітну частину своєї чарівності. І, не знаю, чи можливо заповнити цю порожнечу.
І ще мені, в принципі, подобається акунінська гра з історією. У нього це добре виходить. Тому всі нині написані (ну, наскільки про це знає інтернет;)) пригоди Ераста Петровича були прочитані та відзначені любовью и обожанием. Про всяких досить близьких родичів Фандоріна також було читано, але до інших романів діло не дійшло. І до "Шпигуна" також.
Тут головний герой - Дорін. Але куди там до того самого Фандоріна! І якось весь сюжет зім'явся. І якби я читала роман, то зараз, мабуть, писала про те, де налажали ще у сценарії, і де що спотворили потім. Або про сам твір щось таке, не  дуже приємне. Але я була простим глядачем без зайвого знання. І враження про фільм склалося таке незрозуміле, ніяке. Хм.
І, до речі, я б подивилась нову екранізацію "Азазель", хоча про неї тільки говорять/пишуть, але вперто не знімають. І взагалі, надії не багато.. Бондарчук у Голівуді екранізує Акуніна. Але от у Єльчина я вірю.


flat_cinema: (Default)
Вже декілька речей можу написати про наше любе-майже-забуте телебачення. По-перше, раптово - сказали мені, що на крилах драконів до нас долетіла "Гра престолів", і навіть в українському дубляжі, щоправда, часами не дуже вдалому. Це, звичайно, пройшло б повз мене, але після наводки на рекламу про ланністерівський інцест... Ес фо мі, "Гра..." має отримати цьогоріч "глобус", так що велкам ту Толока, де добрі люди викладають тв-ріпи;)
Ну а тепер про щось зовсім вітчізняне-народне - форум "Х-фактору" - це місце "бессмысленное и беспощадное" у планетарних масштабах, королівство агресії та флудний рай. Тепер мені залишилося написати про те, що я точно зберегу "Теленедели", де - о, жах! - публікували фото тих учасників, що залишать шоу. До речі, цієї суботи мають вигнати Оксану Марченко, що не позбавлено оригінальності.
А тепер щось приємне;)))




А тепер підтримаємо вітчизняного виробника
flat_cinema: (Default)
 

Коли Шарлотта Бронте писала свій найвідоміший роман, вона не могла навіть уявити, що коли-небудь історія Джейн та Рочестера житиме десь крім друкованих сторінок та схвильованої жіночої уяви. Але кінематографісти мали іншу думку з цього приводу, і скоро серед екранізацій «Джейн Ейр» очікується поповнення, підтверджуючи актуальність цієї історії і після 160 років з моменту написання. Це стало для мене добрим приводом для того, щоб трохи подивитися на екранне життя «Джейн Ейр», дивлячись та передивляючись різні картини.

Взагалі-то, минулого року можна було відмічати столітній ювілей першої екранізації твору місіс Бронте. Проте, як і слід було очікувати, найдавніша доступна екранізація датується 30ми роками ХХ століття, і досі шокує прихильників роману своєю (вульгарністю та карикатурністю) занадто вільною трактовкою образів та подій.

1943 року на екрани вийшла одна з найбільш знакових екранізацій, де Джейн Ейр грала блискуча діва Голівуду Джоан Фонтейн, а містера Рочестера – видатний «майстер на усі руки» від кіно Орсон Велс, який щойно отримав свого першого «Оскара» за «Громадянина Кейна».Йому було лише 28 років, і він був не дуже схожим на свого персонажа з книги, а вона була однією з найкрасивіших актрис свого часу, і, до того ж, майже ровесницею партнера. Сюжет також було змінено досить відчутно, але, не передаючи атмосфери роману, цей фільм передає своєрідний «привіт» від старого золотого Голівуду, якому вдавалося знімати не класичні екранізації, які перетворювалися на класику. І, додивляючись фільм, я з чистим сумлінням вирішила, що надто високий та статний містер Рочестер і дуже вродлива Джейн (від якої дивно і навіть смішно чути незмінний для усіх версій монолог під час освідчення: «…якщо я не вродлива…то не маю серця та душі?») все рівно мають право на існування та гідні уваги.

Після цього у англійських та американських екранізаціях настав період тиші та спокою, і естафету підхопили Нідерланди, Греція та Індія (можливо, свою «Джейн Ейр» із назвою «Mei gu» мав навіть Китай, всяке може бути;)). Ближче к 60тим, «Джейн Ейр» знов час від часу поверталася на британські та американські екрани, але ці фільми не мали популярності.

1970 року оскарносний Делберт Манн знімає чергову версію фільму. Основні актори, задіяні у цій «Джейн Ейр» мали досить поважний послужний список, та, незважаючи на це, фільм виявився сірим, невиразним та просто «ніяким», а фінальна сцена демонструвала дивну поведінку Рочестера, що ніяк не співпадала з книжною. Цікаво, що обидва виконавця головних ролей, наступного 1971 року отримали найсерйозніші нагороди у своїй кар’єрі.

Колись, коли я тільки відкрила для себе «Джейн Ейр» та навчалася у середній школі, то поцікавилася у кількох своїх однолітків, чи знають вони, що таке «Джейн Ейр»? Більшість, звичайно, навіть не чула такої назви, деякі прихильники альтернативної музики пригадали групу «Джейн Ейр», яка тоді була, здається, більш відомою, ніж зараз, а їхня пісня «Джанк» побувала навіть у моєму телефоні, і тільки декілька людей зв’язали цю назву із Шарлоттою Бронте. І з однією з тих людей у мене якось вийшла непогана розмова про Джейн та взагалі про стару-класичну літературу, але все більше про екранізації. Тоді я почула від неї, що найкращім фільмом «Джейн Ейр», безперечно, є той, про який піде розмова далі.

1983 роком датується, мабуть, найвідоміша екранізація, де майбутній Джеймс Бонд Тімоті Далтон втілив Рочестера, а Зіла Кларк – Джейн. За 4 години екранного часу цей серіал найбільш детально та точно серед усіх екранізацій розповідає історію Шарлотти Бронте. Спокійний, стриманий у красках та почуттях, фільм дещо нагадує спектакль, знятий на плівку. Внутрішньо буремний, нестриманий та навіть трохи пафосний Рочестер та тиха маленька Ейр, із «бровками домиком», очі якої, здається, більше за неї саму – ось які вони у цьому фільмі. І я ніколи не була у захваті від цієї екранізації, бо в моїй уяві головна героїня була геть іншою, деякі епізоди викликали зівання, а фільм був для мене недостатньо виразним. Але якщо вам потрібно прочитати «Джейн Ейр», а часу або бажання немає, то ця екранізація – оптимальний варіант, щоправда враження – зовсім інше.

Але, якщо дивитися об’єктивно, то фільм 1983 року вийшов таким вдалим, що наступна екранізація очікувала своєї черги 13 років та режисера із світовим ім’ям. 1996 року виходить версія Франко Дзефіреллі, і, як не дивно, прямо по гарячих слідах, ще одна – Роберта Янга. І хоча остання була абсолютно британською та призначалася для телебачення, а перша – найінтернаціональнішою серед усіх, в моїх очах вони схожі. Але про обидві по черзі. Взагалі-то версія Дзефіреллі стала моїм першим фільмом про «Джейн Ейр», і у анонсі, який я прочитала вже після випадкового «потрапляння» на фільм десь з середини, стверджувалося, що це найвдаліша екранізація відомого роману. Ця фраза чомусь дуже добре мені запам’яталася, і коли зараз я передивлялася його, то ці слова повторювала саркастичним тоном. Шарлотта Гінзбург та Вільям Херт. Якщо дивитися суб’єктивно, при всій повазі до обох, я не можу вважати їх втілення героїв вдалим – вони більшою мірою пройшли повз мене, не викликавши майже жодних почуттів. Можливо тому, що мій мозок займав той сюжетний безлад, що творився на екрані, а останню третину та емоційно-зворушливий фінал було так безсоромно зам’ято, що залишалося тільки знизати плечима.

Але фільм 1997 року пішов ще далі. Маючи таку ж тривалість, як і свій попередник, він не позбавлений ляпів, але сюжет проходить повз, бо усю увагу на собі сконцентрував Кіаран Хайндс. Цей грубий, капризно-істеричний «джентльмен» який дратує протягом усього фільму, є яскравою та вичерпною ілюстрацією того, яким точно не має бути Едвард Рочестер. Навіть мимоволі співчуваєш Джейн у непоганому виконанні Саманти Мортон (так, кохання – зла штука), але хіба такі почуття повинні виникати?

І ось, ми підійшли до останнього рубежу. Якщо останні 3 фільми я бачила і раніше, і не одноразово, то серіал 2006 року я подивилася днями, спеціально для того, щоб написати про нього. У свій час чи то якийсь ролик, чи то відривок з цієї версії, випадково відкритий на ютубі, зовсім не вселив у мене ентузіазму. Але це вже не має жодного значення;)

У створенні цього серіалу ключову роль зіграли три жінки – Шарлотта Бронте (ну, само собою), режисер Сузанна Вайт та сценарист Сенді Велш, що має неабиякий досвід у спілкуванні з вікторіанськими романами – на її рахунку і «Північ та Південь» 2004, і «Емма» 2009. І ця екранізація – жіночий, чуттєвий, емоційний погляд на відому історію.

- Ми можемо показати цю історію трохи інакше – кажуть жінки – ви ж читали роман, так? І вам не потрібно деталізувати дитинство Джейн та Ловуд – вона б сама воліла про них забути. Вона казала, що справжнє її життя почалося у Торнфільді –давайте покажемо це побільше (до речі, серед тих, що я дивилася та описувала тут, ця версія – друга після версії 1983 року де присутній епізод з циганкою (в принципі!), а відносини між Рочестером та Бланш показані не так бігло та відривчасто. Щоправда, добре помітно, що Едвард зовсім не захоплений міс Інгрем, але це на краще, бо майже в усіх екранізаціях на моменті освідчення мене не полишає враження, що Рочестер вибрав Джейн, бо вона маленька, бідна та некрасива і їй не вистачить духу відмовити такому джентльмену). Давайте покажемо їх розмови, дамо відчути це солодке та щемляче відчуття, і ви побачите, як вона плаче навзрид, не маючи сили стримати себе, так само, як і я плакала б на її місці, а йому ніяково від цього. По-моєму, це найприродніші почуття у тій ситуації, тоді як раніше постійно намагалися зробити Джейн занадто стриманою та холодною, мовчу вже про Едварда.

Мабуть, найбільший плюс цієї «Джейн Ейр» - живі персонажі, які викликають емоції, які своєю енергетикою трохи зачаровують. Іронічний, проникливий Рочестер у виконанні Тобі Стівенса викликає симпатію, Джейн – Рут Вілсон – сильна, але гнучка за характером, не справляє враження дівчини не з цього світу, і відносини між ними палкі, з долею гумору, і стримані насильним шляхом, в той час як майже всі екранізації малюють картину спокійно-стриманих серйозних та дещо пісних відносин, позбавлених яскравості та іскри. Цей фільм заперечує холодність, сирість та сірість, оживляючи, у моєму розумінні цю історію. Чи думала про таке Шарлотта Бронте, коли писала «Джейн Ейр»? Не вважала би це за наругу над її твором? Риторичні питання залишаться риторичними. Я не об’єктивна, і  визнаю це, визнаю, що в мені, мабуть, замало вікторіанського ;)) Але це тільки підтверджує, що не існує ідеальних екранізацій, є тільки улюблені.

(Ось так, слово за слово, серед англомовних екранізацій майже загубила чудову та атмосферну чехословацьку стрічку Jana Eyrová. Зважаючи на те, що таке добре враження виникло завдяки декільком невеличким відео з ютубу – це добрий знак. Хотілося б мені знайти її повністю…)

Ну, і колись я допишу продовження цього поста із враженнями від останньої (крайньої, ось як) стрічки. І взагалі, було б добре пофантазувати… і зробити українську екранізацію. Звучить дивно, але вже згадана вище чехословацька картина наштовхнула мене на таку думку. Львів, актори не підстаркуваті… і все було б файно (якби ж це було комусь потрібно)…але це вже зовсім інша історія;)


Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:54 pm
Powered by Dreamwidth Studios