Chef

Aug. 23rd, 2014 12:02 am
flat_cinema: (Default)

Джон Фавро давно довів, що вміє знімати кіно і назавжди залишиться в анналах студії «Марвел». Після «Залізної людини» Роберт Дауні-молодший знов став популярним, якось трошки зрісся з образом Тоні Старка та залишив у минулому участь в дивних, по-своєму цікавих і, очевидно, малобюджетних фільмах, схожих на «Співочого детектива» або «Хутро». Після «Залізної людини 2» Міккі Рурк, зігравши божевільного вченого та антагоніста Івана Ванко, сильно полюбив батьківщину свого персонажа – Росію, що нещодавно із гордістю демонстрував в Москві, надибавши одіозне російське народне вбрання а був би чесною людиною – взяв би приклад з Жерара, чи «Макдональдс» все ж дорожчий?.

А тепер Джон Фавро зняв маленьке (у порівнянні з його коміксами, так напевне) кіно для душі, а по сумісництву – оду їжі. До перегляду мені траплялося декілька відгуків про фільм від розумних людей, і аналогія шеф-кухар – кінорежисер здалася досить прозорою. Чесно, не знаю, чи так само це сприймалося б, якби я про це не прочитала, тому що поверхневе ознайомлення, наприклад, із рецензіями на кінопоіску, виявило претензії, що перед нами фільм про фастфуд, і взагалі, зрозуміло, чому вони там всі такі товсті включно із самим виконавцем головної ролі а за сумісництвом і режисером. Хоча що це я, тут саме місце сентенції «всі люди різні» і затасканій історії про сліпих і слона. Ну, подумаєш – хтось нащупав тут тільки фастфуд. А могли ж побачити глибоко сховану пропаганду одностатевих сімей: двоє чоловіків їздять на фургоні та, розумієш, виховують дитину. Ну і взагалі, дурість – вона ж безкінечна, тому не продовжуватиму.

Кіно хороше, миле, надзвичайно гастрономічне і, насправді, просте-просте. Це той невмирущий варіант доброго позитивного звичайного фільму «від проблем – до хеппі-енду». І він дуже американський – але не в сенсі, який вкладають у цю фразу високолобі інтелектуали (і взагалі, всі, кому не ліньки), а в тому сенсі, як можна було б назвати американськими фільми Френка Капри. А ще це кіно про те, що шеф будь-де і будь-коли залишається шефом, а майстерність, компетентність та не втюхування зіпсованого – це непоганий шлях. Ну а локалізація «Повар на колесах» (ну, на кінопоіску мене це не дивує, але ж і кінострічка, і кінотеатр і всі-всі-всі, і очевидно, і в кінотеатрах - така назва) - це маячня та примітив.



flat_cinema: (Default)

Амбіційний, зухвалий та безпринципний Джо Макміллан збирає навколо себе команду висококласних спеціалістів та геніїв, які, об’єднавшись, напевне повинні створити комп’ютер, що буде у кожному домі. Замучений життям Гордон Кларк, який виглядає як нудний програміст з 80-х, але при цьому має дружину модельної зовнішності, яка працює в іншій комп’ютерній компанії, виховує їхніх дочок, дає поради стосовно нового комп’ютера і підтримує його, коли він в черговий раз починає нити через те, що у нього складнощі на роботі. Розбавляє цю компанію бунтарка-недоучка Кемерон Хоу – дівчинка, яку можна переплутати з хлопчиком, особливо завдяки 80-м. Вони збираються створити майбутнє. Але чи реалізуються їхні плани? Чи правильну мету вони обрали? І чи зможуть вони піднятися над своїм минулим заради майбутнього?

Цей серіал просто створений для любителів комп’ютерів, для тих, хто щось розуміє у програмуванні і т.д. – бо, я так підозрюю, що через свій гуманітарний мозок не відчула задоволення від всіх цих шифрів, кодів, багів та фіч. Отже, половина проблем та конфліктів виглядала приблизно так: «о, Джо/Гордон/Кемерон/анонімус у нас бубубуляля, і тому нічого у нас не вийде, ми втратимо роботу і все буде погано». А вирішення: «ні, ми все зможемо, сядьте та подумайте» - вони сідають, думають та придумують, щоб все було в шоколаді, при цьому ти чуєш приблизно сто незнайомих слів на хвилину… і розумієш, що розраду в цьому серіалі треба шукати в іншому. Можна в музиці 80-х – її тут дуже багато, але вона точно не для мене. Ну і залишаються персонажі.

Звичайно, найцікавіше виглядає Джо Макміллан, бо персонаж Лі Пейса просто прописаний складним героєм, сповненим протиріч, душевних (та, як виявляється, фізичних) травм. І при цьому він той ще неприємний тип, з яким краще не мати справ, бо невідомо, коли, як і чому він тебе кине. Такі персонажі та така драма даються Пейсу з легкістю, але його заслуг це не применшує. Через зйомки він прогуляв практично всю промо-компанію другого «Хоббіта», але Джо Макміллан – це, безперечно, краще, ніж пара сотень фотографій, декілька вдалих гіфок у тумблері та відео з якогось нудного вечірнього шоу.

На його фоні всі автоматично йдуть на другий план, хоча Кларки та Хоу теж цілком собі головні герої. У кожного з них свої таргани в голові, свої таланти та страхи, але всіх їх веде за собою Макміллан (навіть Донну, дружину Гордона, яка взагалі не працює з ними в одній компанії і ніякий він їй не босс). І все знов зводиться до героя Лі Пейса, тому не буду далі ходити навкруги.

Ми маємо досить специфічну десятисерійну драму, яка такому пересічному глядачу, як я, здалася дещо сіруватою. Так – мрійники, ентузіасти, генії, нелегкий шлях… якщо б це був фільм на 100 хвилин (або на 2 с гаком години, але тільки за умови Фінчера у режисерському кріслі) – і в цьому хронометражі зробили б вижимку з цих десяти серій – це мало б бути краще. А так виявляється, що цей серіал як великий черствий корж, а Лі Пейс – як шоколадна глазур. Ну і як тут втриматись, якщо любиш шоколадну глазур?



flat_cinema: (Default)

Ну от, сто років писала цей пост, і тепер у всього цього нова актуальність… Ліньки щось переписувати, тому залишу все, як є, а от наприкінці ще допишу.

Я не знаю, де знаходиться королівство кривих дзеркал, але напевно знаю, що в ньому живуть локалізатори. Наводити приклади всіх тих збочень, які вони витворяли хоча б за останні кілька років – це справа марна, але з того, що нещодавно трапилось прочитати, наприклад - трилер із Софі Тернер (Санса Старк) «Another Me», який чомусь вирішили назвати «Глаза панды». Ну, просто дівчинка розмазала макіяж, і вийшли «глаза панды», скажемо ми і будемо праві. І взагалі, це прикольно. Але от «The Angriest Man in Brooklyn», що став «Этим утром в Нью-Йорке» пішов ще далі. Розумієте, дія фільму розгортається не в ранці. І Робін Вільямс грає трошки психопата. У нього проблеми з контролем гніву. І він бігає по Брукліну. Але так, напевне «Цим ранком в Нью-Йорку» звучить круто. Схоже на «Минулої ночі в Нью-Йорку». Так, там де Вортінгтон та Найтлі зраджували одне одному. Так, він був у відрядженні – не у Нью-Йорку. Так, фільм називається просто «Минулої ночі». Але ж Нью-Йорк у назві – це миттєво додає плюс мільйон до крутості, так? Бруклін – це теж Нью-Йорк, але кому потрібні такі деталі, дійсно? Охохо, ми відплатимо за те, що «та они ж тупые американцы» не можуть показати Росію на карті?!!1 А наші вирішили «списати» у сусідів та просто переклали цю тричі дебільну, банальну, штамповану назву, яка не стосується самого фільму.

Ой, королівство кривих дзеркал, воно таке – затягує. Як порожнеча, яка подивиться на тебе, якщо довго в неї дивитися. А до речі, і це так – величезна порожнеча, яка перекладає назви фільмів. Якість відповідна.

А сам фільм, якщо вже почала про «The Angriest Man in Brooklyn» - таке собі невигадливе кінцо, де жарти не смішні, драма – не драматична, акторам, здебільшого, грати немає чого, хоча каст – суцільні зірки. Ну, ще є декілька зворушливих моментів та закадровий голос – це можна віднести до позитивів. Ну і просто на поверхні плаває грошова мораль, яка не тоне, щось про «ніколи не пізно бути щасливим», «цінуй сім’ю», «дозволяй дітям йти своїм шляхом та підтримуй їх на цьому шляху», «роби те, що хочеш робити, і начхати, якщо це не так престижно, як могло б бути». Ой, я так скоро в спойлери залізу.

Коли я починала писати цей пост, Робін Вільямс був ще живий. І хоча я розумію різницю між актором та його персонажем (принаймні, завжди намагаюся ;)), але я вірю у версію з депресією та самогубством. І «The Angriest Man in Brooklyn» в контексті смерті Вільямса набуває особливого сенсу – тут його герой вважає, що йому залишилося жити 90 хвилин, і намагається попрощатися з усіма. І тепер писати про це важко, бо доля кіношного Генрі Альтмана склалася краще… Але точно, що фільм цей – фіговий мотиватор.

Але ще буде третя «Ніч в музеї», і знов Тедді Рузвельт!



flat_cinema: (Default)

Нарешті я вирішила, що мати репутацію хоч якогось кіномана, але не подивитися «Список Шиндлера» - це речі малосумісні. Тому я чесно висиділа 3 години 15 хвилин цього чорно-білого дійства, де початок – безбожно затягнутий, потім – нічого так, а наприкінці очі постійно на мокрому місці, а зважаючи на те, що початок вже майже забувся на той момент, – враження дійсно величезне.


Згодом градус концептуальності було підвищено екранізацією хемінгуеївського «По кому подзвін», про яку теж багато чого сказати важко. Тому що класика, класика в усьому, від старого Ернеста в основі сценарію, до Купера та Берґман в головних ролях, від кольорів на плівці до епічних мега-великих планів, де обличчя на весь екран і поцілунки як у «Віднесених вітром» (тобто теж обличчя на весь екран та «падіння» в обійми один одного). А ще половина акторів у цьому фільмі – вихідці з Російської імперії. Не сказати, що це важливо. Просто так, цікавинка.


Ну а «Нічия земля» - це взагалі окрема історія. Не тільки більш сучасна, але і більш… зла, чи що. Тут не знайдеш величних подвигів та красивих героїчних жестів, трагічного кохання та епічної музики. Це взагалі як п’єса, в якій зустрілися серб-інтелігент та грубуватий боснієць у футболці з червоноязиким логотипом «The Rolling Stones». Ця зустріч не була б чимось настільки незручним, якби вона не сталася на війні; якби вони не опинилися в одному окопі на нейтральній території; якби не виявилося, що ще один поранений боснієць лежить на міні, що вибухне, якщо його з неї посунути; якби вони не воювали один проти одного. Якби люди, що вперше зустрілися, не прагнули вбити один одного. Якби на війні життя рядового чогось вартувало б. Тоді все було б інакше.



В теорії, якщо б я подивилася цей фільм коли завгодно, але не зараз, я б спитала: от серйозно, що варте того, щоб віддавати за це людські життя? І знаєте, як же я ненавиджу той факт, що тепер я не задам такого питання. Ну, ви розумієте.

flat_cinema: (Default)

«Безпека не гарантується». Якось один дивак дає оголошення про те, що шукає собі компаньйона для мандрівки в часі. Наприкінці йде малесенька приписка: «безпека не гарантується». Цей прикол потрапляє на очі журналісту, який вибиває відрядження в містечко, де живе автор оголошення, а в підручні собі бере двох стажерів – ботана-індуса та скептичну брюнетку. І мандрівка в це містечко матиме такий ефект, що мандрівки в часі вже стають неважливими. Чи… стоп, все ж, може, важливими?

Атмосферне інді-кіно, яке просто та банально приємно дивитися. Яке залишає післясмак – теж дуже приємний. І завдяки якому хочеться зайвий раз подякувати Редфорду за «Санденс» - те, що презентують там, далеко не завжди мені подобається, але якщо вже сталося так, що сподобалося – то подобається по-справжньому.



«Тринадцята казка». Загадкова письменниця, однаково відома своїми книгами та тим, що ніколи не відповідає однаково на питання про своє життя, вирішує таки залишити по собі біографічну книгу. Але запрошений біограф опиняється в таких умовах, що для виявлення правди про життя міс Вінтер треба стати трошки детективом.

Як я побачила, ті, хто читав роман, досить часто критикують фільм; але я з книгою незнайома, і у творців картини все було в їхніх руках. Але нічого особливо хорошого я про фільм не скажу. Якщо коротко: великий потенціал, круті актори (про Ванессу Редґрейв щось казати сенсу немає; а Олівія Колман, очевидно, не вилазить з детективів) і популярні актори (фанати Софі Тернер побачили її «не-Сансою»… хоча ні, насправді тут її образ дуже схожий на звичний серіальний, так що ніяких несподіванок), все красиво і атмосфера навіть є; але сценарій одночасно фрагментарно-пожмаканий та затягнутий. Ну не те, не те – хоча на один раз цілком може підійти. От дивно, час від часу перед очима ставала «Дівчина з татуюванням дракона», а це порівняння зовсім не на користь «Тринадцятої казки» - але так зазвичай і буває.



flat_cinema: (фріман)

Із походом на нову «Красуню та чудовисько» у мене не склалося, тому я подивилася фільм тільки зараз. В кінотеатрі, як щось підказує, було б краще, може навіть набагато, і менше хотілося б критикувати. Перед усім, думаю, слід сказати, що костюми, декорації та взагалі візуал тут чудові. Часами навіть згадується Тарсем, але якщо у нього в «Mirror, mirror» через верх ліз або стьоб, або дещо хуліганські веселощі, то у Крістофа Ганса все дуже намагається бути серйозним і навіть трагічним. От тут і починаються проблеми.

Нам дають нестрашне чудовисько, що виявляється менш реалістичним, ніж всі мультики останніх років. Комп’ютерна голова, у якої міміку пророблено ненабагато краще, ніж у давньогрецької театральної маски, все одно не завада Касселю у ті моменти, коли він таки пробивається крізь товщу анімованої шерсті. Можливо, у Сейду теж накладна голова. Якщо ні, то її Белль має честь приєднатися до Джона Сноу та Белли Свон у компанії кам’яноликих молодих персонажів. Хоча ні, Джон Сноу в останні часи показував дива акторської гри, і вивчив декілька нових виразів обличчя, тому не займаємо його.

Є тут лінія стрьомних гопників. І «Ребекка» для найменших. А ще є перманентно червона Белль, чудовисько, яке вкинули у воду (бідний котик!) та чарівні боби, що, наприклад, здається епізодом не в тему. Але кам’яні гіганти та туманне поле ближче до кінця неочікувано припали до душі, кавайних песиків старалися, вигадували, та й дзвякання наприкінці миле, і взагалі, що це я до казок чіпляюся.

Я занадто невіглас для «Красуні та чудовиська» Кокто (каюся, колись додивилася тільки до середини), сучасні варіації – це різних видів та ступенів жах, дурня та мракобісся (хоча час від часу у серіалі «Красуня та чудовисько», другий сезон якого нещодавно вийшов з кількамісячного хіатусу, трапляються guilty pleasure моменти, через які цей серіал інколи і вмикається фоном). Тож, якщо раптом знаєте який-небудь новий маловідомий фільм про красуню та чудовисько – буду рада вашій пораді. І якщо не новий, але теж маловідомий – це теж буде слушно. А то якось незручно вважати, що найкраще на тему – це мультик 1991 року, а найстрашніше чудовисько взагалі в радянському «Аленьком цветочке» 50-х рр.

Ідеально було б, якби Бертон або Дель Торо зняли би «Красуню та чудовисько», але щось підказує, що вони б не заморочувалися над хеппі ендом. А нам без хеппі енда тут ніяк не можна.


flat_cinema: (мімімі)

Це своєрідне щастя – коли є герої історій, що зростають разом з тобою. Якщо в фільмах це виходить само собою (хоча б візуально), то в мультфільмах все цілком і повністю на совісті творців. Чотири роки тому, коли дракони, так само як і вікінги, ще не були таким мейнстрімом, вийшов чудовий мультик «Як приборкати дракона», що був не схожим на класичну казку, але водночас був справжнісінькою казкою. Там був чудовий концепт, а хлопці не боялися нічого – і цим підкорили. Ну, і драконами, звичайно. Тепер вийшов «Як приборкати дракона 2» і я, якщо чесно, не знаю, як там було з очікуванням цього мультика у малих, які чотири роки тому подивилися першу частину, але у мене рівень очікування стояв стабільно на максимумі.

Герої виросли, історія теж виросла – причому в багатьох сенсах, і Гикавка помітно змужнів ;) Дракончиків нову порцію намалювали (все одно, нічна лють поза конкуренцією) та справжнього антагоніста зробили нарешті. Сильно хочеться подивитися тепер в оригіналі, щоб почути, як тут співають Батлер (не сказати, що ми раніше не знали, «Привид опери» назавжди в нашій пам’яті) та Кейт Бланшетт. І дуже кортить якось дізнатися, чому ці альфа-дракони здаються такими знайомими візуально. Серйозно, порилася по книжним полицям, змахнула пил з дитячих «енциклопедій» про динозаврів, передивилася всі картинки – не те! Тепер у роздумах стосовно цього ;)

Взагалі, не можу пригадати такого чудового сиквелу мультфільму, і якщо не намагатися вирішити, яка ж частина краща, ми без варіантів отримаємо чисте, незіпсоване, концентроване щастя. Те, чого нам зараз так не вистачає.


flat_cinema: (Default)

Як і зазвичай, дивні, жорстокі та зовсім не антропоморфні прибульці досить швидко та послідовно захоплюють нашу стражденну планету, а люди, вигадавши якусь більш-менш пристойну броню, воюють та опираються з останніх сил. Вільям Кейдж у минулому був рекламником, а тепер його голлівудська посмішка служить армійській пресс-службі і це, насправді, дуже вдало, переважно через те, що кочувати із студії в студію, від ефіру до ефіру – це не прозябати десь на фронті. Тому ідея опинитися у перших рядах під час висадки у Нормандії йому не подобається – але хіба його хтось питав? Хтось питав його, чи знає він, де запобіжник у зброї, чи вміє він битися з ворогом і чи зможе раз за разом переживати один і той самий день, кінцем якого стає його смерть?

При всій схожості «На межі майбутнього» із тогорічним «Світом забуття», перший виявляється більш захопливим, більш напруженим та інтригує сильніше. Не хочеться написати чогось зайвого, щоб не зіпсувати враження від перегляду, тому скажу: «все, як слід». Купа яскравих персонажів на другому плані, Блант та Круз (якого я не дуже люблю) – взагалі чудові. Це, напевне, один з кращих фільмів, що були у нашому прокаті цього року. Чудова фантастика; прямо починаю думати, а чи не нова хвиля культового фантастичного кіно до нас приходить?


flat_cinema: (Default)

Із кінокоміксами у мене цього року якось не дуже: нове соло капітана Америки навіює відверто неприємні спогади про нуднющу першу частину, а людина-павук теж пройшла повз, але тут вже «нічого особистого». Але «Люди Ікс»! Їх я аж ніяк не могла пропустити, особливо зважаючи на те, як ми всі на них чекали. Як старанно нас підготовлювали епічними, драматичними і інколи загадковими трейлерами. Ну а каст, каст – «Перший клас», який, пробачте за тавтологію, був першим, що взагалі потрапило у цей бложик, у плані акторської команди був просто мрією, то тут додався ще й Дінклейдж. А він, вибачте мою попсовість, додає +100 до будь-якого фільму (от знаєте, я тут днями дивилася кіношку «Справа в тобі», де наш герой дуркує в ролі продавця-гея, і знов усвідомлювала, що у випадку якщо єдиний привід подивитися романтичну комедію – це участь в ній на ролі третього плану карлика… то щось, м’яко кажучи, не дуже з цією романтичною комедією; до речі, завдяки цим +100, які він приносить будь-якому фільму, «Справа в тобі» отримує навіть не мінусову оцінку, але виключно завдяки цьому). Коротше кажучи, «Люди Ікс: Дні минулого майбутнього» були для мене першим довгоочікуваним фільмом цього ненормального 2014 року.

Ну, куди вже дали тягнути – мені сподобалося. Але тут дещо цікава ситуація виходить: уявіть, що у вас є чудові інгредієнти, з яких апріорі вийде смачна страва. Тому що інакше бути не може. Але яка саме вона буде на смак ви ще не знаєте, і це своєрідна інтрига. А потім виявляється, що все смачно, добре, але… очікувано, без несподіванок. Але це ж не варто вважати недоліком? Улюблені мої на місці, тема мандрівок у часі та роздуми про те, чи можемо ми щось змінити, або наші дії, навпаки, поставлять події саме на той шлях, який ми знаємо і хочемо його уникнути – це завжди чудово. Тобто, все наче і непогано (якщо ви чекали від нових людей ікс детективного трилера то, кхм-кхм, будете сильно сварити фільм), але синдром завищених очікувань. Це я декілька днів після перегляду почекала, прислухалася до вражень та почуттів. Треба було очікувати новий фільм-комікс від Сінґера. А мені хотілося, щоб і «Перший клас», і мандрівки в часі, і паралельні сюжетні лінії, і все-все-все. Але наприкінці, все ж, хочеться щось хороше про фільм сказати; ну там, хоча б те, що рейтинг 8,6 на IMDb на дорозі не валяється, а значить, що мої завищені сподівання – мої проблеми, як і зазвичай.



flat_cinema: (Default)

«Бажання жити». Якщо у вас, так само як у і мене, при словах «сучасне польське кіно» перед очима постають Міхал Жебровський та Богуслав Лінда, знайте – у наших західних сусідів є ще принаймні один новий-молодий актор, ім’я якого непогано було б запам’ятати – Давид Огродник. Якщо, подивившись на фото, його хочеться назвати польським Данилом Козловським, то після «Бажання жити» - польським Деніелом Дей-Льюісом. Якщо ви бачили «Мою ліву ногу», то ви розумієте, про що я.

Я не можу, не хочу і не буду замислюватися про те, як йому вдалося зіграти те, що він зіграв – це, як на мене, поза межами добра, зла, а може навіть, і акторської гри. Але він це зробив. І якщо ви знайдете сили подивитися «Chce sie zyc», то ще не скоро його забудете. Після того, як він тут зіграв, розписувати ще щось про фільм якось марно, чи що. Це треба дивитися – і тоді вам не треба нічого знати про цей фільм крім того, що в основі – реальна історія. А якщо не дивитися – то непотрібно знати і цього.



flat_cinema: (Default)

За останні декілька років цей хлопець здобув всесвітню популярність та став справжнім поп-героєм. В одному з кращих серіалів сьогодення він протягом трьох сезонів грав одного з ключових персонажів. Його звуть Джек, він з Ірландії, і сьогодні йому виповнюється 22 роки. Він, як кажуть, веселий, чуйний та приємний хлопчина. Тільки в це вірять далеко не всі. Його звати Джек, але більшість знає його як Джоффрі. Короля Джоффрі. Ви розумієте, важко вигадати про людину щось гірше. Але давайте декларувати коректність та об’єктивність. Не Джоффрі єдиним все ж таки.

Після природного періоду, коли його перебування в кадрі обмежувалося мовчазними ролями у короткометражках, як, скажімо, «Том Вейтс примушує мене плакати», Джек потрапляє аж до самого Нолана, у «Бетмен: Початок». Згодом інтернет затоплять збурені оклики та картинки, сутність яких зводитиметься до «не того ти, Бетмене, врятував».



Наступного разу його можна буде побачити без використання стоп-кадру та збільшувального скла у «Сяйві райдуги». Це чудове та неймовірно зворушливе кіно про сироту, що потрапляє на маленький ірландський острів до своєї нової родини. І, звичайно ж, Джек тут грає не головну роль, а просто сусідського хлопчиська. Абсолютно звичайного маленького ірландця. А головна роль тут, до речі, у юного рудого Джона Белла, який зараз вимахав у цілком великого шотландця та потрапив у компанію неймовірного акторського касту «Хоббіта» у якості майбутнього людського короля.


І, перш ніж поринути у кривавий світ Вестеросу, щоб втілити тамтешнього найгіршого та найпершого виродка (можна дискутувати, хто гірше – Джоффрі або Рамсі Сноу-Болтон, але останній, наприклад, виступає своєрідним інструментом збоченої мартинівської справедливості стосовно Теона Грейджоя; у будь-якому випадку, більшість ненавиділа Джоффрі задовго до того, як вперше прозвучало ім’я Рамсі – цього точно не заперечити), Джек Глісон відмітився у головній ролі в сумовитій артхаусній фестивальщині «Всі хороші діти». Відповідна зйомка з тягою до крупних планів, гучного дихання, довгих поглядів, тягуча атмосфера та хворобливі стосунки, помножені на підлітковий максималізм… але якщо розглядати цей фільм як ілюстрацію фрази «це було найгірше літо в моєму житті», то «Всі хороші діти» явно заслуговують на якусь нагороду. А партнеркою Джека тут стає дивна руда дівчинка Імоджен Джонс. Без брів вона дещо лякає, але в контексті цього кіно виглядає дуже автентично. І дозволяє припустити – де Джек, там десь поряд має бути руда дівчинка. І чим такі дівчата ближче, а відносини між ними інтимніше, тим гірше стають його герої. От, бачте – вічно у його героїв не все, як потрібно.



Чутки, що Джек не збирається продовжувати акторську кар’єру, стають все переконливішими. З одного боку, це все зрозуміло – обличчя Джоффрі наносять на мішені, а глядачі співали та танцювали, коли його герой у неймовірних стражданнях спускався на самий низ сьомого пекла. Як тут не стати актором однієї ролі? З іншого боку – ну не можу я спокійно прийняти той факт, що такий талант пропаде. Дайте йому головну роль у романтичній мелодрамі. Або в якійсь підлітковій франшизі! Зробіть з нього романтичного героя, або нового Паттінсона або ще когось такого. Пограйтеся зі свідомістю глядачів. Ну хоч щось, щоб хлопцю не було страшно ходити вулицями. І давайте побажаємо йому всього доброго.

flat_cinema: (фріман)

Декілька років тому я подивилася «Туринського коня» Бели Тарра, і самовпевнено вважала, що після цього зможу подивитися будь-який фільм в принципі і мені в кіно вже нічого не страшно. Ха, на мене просто чекав Герман та його багатостраждальний «Трудно быть богом». Дійсно, смішно – 2 роки тому, коли я випадково дізналася про те, що цей фільм знімають (чи правильніше це назвати «дуже довгий пост-продакшн»?), мене дивували, як виявилося, незначні питання на кшталт: «чому такий старий Румата?» або «а барон Пампа точно підходящий?». Але… навіть якщо і міскаст, це все дрібнички. Тому що коли бачиш те, що відбувається на екрані, абсолютно все одно, хто, що, як, підходить, не підходить і взагалі.

Хто там, Умберто Еко, чи хто, написав: «важко бути глядачем цього фільму»? Ага. Мене от, наприклад, вистачило на півтори години. Це приблизно половина фільму. Тобто, «Трудно быть богом» - це три години чорно-білого, повільного, тягучого, безрадісного, вбогого, хворобливого дійства. Знаєте, це неначе сон, від якого ніяк не вдається прокинутися. І це у Нолана сон має математичну точність та якось піддається керуванню. Але тут зовсім інша справа – буйство підсвідомого, давнього, невимовного. Досить чіткий сюжет книги у фільмі втрачено. Здається, все втрачено – крім бруду та вбогості. Сон розуму народив чудовиськ. І що з цим тепер робити?

Я просто хотіла мейнстрімове кіно, де буде трохи спрощень і одна ключова ідея. А мені дали якесь екзистенційне кафкіанство, помножене на антисанітарію найбруднішого середньовіччя, яке тільки можливо втілити на кіноекрані.


flat_cinema: (Default)

Мало того, що я зараз майже не дивлюся кіно, так я про нього ще й не пишу. І у мене тут, навіть з моїми черепашачими темпами, накопичилося фільмів, про які варто написати тепер, «або мовчати вічність»(с).

«Тисячу разів «добраніч»». Довгоочікувана (мною, принаймні) картина про жінку-військового фотографа, яка опиняється перед надзвичайно складним вибором. Мало не загинувши, Ребекка повертається додому, де на неї чекають чоловік Маркус, дві доньки та їхня цілком очікувана реакція – ніяких Іраків чи Афганістанів, ніякої Африки. Але хіба легко відмовитися від цього? Від знаходження в епіцентрі, де в наелектризованому повітрі вирують емоції. Де все відчувається найгостріше. Де небезпека пробуджує азарт та розпалює пристрасть, примушуючи бігти проти натовпу, забуваючи про інстинкти самозахисту та здоровий глузд заради декількох кадрів. Взагалі, чи можливо відмовитися від цього? Чи тут, як в «Hotel California», який неможливо залишити по-справжньому?


Режисер Ерік Поппе колись був фотографом, тому крім близької-зрозумілої і в чомусь автобіографічної сюжетної історії, він вніс в «Тисячу разів «добраніч»» якусь дивну фотографічність. І фільм, як хороша фотографія, передає емоції. Викликає почуття. Дає можливість замислитися та додумати до цієї історії трошки чогось свого. Це важко пояснити, так.


Жюльєтт Бінош, завдяки її персонажу, доводиться грати стільки всього, що й не варто намагатися перелічити, Ніколай Костер-Валдау грає мало не святого, який поступово та невідворотно втрачає терпіння, а дебютантка Лорін Кенні у ролі їхньої старшої доньки-підлітка теж непогано так додає конфлікту в цю історію. І мені навіть цікаво подивитися інші фільми Еріка Поппе, хоча б заради того, щоб дізнатися, чи в усіх його фільмах видно, що він – фотограф? А потім ще раз передивитися «Тисячу разів «добраніч»», адже стрічка того варта.




flat_cinema: (Default)

А ви знаєте, у кого сьогодні день народження?


І знаєте, так захотілося подивитися на неї у якийсь іншій ролі. І трапився мені «Дом Хемінгуей». Фільм бадьорий, зухвалий, з чудовими діалогами та колоритними персонажами. Мабуть, десь тут поряд мав пробігати Тарантіно. І ось вам Емілія – не білявка і без драконів, але тато в неї – сам Джуд Лоу. Що з ним в останні роки стало, я не знаю, але я все одно за старою звичкою сприймаю його як романтичного героя-красунчика.


flat_cinema: (Default)

Х’ю Лорі, відмотавши на галерах в «Хаусі» свій строк, пустився берега: раз на два роки записує альбом, їздить по світу з концертами та зрідка знімається в кіно, яке йде до нас безкінечно довго (а людині з його ім’ям для цього треба дуже постаратися). Але інколи його нові фільми таки з’являються, і сьогодні це «Містер Піп».

На далекому маленькому острові у Тихому океані щасливо і тихо живуть аборигени: вода, пісок, пальми та один телевізор на все село (кхм, ну село ж), який і сигнал ловить не дуже, і показує якусь війну – коротше кажучи, щось з тією бісовою машиною не те. А ще тут живе білошкірий дивак містер Воттс. Якось він стане вчителем, і, як справжній англієць, читатиме перед класом Діккенса. А якщо вже читати Діккенса, то це мають бути «Великі сподівання». Ці уроки стануть місцевою сенсацією, а книга – чимось більшим, ніж просто вигадана історія. Особливо для Матильди, яка знайде серед персонажів друга, що підтримуватиме її у часи біди. Тоді стане зрозуміло, що смішний білий дивак – трагічна постать, а світ перевертається і летить під три чорти із неймовірною легкістю. І в такі страшні часи будь-яка історія, в яку можна хоч на хвилинку втекти, рятуючись від страху та безсилля, кожна така історія – благословенна.

Напевне, у всіх нас були книги, які подобалися набагато більше, ніж інші. Герої, з якими відчували близькість. Та історії, в яких ми би воліли опинитися. Тут навіть не спрацьовують універсальні, але досить суб’єктивні категорії хороше/погане – воно просто «твоє». «Містер Піп» приблизно про це. Але не тільки.

Хороше кіно. Я його чекала так давно, що вже забула про те, що чекаю, тому це ще й приємний сюрприз. Дуже природні актори (грають самі себе, так виходить), дуже цікава інтерпретація класики: ну мало того, що Піп – чорношкірий абориген, але які стилізовані костюми! От дійсно – мистецтво не має кордонів, воно для всіх тих, хто його прагне.



flat_cinema: (Default)

Здається, це стає традицією – раз на рік я, разом із максимально можливою кількістю членів своєї родини, ходимо дивитися українське кіно. Ну, якщо вже третій рік поспіль, то можна ж вважати такою маленькою, новою традицією, так? А у 2013 та 2014 майже одночасно виходило по 2 українських фільми, що взагалі круто, але не для мене: «Тіні незабутих предків» та «Синевир» - це ж «буу». І навіть неважливо, наскільки страшне, бо «не читал, но осуждаю» та «я не трус, но я боюсь».

Так от, «Трубач»». Яскравий дитячий музичний фільм, завдяки якому ви побачите, скільки в Україні є маленьких талантів. Завдяки якому ви дізнаєтесь – у нас вміють-таки знімати так, щоб приємно хоча б чисто візуально було подивитися. Завдяки якому ви замислитеся – нє, так чого ж у нас досі немає свого кіно, га?

Музика грає голосно, танцівниці танцюють і всі співають. Сценарій спочатку може здатися дуже простим, але це, насправді, особливості жанру. Візьміть який-небудь підлітковий фільм про хор/оркестр/футбольну команду і отримаєте щось аналогічне. Але хоча антагоніст тут – справжнісінький доктор Зло, все одно, бува, в образі головного гада промайне важкий радянський спадок – шкідник, бачте, і заважає колективу. Усвідомивши це, мимоволі хапаєшся за підлокітник, прикладаючи усі зусилля, щоб із сфери архетипічних підсвідомих страхів у свідомість не пробилися спогади про фільм «Волга-Волга». А ще тут є хороший чиновник. І київський міський голова, який взагалі кращий за усіх. І вивіска КМДА крупним планом. Ага, весело.

І, подивившись цей фільм, розумієш, як нам, насправді, не вистачає фільмів про нас. Щоби «о, а майже у такий автобус я намагалася залізти о пів на восьму ранку», «а ця пічка схожа на ту, що була у нас на кухні n років тому» чи «тітки в халатах у лікарні – 100% автентичність». І сучасним дітям, мабуть, теж не вистачає чогось такого. Так, нещодавно був «Іван Сила» - така казка для найменших, у якій стільки доброти, що лаяти фільм язик не підіймається, але і неможливо не визнати, що він, м’яко кажучи, не шедевр. А у «Трубача» і аудиторія ширше буде, і знято так, міцніше. Отже, прогрес, і це не може не радувати. Дійсно, сучасним дітям потрібне щось таке, після чого можна сказати: «ми із Миколою Шевченком такі схожі, і якщо його мрії здійснилися, то і мої здійсняться, варто мені лиш постаратися».


flat_cinema: (Default)

   І в горі спізнав я, що тільки одна —

          Далекеє небо — моя сторона.

 Безглуздо сперечатися, що бувають такі фільми, які довгим та чудернацьким шляхом йдуть до нас, але приходять, як це не дивно, саме тоді, коли вони потрібні. Для цього у мене пояснення – «усьому свій час». Або критичніше – «ну і нехай, слоупок так слоупок». От так довго і складно до мене йшло заборонене в деяких країнах (!) історичне (!!) кіно, зняте на території України (!!!). Спочатку «Хайтарму» неможливо було знайти, потім я її завантажила та забула, потім… ну, чого тільки не було, включно з тим, що у мене вперше в житті глюканула файлова система на флешці, і всі файли (серед яких абсолютно випадково було і це кіно) пали жертвою форматування. Коротше кажучи, коли потім у мене спитали: «А чому ми раніше не подивилися цей фільм?», я озирнулася навкруги і відповіла: «Настрою не було».

Не провести хоча б маленьку аналогію із «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ніяк не можу, але це буде не порівняння, а такі, знаєте, туманні роздуми про сенс життя те, що у нас знімають. Двадцять років тому в Україні з’явилося багато фільмів про козаків. Зроблених на колінці, але з таким ентузіазмом, що неможливо не захоплюватися. А тепер у нас мода на історію, менш віддалену у часі та на героїв (навіть не так - Героїв), яким у результаті доводиться не на лаврах спочивати, а доводити, що вони банально не зрадники батьківщини. Менше піднесення. Більше трагізму.

Козаки більше не заговорюють свої шаблі – тепер льотчики шаманять над своїми літаками, знаючи, що наше небо – вічне. На відміну від будь-якого НКВС.

А «Хайтарму» просто слід бачити.


flat_cinema: (Default)

Дивлюся на календар і розумію: овни пішли, а значить, тільки і встигай перевіряти, хто народився. І сьогодні день народження в одного чудового хлопця, якого ви точно бачили таким -


Лі Пейса я люблю давно і, мабуть, назавжди, бо після «The Fall» (як його обізвали в Росії «Запределье» а наші, адаптатори, блін – «Позамежжя») інакше бути не могло. І можна вважати фільм затягнутим (самій так час від часу здається) або шизофренічним, або… ну, не знаю, що ще в голову прийде, але забути Роя–Червоного бандита та маленьку Олександрію – просто неможливо. Якщо вам потрібен фільм про старе кіно, вигадані світи, ескапізм, дружбу дорослого та дитини – ви із «The Fall» знайшли один одного.

А потім, через роки, випадково відкриваєш для себе чарівну річ, завдяки якій у негативних емоцій не залишається жодного шансу, – «Живий за викликом». Проковтнувши 22 серії, замислюєшся над глибиною та багатобічністю таланту Лі, який може і в драмі, і в комедії, та йдеш пекти пиріг. Тому що після «Живого за викликом» хочеться свіженької випічки та всю фільмографію Пейса.

І фільми, які ніколи в житті не дивилася б, сиплються на голову з безмежних просторів Інтернету – недотрилер «The Resident» із Суонк, де Пейса п’ять хвилин, симпатичний ромком «Одного разу в Римі», де Лі в кадрі трохи більше хвилини, та «Мармадюк», де половину екранного часу ми бачимо собак та котів, що розмовляють, тусуються та шукають своє місце у своєму звірячому світі. Але фактично у Лі тут головна роль. Головна людська роль. Та що вже там – починаєш замислюватися, чи не передивитися непорозуміння під назвою «Весілля». Або навіть останню частину «Сутінок», бо єдине, що в ній було з хорошого – це Гаррет.

Влітку чекаємо на великого злого Лі у «Вартових Галактики», у грудні – на Трандуїла Ороферовича, а ще раніше – на простого комп’ютерного генія в серіалі «Зупинись та палай». І він ще має отримати свою порцію блискучих статуеток. Адже хлопець, який у своєму першому фільмі показує таку палітру жіночих емоцій, як це він робить у «Soldier's Girl», цілком на це заслуговує.





flat_cinema: (фріман)

Якщо розмовляти про сучасне німецьке кіно, то досить швидко можна вийти на Тома Тиквера або Даніеля Брюля (а тут вже за аналогією додається Август Діль, адже «Безславних виродків» та «Навіщо думки про кохання?» нікуди не подінеш, але і цього вже ніхто не знає). Але, найвірогідніше, першим ім’ям стане просте та знайоме – Тіль Швайґер. Тому що Тіль – це такий німецький Бред Пітт. І навіть зважаючи на той сумний факт, що зараз він або знімається у своїх фільмах з сумнівним гумором та дебілкуватим сюжетом, або в американських, де його можна і не помітити в кадрі, особливо якщо надто часто кліпати очима – він все одно крутий, і йому хочеться все пробачити. Особисто я ладна це зробити через «Босоніж». Чудове та неперевершене кіно, просякнуте сонцем.

Так от, світ настільки з’їхав з глузду, що з’явився ремейк «Босоніж». У ньому, здавалося б, немає нічого відверто ганебного – Скотт Спідман милий хлопець, а Еван Рейчел Вуд – дуже мила, і музика нічого так, здається, і сюжет… стоп, із сюжетом-то якесь непорозуміння виходить. Бо нове «Босоніж» сильно хоче бути схожим на а) банальну романтичну комедію; б) фільм «Ми-Міллери»; в) ну а тепер трошки і на оригінал.

Сценарист Стівен Зотновські, чиє ім’я – мало не єдине, що напевне об’єднує ці дві картини, мабуть, добряче переписав сценарій. Або це Швайґер свого часу постарався. Як би там не було, але очевидно, що без Тіля з цією історією щось не так. Подивившись на це, я знизала плечима та пішла передивлятися оригінальний фільм, після чого вбогість ремейку стала очевидною до непристойного. Навіть якби вони захотіли та перезняли буквально, кадр у кадр, у них би нічого не вийшло. Тому що удруге неможливо передати ці напівтони, інтонації, погляди, цю атмосферу взагалі, неможливо навіть для Швайґера. А вони і не намагалися, старанно вилизуючи цю історію під просту, наче палка, голівудщину.

Ну хоч передивилася кіно з Тілем. Краса!

  

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 01:01 pm
Powered by Dreamwidth Studios