flat_cinema: (фріман)

Декілька років тому я подивилася «Туринського коня» Бели Тарра, і самовпевнено вважала, що після цього зможу подивитися будь-який фільм в принципі і мені в кіно вже нічого не страшно. Ха, на мене просто чекав Герман та його багатостраждальний «Трудно быть богом». Дійсно, смішно – 2 роки тому, коли я випадково дізналася про те, що цей фільм знімають (чи правильніше це назвати «дуже довгий пост-продакшн»?), мене дивували, як виявилося, незначні питання на кшталт: «чому такий старий Румата?» або «а барон Пампа точно підходящий?». Але… навіть якщо і міскаст, це все дрібнички. Тому що коли бачиш те, що відбувається на екрані, абсолютно все одно, хто, що, як, підходить, не підходить і взагалі.

Хто там, Умберто Еко, чи хто, написав: «важко бути глядачем цього фільму»? Ага. Мене от, наприклад, вистачило на півтори години. Це приблизно половина фільму. Тобто, «Трудно быть богом» - це три години чорно-білого, повільного, тягучого, безрадісного, вбогого, хворобливого дійства. Знаєте, це неначе сон, від якого ніяк не вдається прокинутися. І це у Нолана сон має математичну точність та якось піддається керуванню. Але тут зовсім інша справа – буйство підсвідомого, давнього, невимовного. Досить чіткий сюжет книги у фільмі втрачено. Здається, все втрачено – крім бруду та вбогості. Сон розуму народив чудовиськ. І що з цим тепер робити?

Я просто хотіла мейнстрімове кіно, де буде трохи спрощень і одна ключова ідея. А мені дали якесь екзистенційне кафкіанство, помножене на антисанітарію найбруднішого середньовіччя, яке тільки можливо втілити на кіноекрані.


s04e03

Apr. 21st, 2014 08:37 pm
flat_cinema: (Гра Престолів)

Насправді, зараз мене непокоїть два моменти: чому Томмена нині грає хлопець, який до цього грав Мартіна Ланністера та WTF, Беньоф та Вайс, за що ви так СПОТВОРЮЄТЕ Джейме?

Сем та Ліллі – мімімі, Пес та Ар’я – ще більше мімімі, Тиріон та Подрик – це взагалі мої улюблені, Тайвін та Оберин теж гуд, Дааріо у кожному кадрі доводить, що цей рекаст – дуже вдалий. Але за що так із Джейме?! Найтупіший вчинок сценаристів, у порівнянні з яким навіть Таліса як персонаж виглядає вдалим рішенням. У порівнянні з чим будь-що виглядає вдало.




http://rhaegl.tumblr.com/

flat_cinema: (фейспалм)

Після півдюжини відгуків на «This Is the End» у френдстрічці, я зрозуміла, що проігнорувати (як я і збиралася, взагалі-то) не вийде. І хоча мені вистачило компанії цих ммм, акторів та їхнього фірмового гумору раз і назавжди в «Pineapple Express», я все рівно пішла на розвідку на ворожу територію, надто вже мене зацікавила полярність оціночних суджень та вражень.

Ми живемо у дивні часи, коли постмодернізм переміг, і фанфіки відтепер не просто пишуть, але й екранізують. І якщо епопея про відтінки сірого ще десь попереду, то «This Is the End» вже сьогодні. Отже, в оспівувачів косяків із шоколадними батончиками та безбожних пошляків вийшов досить похабний та «упоротий», але зовсім не «ржачний» фільм. Насправді, це можна вважати капусником, де друзі, знайомі та знайомі знайомих, що чисто випадково виявилися молодими голлівудськими акторами, просто дуркують (сподіваюся, їм було весело, вони були п’яні та накурені – тоді це все пояснює). Але той факт, що імена персонажів та імена акторів збігаються (я роблю зусилля, щоб не написати «актори грають самих себе», що, насправді, близько до істини, але вже не так і важливо), переводить весь сюжет у цю фанфічну площину. Але хлопці трошки недопрацювали – у справжньому фанфіку їх би помістили у тісні рамки яою та всякого-різного БДСМ-у. І це була б вже зовсім інша історія.

Ну а так… фільм мені, я так відчуваю, просто не міг сподобатися, це очікувано. Але і тут знайшлося, чим мене здивувати: не здогадувалася навіть, що Сера та Хілл можуть бути настільки мм, відразливими.


Еммі

Jul. 18th, 2013 06:28 pm
flat_cinema: (фріман)
http://www.emmys.com/sites/emmys.com/files/2013-noms-Press-Release.pdf

"Гра престолів", "Кінець параду", номінації Бенедикта,  Діани Рігг, Емілії Кларк та Дінклейджа - це чудово. Але де, де? - я вас питаю, Мішель Фейрлі та Ніколай Костер-Вальдау?! Не номінувати їх - це майже злочин :С
flat_cinema: (фейспалм)

І знов сюжет «любий, ну за що ти так зі мною?». При всій привабливості «Гамбіта» на перший погляд - тортика не виходить. А виходить голий Алан Рікман, на обличчі якого добре помітне його ставлення до цього фільму в цілому та до своєї ролі зокрема. Він натягнуто посміхається Діаз, якій, здається, подобається її ковбойський капелюх і яку забавляє ідея грати таку американську «дєрєвенщину», і більший штамп знайти не так вже легко; і презирливо дивиться на Ферта, ніби кажучи: «Який був містер Дарсі, Оскар за роль короля-нашого-Берті отримав і ось – скачеш без штанів півфільму і думаєш, що коли тобі б’ють по обличчю – це смішно».

Окремий привіт Коенам, які тут сценаристи. Я з цими хлопцями майже не знайома, їх великих фільмів не бачила, а бачила їх, так би мовити, «маленький» фільм, «Виховуючи Арізону», який коротко можна охарактеризувати як «милий». І це, пам’ятається, теж щось схоже на комедію. І можливо, «Гамбіт» задумувався як їдка сатира на (потрібне вписати), а я цю інтелектуальну комедію не зрозуміла, але на моменті, коли тітка з готелю, не помічаючи Ферта, проходить повз, а потім зупиняється, саспенс нагнітається, майже вірші виходять, чорт і басовито пукає… ну, ви зрозуміли.

flat_cinema: (фріман)
Я тут подумала, і вирішила більше не писати про те, за кого я де вболіваю, бо якось стало мені не радісно. Тільки Меггі Сміт отримала Еммі, а всі інші - більш, менш, або зовсім неочікувано нічого не отримали. Але, насправді, іронія полягає в тому, що буркотіла я на Homeland, і що? Це що, як "я йду на іспит, матюкай мене"? WTF?
А ще мені доведеться поставити на закачку Breaking bad. Я ж обіцяла...
flat_cinema: (фейспалм)

«Вам дали фальшивого ідола, щоб ви не знищили це гниле місце» (Бейн. Просто Бейн)
«Якщо ти герой, де твоя маска?» (Вейн. Бетмен Вейн)


Спостерігаючи за пристрастями, що супроводжують хоч малесеньку згадку про містера Нолана та його останні фільми, мені стає дивно та дуже некомфортно. Що за істерія? Культ «Темного лицаря» почався зі смерті Леджера. І не треба казати, що це ніяк не пов’язано. Я чудово пам’ятаю, як мене вразила звістка про його смерть у січні 2008 року. І в усіх новинах казали: «останній фільм Хіта – «Темний лицар»», і думка «треба сходити на цей фільм» промайнула у багатьох головах. Але до часу виходу фільму на екрани це все якось відсунулося на другий-третій план, і з походом до кінотеатру у мене якось не склалося. І коли я вмикала «Темного лицаря» на відео, то готувалася до чогось… незабутнього, мабуть. І побачила нормальний такий фільм, нічого особливого; на мій смак затягнуто, і, час від часу якось мутно. Це був вже другий фільм, в якому багатій у костюмі з плащем, у масці летючої миші вважав, що він єдиний може врятувати своє місто. Це був другий фільм, у якому нам пропонували похмурий реалізм, повсякденну буденність замість того, що зазвичай є у коміксах. І Бетмен тут є чи породженням шизофренічної уяви Вейна, чи мав би залишати за своїм плащем чорні діри, у які б той реалізм затягувало зі страшною силою.



Своїм новим фільмом Нолан мене не підвів – я очікувала побачити довге надто пафосне дійство – я його побачила. Вейн, що «видавлює» з себе, по ложечці, героя – «за маму, за папу, за Альфреда…». Головний лиходій – о, як несподівано – псих-анархіст у масці. Знайте, він ірландський єврей-комуніст-марксист(радянської версії), що надумав зробити революцію в окремо взятому місті. Але Добровольча армія на чолі з відважними «білими» генералами у білих рукавичках (даруйте за тавтологію) розбереться з усім. Це я якось намагаюся освіжити чи хоча б трохи розтормошити сюжет.
Він, сюжет цей, безперечно, дуже оригінальний. Спочатку з’являється Мізинець (той, який у «Грі престолів»), ти радісно тикаєш у нього пальцем, але радієш не довго. Маестро Нолан тут тонко себе цитує, вводячи Бейна майже так само, як і Джокера. І знаєте, що, я тут напишу жахливе слово, яке навіть думати не можна, і виглядає воно приблизно так: «вторинність». Коли далі виникають атомно-ядерно-водневі бомби, які треба підірвати, мимохідь кажуть про те, як Бейн допоміг із переворотом якомусь африканському диктатору…ну що тут скажеш. Фейспалм, фейспалм, фейспалм. Але Харді, попри свою маску, свій тулуп та загальну трошки-картонність, виграє в Бетмена не тільки у тупому мордобої, в якому мають зійтися герой та лиходій, але і в харизмі.



Хетуей тут – прикраса. Як вишенька але про якість торту краще промовчу, як і про стрьомність героїні Котіяр. Олдман та Фріман – абсолютно у ролі меблів. Кейн – безперечно, найемоційніша роль, але ці перші справжні емоції за весь фільм виглядають неприродно у ноланівсько-бетменівському світі.
Твіст ближче до фіналу – це майже щось сенсаційне на фоні загальної сумовитості. Але, от чесно – зовсім не шедевральний, до того ж, я так зрозуміла, тут трошки наплювали на канон нє,не чув
От скільки я бачила фільмів Нолана, вони мені нагадували конструкції різного ступеню складності. Наче побудовані зі скла та каменю, вони холодні та бездушні. Єдиний виняток – «Престиж», в якому є продуманість, точність та персонажі, яких запам’ятовуєш. Бо зараз, пригадуючи героїв «Початку», я бачу Гордон-Левітта у стильному прикиді; Дікапріо мені вперто вбачається у капелюсі – тобто, з «Острову проклятих», та Кейн у своїй звичній Нолано-ролі. Пам’ятаю, там ще були Котіяр, Харді, Пейдж…але жодної сцени з ними, жодного епізоду я не можу дістати з пам’яті. І як би я не хотіла любити Нолана як режисера, тому що у нього «класні», «надзвичайні», «розумні» фільми, чи тому, що він «найкращий режисер сучасності», чи хоча б тому, що ми народилися в один день, у мене це не виходить.
Він звів собі пам’ятник, так відвідуйте його.
flat_cinema: (Default)
«Це так мило» – не виходило з моєї голови, коли бачила радісні статті у журналах щодо зйомок фільму «Матч», коли статті та сюжети стали менш радісними, коли інтернети, за своїм звичаєм, почали фонтанувати лайном. Ще один фільм, де дуболомні нацисти та незламні радянські люди, які, напевно, мають схованку для портретів Леніна-Сталіна, опиняються у суворому протистоянні. Щось максимально просте і зрозуміле навіть тим, хто вважає, що битви Другої світової – це рівні добре розробленого шутера, а Гітлер – одна з іпостасей Саші Барона Коена.
Але у «Матчі» ми маємо справу з чимось феєричним. Подумати тільки, із перших хвилин Бєзруков-Фредді-Крюгер показує свою крутість, Боярська показує Боярську, а за декілька хвилин ще й показує, як після старого-доброго радянського сексу читати деяких німецьких класиків в оригіналі, щоб всі відчули зловісний дух нацизму, що наближається зрозуміли – вона знає німецьку тому має шанси зробити непогану кар’єру за нового режиму, але ж ні, вона головна героїня, їй не можна. Злодійський супротивник також себе виявляє, ну і хтось максимально жалюгідний у вишиванці, на кого просто не звертає уваги ніхто, плентається за Боярською мріючи поцілувати край її спідниці, але на нього всі не звертають уваги, не забуваємо.
Далі починається класична радянська «ванілька», про майже рай на землі у червні 1941ого, про кохання та таке інше. От не можу зрозуміти, звідки пішов такий канон у зображенні передвоєнного СРСР, мабуть покоління за поколінням страждає цими ностальгічними мріями…ні, мені навіть чимось подобається це, але ж не завжди.
«Бах-бах - «що за…?»- радіо -«без объявления войны» - пішли всім двором записуватися на фронт – та, розберемося швиденько з усіма, а ти поки весільну сукню починай шити – бах-бах-бах – «русіш швайне», ідіть у концтабір, поки карикатурний персонаж у вишиванці не набере сили в цій історії, однією рукою зигуючи, а іншою подаючи свої буржуазно-націоналістичні хліб-сіль із сортиру на рушнику, та шантажуючи прекрасну вчительку німецької: «я звільню твого нареченого, але тепер я буду твоїм нареченим, а він буде зіркою заводської команди з футболу, але ніяких зустрічей, «як життя» і «як-небудь зустрінемося-побалакаємо, вип’ємо», замість цього можеш переховувати сусідську дівчинку з єврейської родини»…

Це ще десь година екранного часу. Коли питання – а де тут щось про футбол? – стає все більш і більш актуальним. Нам дають Бабин Яр, поліцаїв, кастинг на ролі яких проходили тільки ті, хто знав українську мову (?), Ступку-середнього з ностальгічним: от чим мені радянські подобалися – так тим, що 1 травня у них вихідним було, а тут працювати треба, але за перше травня без жидів і попрацювати – радість. фейспалм-фейспалм-фейспалм, дарагіє таваріщі. Потім помалу про футбол пригадують, і ми маємо змогу побачити оммаж режисера «Матчу» мультфільму про те, як козаки у футбол грали але це кіно і роблять вигляд, що така гра всерйоз. Нарешті дотягуємо до кульмінації.
І саме час пригадати, що цей фільм – всюди написано - «основано на реальных событиях», але потім додано – «ну, крім любовної лінії». Так, куди ж без доброго-ліричного кохання, розуміємо товаріщєй, але починаємо замислюватися – а чи не розсипалася б ця історія без цього самого кохання? Не пішла б вона за нього просити, не вийшла б заміж за бургомістра, не було б із ким воротарю переглядатися на матчах і навряд шантажували би його: «програй, у наших руках якась там вчителька німецької мови». Це я щойно ставила під сумнів історичну достовірність кіна, при цьому не звертаючись до міжетнічної проблематики. А щодо реальних персонажів і декількох подій – не сперечаюся, але це не тягне на реквієм за загиблими, і зовсім не тому, що мені так здалося. І, вибачте, у Тарантіно, пам’ятається, були у героях і Гітлер, і Геббельс, але це зовсім не означає, що насправді Гітлера розстріляв у маленькому французькому кінотеатрі Жид-Ведмідь.
І повертаючись у кінець «Матчу» - ось вони виграли, і радісний воротар стрибає, щоб завмерти посеред неба розіп’ятим. На цьому нещадно обриваються лінії 1) про подружку головної героїні і, по сумісництву, подружку німця, 2) про дівчинку, із якою, до речі, ніхто у цьому фільмі не зрівняється в акторському плані, 3) про ту саму Анну, в решті-решт.
І вийшов цей фільм на двд напередодні чергової річниці 22 червня, але все не так однозначно. Це й ще месседж російській збірній з футболу. Історія про те, що може очікувати на футболістів, якщо вони не догодять владі та народу, ололо.

flat_cinema: (Default)
Цей приємний вечір дня байбака я намагатися ознайомитися з "Костоломом лівим правом". Родзинкою цього перегляду мав стати факт того, що це стопіцотий тупий "ремейк" дивної раптової схожості цього телешоу на інше відоме телешоу, як всі здогадалися. Це зайняло у мене десь хвилин 10, після чого мені винесло мозок я опинилася у "чертогах разума"(с). І там знайшла ось що:
Рік 2010. 1+1 рекламує\показує "Доктора Тирсу".
Інтернет ряснів обуреними повідомленнями з приводу російського «Доктора Хауса» вже не один рік. Спочатку пропонували шедевральний назва «Доктор Домов» та Сергія Безрукова в головній ролі. Але, потім, мабуть, щось не склалося, і з'явився «Доктор Тирса» з Пореченковим. Саундтрек, що звучить на заставці, записали «Ранетки». Здається, все вказувало на те, що вийде щось ... неординарне...
Тирса своїм зовнішнім виглядом нагадує мужЫка з ХІХ століття, і ні окуляри, ні білий халат, який принципово не визнає Хаус, головного героя не рятували. Та й взагалі, Хаусу такий зовнішній вигляд і не снився. Над своєю командою і другом-гінекологом Тирса, здається, не знущається. Так, і фізично бородатий доктор здоровий, але в його команді є колишній танцюрист балету з тростиною, ногу якого Тирса вдалося врятувати. Так, у цьому серіалі обов'язково мав бути хтось кульгавий, і радує, що це все ж не головний герой.
Як мінімум 50% «Доктора Хауса» тримається на персонажі Грега, але весь його образ, прописаний сценаристами, луснув би як мильний міхур мильна бульбашка якби не Х'ю Лорі і його приголомшлива харизма. А «Доктор Тирса» не в змозі продемонструвати настільки яскравий і неординарний образ.
А тепер ще один. Тирсу, пам'ятається, швиденько прибрали з екранів, тепер на черзі нова реінкарнація. Мені навіть не хочеться писати про те, як там все, тільки дуже цікаво: ну що за неймовірні слоупоки? "Хаус" вже давно "не торт", а медичні серіали замулені в усіх місцях і навіть, здається, вийшли з моди. Мені немає чого сказати більше, треба чимось терміново "задивитись", а не ставити риторичні питання.

flat_cinema: (Default)
Сьогодні прийнято писати про Висоцького, навіть гугл дуже вдало змінився на його честь, так що і я кину свій камінь у цей город. Нещодавно вимучений мною перегляд кина про нього, несподівано різноманітно запропонованого на російських торентах, як і слід було очікувати, викликав пічальку. Головний герой Обличчя-цеглина у оточенні жадібних адміністраторів, фриків та шпигунських пристрастей. Цікаві персонажі у виконанні дійсно добрих акторів, вдалий сюжет - прийнаймні у задумі - це, ніби-то, відчувається. Це я повторювала собі весь час перегляду, але те, що я бачила, вступало у дисонанс з цими словами. І, прикро, що я не можу поянити це ;)
Затягнуто - так, особливо напочатку. Якби його відправляли на гастролі не півгодини, а хвилин 15, була б зовсім інша розмова, але ж треба його і з Бєзруковим "зустріти", щоб всі могли їх порівняти, коли вони йдуть коридором, і тоді сумнівів не залишається, на кого причепили ту дійсно жахливу маску...
І взагалі, Висоцький тут, як на мене, не геніальний, не поривчастий, не несамовитий...його позбавлено того магнетизму, який у нього повинен бути. Так, я б хотіла побачити на екрані генія, у томі сенсі, який застосовують до людей талановитих, яскравих, часто - просто неможливих у спілкуванні та надто свавільних. А в фільмі його неначе немає. Одна лише тінь батька Гамлета справжнього Висоцького є значно переконливішою, ніж його аватар комп'ютерний кінообраз.
Всьо, мені не сподобалося.

І не дивно мені, що люди на сеансах робили ставки, помре він під час фільму, чи після. Ну, не знали люди біографію Висоцького, але "прониклись" дуже, мабуть. Мені дивніше, що майже всі, кого знаю, або ходили на цю фільму в кінотеатр, або зараз дуже хочуть подивитися. А "Прислуга" чи "Опівночі в Парижі" (я вже мовчу про"Артиста", "Сором" та ще щось стопіцот разів фестивальне) не є must see ;/
flat_cinema: (Default)
Давно вже зрозуміло, що ми живемо у найпривабливіші часи для усілякої нумерологічної хрєні. Здається, більша частина мого класу у школі підіймала ажіотаж, пов'язаний із 6 червня 2006 року, і навіть пропонувала доречну культурну програму: сходити усією купою на раптово актуальну прем'єру "Омену 666". Здається, врешті-решт взагалі ніхто не пішов на це "в кино", але скільки було розмов...
Звичайно, гріх не скористатися прагненням людей "піти в кіно на фільм про сьогодні". І ці фільми обов'язково мають бути абсолютно недолугими трешаками.
Ну, зустрічайте такий фільм про сьогодні - "11-11-11". Взагалі-то, фільмів з такою назвою аж 2, є ще "11/11/11", важливо не переплутати; фільм про який я пишу, має у головних героях письменника, дещо схожого на Кіарана Хайндса, який втратив дружину та сина, сидить на пігулках та остаточно зневірився у вищих силах. А потім він приїздить до брата-священика, і розуміє, що  у нього не глюки, і він повинен врятувати світ він змови канцлерів Палпатинів. І, звичайно ж, все таке жахливе і вирішальне має статися 11 листопада 2011. Бо надто вже прикольно - купа одиничок... а останню красиву дату - 2012 вже зайнято.
Ну, такої маячні я давно вже не бачила. Можливо, у мене не має досвіду у перегляді такого. Бо я таке не дивлюся майже ніколи. Але концептуальна назва мене надихнула, і я намагалася подивитися, що у мене майже вийшло. Я можу писати, що тут побачила якесь відлуння "Тіні вітру" Карлоса Руїса Сафона, особливо у епізоді з ручкою, або ще щось. Але це якесь мракобісся з закосом під Дена Брауна. Бяка, одним словом. 11 місяцю вже достатньо "Солодкого листопаду".
Краще поздоровимо ДіКапріо з днем народження. Зовсім вже дорослий;) І побажаємо Оскара, можливо, навіть, за "Дж.Едгара". У "старому" гримі він зовсім не схожий на себе, але схожий на іншого надзвичайного актора - Філіпа Сеймура Хофмана, у якого золотий дядечко вже є. До того ж, академіки люблять Клінта Іствуда;)

flat_cinema: (Default)
А тепер трохи про сумне - пілот серіалу "Грімм", що являє собою дивнуватий гібрид Супернейчуралз із якимось детективним серіальчиком. Перші півтори хвилини нам відразу дають саундтрек з 80-х (Світ дрімс...та-та-та... до речі, кінець серії йде вже під менсонівський варіант), дівчину у червоній пайті, яка біжить до лісу (явно із "Сутінок" - ось-ось повинен пробігти Едвард із своїм "скажи це голосно. - ти упир"), і яку відразу ж вбиває якась звірюга (ну, "псина Джейкоб" мабуть;))), ну а потім ми знайомимося із головним героєм-копом, у якого, "палюбому", галюцінації: йде собі людина вулицею, а цей псих дивиться, і бац - цей перехожий перетворюється на орка... Ну, не легко головому герою...не можна його засуджувати, у такому дурдомі кожен би "поїхав". І мало того, що глюки у чувака, і він стріляє у людей направо та наліво, так виявляється, що  у них ця шиза сімейна, і всі ці орки намагаються відібрати у них чудо-медальон...
Коротше кажучи, дурдом, бяка і ще якісь "Всі жінки - відьми". Десять мільонів разів не можу зрозуміти, нафіга його запустили, адже є вже подібне... ціла купа, причому досить старого. Не схоже, що тут буде щось оригінальне... і під час перегляду цієї нещасної серії майже ностальгічно пригадувала "Відьму". Досить старенький і прохідний серіальчик про чергову "потомственную женщину-ведьму в пятом колене", що навчається у школі (інтеренаті для дебілів??)-старому маєтку, дружить з дивною лесбіянкою (яку дуже скоро вбивають і вона перетворюється на привида, і мило спілкується зі своєю подружкою-відьмою), провідує свою матір у божевільні (ну а що, у них це все, здається, сімейне) і згодом знайомиться з красенем у чорному плащі, підведеними очима та самоназвою Азазель.  Це також досить сумно, адже всі сцени, крім сцен з угарною лесбіянкою та 26-річним Фассбендером дивитися практично неможливо. А в цьому новому "Гріммі" і взагалі мені дивитися немає чого. 
Ох, ці мені "потойбічні" серіали. Ніколи їх не зрозумію, мабуть...

flat_cinema: (Default)
Тіль Швайгер, звичайно, сексуальний та вродливий актор, такий собі представник клубу чоловіків, що з віком стають тільки краще. Він знімає фільми вже добрих років десять. Спочатку був "Босоніж" - сонячно-світлий фільм, схожий на казку, можливо навіть німецький "Амелі". А от потім...потім був "Красунчик", де головний герой - легковажний журналіст-плейбой вимушений за рішенням суду нянчитися за дітьми у дитсадку під контролем молодої виховательки, над якою він у дитинстві знущався. Ну, повний набор - висміював окуляри та брекети, смикав за волосся. Тепер вона вирішує помститися. Фільм був дивнуватий - ніби комедія для сімейного перегляду, але постійні розмови про секс у різних варіаціях, гола головна героїня (просто 0_о), да і гумор, про який важко сказати компліменти. Проте, він зняв там всіх чотирьох своїх дітей, а наймолодша була маленькою і дуже милою, і це було приємно.
Далі - ще цікавіше. "Красунчик-2". Ну, відчувалося, що тут можна тільки висмоктати щось з пальця. Щось таке було висмоктане і зняте. Сплеск сортирного гумору у фільмі ні про що.
А тепер з'явився "Спокусник". Ще один фільм з одними і тими ж обличчями у тих же амплуа...одне і теж. У своїх фільмах Тіль Швайгер застиг у одній ролі - невдахи/пройдисвіта (частіше за усе в комплексі, але у різних пропорціях), який напочатку фільму у щось вляпується, потім весь фільм він намагається повернутися до звичного життя, а оточуючі - перевиховують його. І хепі енд на десерт. Це, звичайно, дуже мило, але пішов явний перебор. "Спокусник" у мене "завис" десь на середині, бо боротьба із позиханням затягнулася, а відчуття дежа вю зростало у геометричній прогресії з кожною хвилиною. Так, музикальний супровід тут не відняти - досить якісний приємний поп та Hurts навіть, але музика закінчується і починаються діалоги, які...не видатні, скажімо так, і фоном вже йдуть не так класно, як саундтрек. Маленька Емма трохи підросла, і папа взяв її на головну роль. І, як на мене, вона кривлялася і у половині сцен . Так, я дуже сувора до восьмирічної дівчинки, мабуть, вона під "гарячу руку" потрапила, і тоді це фільм винен. І всьо, досить про це.
Чуваче, знімайся у Тарантіно;)

flat_cinema: (Default)
Тип рецензії: злобне буркотіння напівпрофесійного історика


У дитинстві мені довелося подивитися «Спартака» Кубрика (якби це був "Clockwork Orange", моє життя склалося б зовсім інакше). Епічний, масштабний, але важкий і дуже довгий фільм. 
Він здався мені нудним, але насправді він просто дуже серйозний, причому по всіх статтях. Але з часом починаєш цінувати старі історичні фільми, тому що зроблені вони не для розваги. А якщо враховувати, що зараз історичні фільми робляться аби бабла зрубати, і навіть зовсім не обов'язково розважають (бо сумовиті), то ...

  Але залишимо ліричні відступи. Треба багато м'яса та фонтани крові.«Спартак: кров і пісок». Порівняно новий серіал (2010), антураж стародавнього світу, безстрашний напівоголений головний герой, розлучений зі своєю напівоголеною коханою, змушений боротися за своє життя на арені, під крики кровожерливого ​​натовпу. Завдяки своїй силі він зможе вижити, а використовуючи свої лідерські якості, стане одним з лідерів одного з найбільших повстань рабів за всю історію Давнього Риму. Звучить заманливо.

   Насправді все не так добре. «Спартак» дуже сильно намагається наслідувати «300», «Гладіатора» та  інші  псевдоісторичні фільми з аналогічною тематикою. Взагалі, його позиціонують, як серіал-комікс. Старанно копіюють кольорову гамму «300», не шкодують крові, яка вельми ефектно летить у різні боки під неприродними кутами, показують максимум оголених накачаних торсів ... Чесно зізнаюся, що «300» я не люблю, але у порівнянні зі «Спартаком» - другий програє , хоча б у силу своєї абсолютної вторинності а ще не вистачає Батлера та Фассбендера. Це все,  все без виключення, вже було раніше.

  Усі відзначають велику кількість еротики, комусь це до душі, хтось же, навпаки - обурюється. У Давньому Римі, в принципі, любили влаштовувати  всілякі оргії різного ступеню збоченості, та й римляни були людьми досить таки велелюбними, причому зовсім не в платонічному сенсі цього слова ("Калігулу" даєш!). Так що еротика тут присутня начебто на цілком законній підставі. Але еротичні сцени включені туди, вирогідно, не для відповідності історичній правді.

  Питання про цю саму горезвісну  історичну відповідність я піднімати не буду. Думаю, всі розуміють, що вчити історію по цьому серіалу явно не варто. (Ми вже й так знаємо, що Ксеркс був трьохметровим незрозумілим гомосексуалістом, Македонський також був гєєм, але в лінійних розмірах дещо менший; Ахілл (Бред Пітт який) також незрозумілим попахує. Все інше можна й не згадувати, так, перше, що у голову стукнуло).

  Актори грають пристойно, з більш-менш відомих я помітила тільки Люсі Лоулесс (Ксена - принцеса воїнів) і Джона Ханну (Джонатан з «Мумії»).Останній, до речі, грає реального персонажа Лентула Батіата, який, власне, прокачав юніта створив Спартака як гладіатора (це, типу, історія, намагаються мене схилити на свій бік, нєє, не дочекаються).

  «Спартака», звичайно, не варто сприймати, як серіал освітнього плану, бо єресьАле, на мій погляд, і як розважальне дійство він підійде далеко не всім, бо сумовитий занадтоСправа навіть не в дітях, яким зовсім не обов'язково бачити досить відверті сцени (і не таке бачили, не сумніваємось). Особисто мене (та й не тільки) розважити і розслабити він не зміг абсолютно, а сприймати його серйозно - також не варто, не для цього був знятий.

  Так що, для мене «Спартак: кров і пісок» не підходить. Якщо ви хочете подивитися щось по-справжньому історичне - пошукайте старого «Спартака» або старих «300 спартанців». Вони дадуть фору практично будь-якому історичному фільму останніх десятиліть. 


А ще можна подивитися "Камелот", або "Гру тронів", викинувши товсті радянські підручники з історії СРСР до 1861 року Стародавнього світу кудись за вікно...





Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 12:35 am
Powered by Dreamwidth Studios