flat_cinema: (Default)

«Серпень: Округ Осейдж» - титулована та хітова п’єса Трейсі Леттса, яку екранізували під крильцем самого Харві Вайнштейна, з таким кастом, заради якого і вбити можна. Але чомусь так склалося, що я недолюблюю сучасні п’єси та їхні екранізації. Там чомусь постійно всі кричать, тупотять та роздувають конфлікти на порожньому місці, і все це загалом виглядає штучно, фальшиво та нецікаво. У «Серпні» ситуація дещо неоднозначна: з одного боку, більшість сварок, криків та конфліктів доречні та органічні, з іншого – місцями все одно відчувається награність, а Меріл Стріп та Джулія Робертс, у яких в цій історії головні партії, час від часу надто вже переграють. І це, маю стійку підозру, провина не тільки їхня, але й Леттса. І, як на мене, ще один гріх є за цією історією – тут стільки всього драматичного намішано, що це вже не драма, а якась фантазія людини, яку оточують скандальні постановочні ток-шоу про сімейні проблеми та плітки домогосподарок похилого віку. Бо, вибачте, коли у нас в наявності багаторівнева (три покоління, як-ніяк) проблема батьків та дітей (настільки розгалужена, що я навіть боюся починати перелічувати; здається, там реально все, що можна придумати – проблемна чотирнадцятирічна, яку намагаються виховувати батьки, що роз’їхалися і майже не спілкуються один з одним, тиранічна мамаша, яка весь час принижує свого сина-невдаху, три сестри, що майже не спілкуються з батьками (та й одна з одною), всебічні звинувачення у зіпсованому дитинстві/житті і т.д.), подружня невірність (теж у декількох варіаціях, включаючи зраду чоловіка з сестрою дружини), самогубство голови сім’ї, наркотична залежність його хворої на рак удови, самотність і майже інцест… це вже занадто, треба ж і міру знати, чесне слово. Після такого фільму залишається лиш з’їсти шоколадку (ендорфіни не завадять) та з радістю увімкнути якесь зовсім не інтелектуальне кіно.

«Небраска» - чорно-біле, чудове, сумне кіно з невимовно прекрасним саундтреком та одноповерховою Америкою у якості місця дії та головної діючої особи. Бо насправді цей фільм, у першу чергу, про Америку, яка «теж плаче». Де серед пилу Заходу – який вже не такий дикий, як був століття тому, стоять маленькі депресивні містечка, в яких вибір майже завжди робиться на користь алкоголю. При чому неважливо, що на іншій чаші терезів – алкоголь здатен дати відповідь на будь-яке питання.

Мені цей фільм несподівано сильно сподобався. Треба вже подивитися все, що назнімав Пейн – може, ще одним дійсно улюбленим режисером у мене стане більше?

«Філомена». Стівен Фрірз – нормальний такий режисер. І якість його фільмів повністю залежить від сценарію. Може зняти «Королеву», а може – «Фортуну Вегаса». Між цими фільмами прірва розміром з Австралію, і її ніяк не подолати, але йому, мабуть, байдуже. Так от, «Філомена» - фільм з хорошим сценарієм. Трошки поплакала, спіймала себе на думці, що Джуді Денч у свої майже 80 просто машина, а Стів Куган – добрий.

У мене, таким чином, на десерт залишилися фільми про батьків та дітей – дивно так співпало. І, що чудово – всі три історії абсолютно різні.

Буду вболівати за Фассі, Чивателя, Бланшет, «12 років рабства» як найкращий фільм, Куарона – як найкращого режисера, і щоб хоч якась нагорода дісталася «Хоббіту» (за звук там, чи що). О, і ще за «Полювання» - очевидна реакція організму на єдиний знайомий фільм. Я чесно планувала подивитися кіно з Бельгії, скажімо, але куди там, за умов нашого веселого життя ледве встигла номінантів на «Кращий фільм» побачити. І так, насправді, добре – сиджу собі, «Філомену» дивлюся, замість того щоб нервово смикати із вкладки на вкладку, зависаючи на сайтах новин та інших інформаційних ресурсах.

flat_cinema: (Default)

«Капітан Філіпс». Жив собі капітан, якось пішов він у плавання, і його корабель захопили сомалійські пірати. Спочатку капітан рятував свою команду, а потім вищі сили, уособлювані морпіхами, рятували капітана. Том Хенкс був звичайним собою, антагоніста-сомалійця номінували на купу нагород (і BAFTA він – дебютант – щойно отримав, і це маючи у суперниках Брюля та Фассбендера, які, як на мене, більше заслуговували на цю нагороду). Коротше кажучи, «Капітан Філіпс» - дуже оскарне кіно з таким, знаєте, напружено-надихаючим сюжетом, добротно зняте та якісно відігране. За таких умов зрозуміло, що без штампів ніяк не обійтися, і ці штампи спрацьовують проти фільму, вбиваючи оригінальність і перетворюючи «Капітана Філіпса» на «ще один фільм» про заручника та операцію його звільнення, але з акцентом на драму, а не на бойовик. Ну що ж, без одного-двох таких фільмів перелік номінантів виглядав би якимось неповним.


«Даласький клуб покупців». Це ще один фільм, який просто зобов’язані номінувати на Оскар просто через факт його існування. Макконехі дивує своїм перевтіленням, Джаред Лето – дивує ще сильніше. В цілому ж перед нами важка історія про хворих на СНІД і такого собі Робін Гуда – шляхетного контрабандиста, який вирішив допомогти і собі, і іншим, при цьому кардинально змінивши своє ставлення до життя.

«12 років рабства». На даний момент новий фільм Стіва Макквіна – це найкраще, що я подивилася протягом цього оскар-марафону (але він ще не добіг кінця, тому пишу обережне «на даний момент»). Цей фільм - не планове цьогорічне «ми боролися за рівноправність і не намагайтеся називати нас ніггерами, кляті расисти». Це чудове, емоційне, красиве, страшне кіно, в якому естетство Макквіна не напружує, актори – живуть на екрані, і роблять це так, ніби в останній раз. Я не знаю, як можна не дати Оскара Чівателю Еджіофору, або цьому фільму. І вже зовсім не розумію, як можна ігнорувати Фассі. Дуже сумно, що у нього в суперниках Джаред Лето, на чиєму боці не тільки потужний перформанс, але і політкоректні симпатії. Або, на худий кінець, Баркхад Абді з «Капітана Філіпса».



flat_cinema: (фріман)

Цього року оскар-марафон проходить без особливого ентузіазму. Не знаю, від чого це залежить (фаза місяця, атмосферний тиск, суспільно-політична ситуація у країні…), але подекуди на годинник хочеться дивитися частіше, ніж на екран.

«Вона». Насправді, про фільм цей я вперше прочитала досить давно. Мабуть, навесні, коли рунет розривало від обурення, справедливо викликаного новою локалізаторською модою – транслітерацією (привіт, «Обливион» і «Стартрек»). Хтось пропонував просту оригінальну назву цього фільму, не напружуючись, написати російськими літерами та отримати відоме непристойне слово з трьох літер…

Так от, «Вона» - це такий приклад неспішної інтелектуально-фантастичної мелодрами, за духом дещо схожої на «Вічне сяйво чистого розуму». У нас є головний герой – лузер із сумними очима та зовнішністю повного ботана та новітні досягнення науки (якщо сприймати буквально – з’являється легкий присмак фантастики, а якщо дивитися на це як на метафору, то таке становище – це наше сьогодення, любі друзі). Люди забувають, як спілкуватися з людьми, проводять весь вільний час з комп’ютерами та іншими гаджетами, але почуття… почуття – це не програма, яку можна завантажити та активувати. І це викликає складнощі.

Насправді, кіно хороше. Але особисто мене такі фільми у захват не приводять, а на певному моменті, подолавши позіхання, ти думаєш: от би скоротити хвилин на 20. А краще – на 30, і отримаємо нормальну інді-історію, в якій лузер закохався у розумну, турботливу, цікаву жінку, яка, щоправда, лиш операційна система.

«Американська афера». От що мені подобається у режисері Расселі, так це те, що у нього є улюблені актори, які мандрують з фільму у фільм. І все, мабуть. Я, звичайно, дуже за нього щаслива, і чудово, що його останні три фільми – це події для кіноакадеміків, але для мене його фільми – кіношка на один раз.

«… афера» - це щось дурнувате (мабуть, це мода 70-х так впливає на сприйняття), що з усієї сили хоче виглядати смішним. Інколи – виходить, інколи – не дуже. Серед акторів дійсно є що сказати про Бейла (у цьому жалюгідному пройдисвіті з лисиною та пузом його впізнати нелегко; погано грати Крістіан не вміє) та Лоуренс (вона так натхненно грає феєричну дурепу і вже другий фільм Рассела поспіль – закінчену істеричку, що мимоволі починаєш замислюватися). Є ще Реннер, Купер, Адамс. Та навіть де Ніро в епізоді: але за декілька днів у пам’яті хоч якось залишаються тільки сімейна пара Бейла та Лоуренс. О, і те, що десь на третьому плані можна побачити Джека Х’юстона, спогад про якого з’являється як продовження асоціативного рядку «Дженіфер Лоуренс – лак для нігтів».

Але ви близько до серця не сприймайте, всім подобається.


«Вовк з Волл-стріт». Оргії та махінації, секс та гроші, що жирним шаром розмазуються по екрану протягом 3 (трьох) годин. ДіКапріо тут нічого не рятує, і навпаки, хочеться, щоб йому і цього разу Оскар не дали. Джона Хілл, прости Господи, знов номінується? Життя сповнене несподіванок, що ж ще тут скажеш. Ну, сподіваюся, вони хоч задоволення отримували, коли знімалися. Бо якщо ні, то питання «Нащо все це взагалі?» має світитися під вікнами Скорсезе, ДіКапріо та інших причетних п’ятиметровими неоновими літерами. Картонні герої в історії «секс, наркотики, гроші», де секс заради сексу, гроші – заради грошей і т.д. Ні, можна, звичайно, вважати, що цей фільм – про душевну пустоту, про згубний вплив наркотиків; або грошей; або оргій. Чи про те, що добро перемагає зло, і зло може покращити своє становище, коли буде співпрацювати (за умови, якщо хороші – це ФБР, а погані – махінатори).

Але музика у фільмі хороша. Особливо якщо пережити перші години дві.

flat_cinema: (Default)

Ось і фінішна пряма мого цьогорічного оскар-марафону. Останній фільм із тих, що представлено у номінації «Кращий фільм» - «Тридцять хвилин по півночі». Так, ніхто не казав, що буде легко;)

Протягом всього перегляду (а це, між іншим, дві з половиною години) не полишає відчуття, що перед нами – документальний фільм. Якось роки зо два тому я випадково подивилася номінанта на «Кращий документальний фільм» про солдата, що повернувся з Іраку, тому в пам’яті однозначно було за що ухопитися. На екрані люди ходять, займаються своїми справами, і ніяких тобі акцентів – здається, і камера тут опинилася випадково, і взагалі. Єдине що (дякую, Боже) – немає інтерв’ю, «вклинених» між основним дійством, де б герої щось коментували і т.д. Але ж це Бігелоу, і вона не знімає документальне кіно. Хоча у порівнянні навіть із тим же «Володарем бурі», «Тридцять хвилин по півночі» - практично кінохроніка.

Побачивши фільм «про вбивство Бен-Ладена» серед номінантів, можна подумати (та почитайте обговорення на російських форумах, я спеціально не шукала, але не сумніваюся, що будь-де можна знайти хоча б декілька сповнених ненависті відгуків від тих, для кого Холодна війна ніяк не скінчиться), що це такий ідеологічний хід. Але Оскар – не аналог Сталінської премії, і драматичного пафосного протистояння у фільмі не дочекаєшся – тільки біганина у пошуках зачіпки та абсолютна віра у свою теорію, яка всім іншим здається зовсім не очевидною. І після «перемоги» не ейфорія, а порожнеча. Якось незвично.

І тепер можна щось про Оскари сказати. Була в мене думка подивитися ще й всіх номінантів серед іноземних фільмів, але на п’ятнадцятій хвилині «Відьмі війни» мої нерви не витримали, і стало зрозуміло, що обмежуся я «Королівським романом», «Кон-Тікі» та «Любов’ю» - остання все одно переможе, що вже там.

Вболіватиму за «Арго» (на другому місці «Знедолені», нічого не можу із собою поробити), Джекмана (і не можу про Дей-Льюіса не написати, все ж таки гідний, як би я не бажала нагороди для Джекмана), Ріва (Честейн та Воттс, звичайно, дуже серйозні, але те, що пані показує у «Любові» - це просто мурашки по шкірі), Хетуей та Вальца (хоч тут щось однозначне). Щодо режисера – ні за кого вболівати в мене не виходить – просто цікаво буде подивитися. У будь-якому разі, чекати залишилося недовго.

flat_cinema: (Default)

Ті, хто вважав «Бойового коня» найбільш затягнутим та найбільш нудним фільмом Спілберга, радили йому йти на пенсію. Але ці заочні побажання до адресата явно не дійшли, і з’явився «Лінкольн». Спілберга можна зрозуміти: звичайно, може, це виконання громадянського обов’язку та своєрідне паломництво до святинь американського народу, але, перш за все, це фільм, заради якого Деніел Дей-Льюіс виліз зі своєї шкарлупи. А як відомо, це – справжня подія, особливо зважаючи на те, що цьому відлюднику потім доведеться ще добрих місяці три відвідувати тусовку за тусовкою, де його нагороджуватимуть усілякими фігурками, які потім захаращуватимуть будинок та збиратимуть пилюку.

І цей фільм, насправді, дуже у дусі Дей-Льюіса – не тільки своїми художніми якостями, але і своєю фанатичністю. Зрозуміло, що епізоди типу «о 4ій годині ранку Лінкольн приходить у чужу спальню, всіх будить і починає виступати з промовою про помилування 16-річного солдата, що вбив свого коня, щоб не йти в атаку» не обов’язково є документально підтвердженим фактом, але скрупульозність відтворення історичних подій у сценарії якось не викликає сумнівів. Це можна було б віднести до заслуг літературного першоджерела, але каст – це справа рук  вже явно заслуга позитив самого фільму. І тут все ґрунтовно, хоч фотографії порівнюй. А те, що персонажу Лі Пейса мало б бути «за 50», ми нікому не скажемо, щоб не подумали, що ми незадоволені;)

Але, зважаючи на всі ці акторські позитиви, гуманізм та правильний/необхідний пафос, хвалити сам фільм рука не підіймається. Довше, ніж хотілося б, час від часу нуднувато… у мене ще й зовсім суб’єктивне додалося – коли виявилося, що прийняттям поправки фільм не закінчується, стало зрозуміло, що оригінальності чекати не доводиться. Коли камера завмерла, довго показуючи спину президента, що востаннє йде цим коридором Білого дому, я так сподівалася, що з’явиться надпис  «Штірліц йшов по коридору… він не знав, що за п’ять хвилин…» як з історичної довідки у підручнику, з істинами рівня «Лінкольна вбили, але справа його живе і нині». Але ні – як же втриматися, і не показати померлого Лінкольна в оточенні його підлеглих/родичів (привіт Джо Гордону-Левіту, із нещодавно минулим днем народження його, до речі), яких чомусь так і хочеться назвати апостолами…

Дей-Льюіс, певна річ, гідний Оскару, але Джекмана було б шкода. І чому на Оскарах не можна так, як на Глобусах – був би оптимальний варіант. Кращим фільмом «Лінкольн», при живому «Арго», може стати тільки у разі раптового гострого нападу патріотизму серед усіх кіноакадеміків. А ще шкода Томмі Лі Джонса, якому не пощастило бути в одній номінації із Вальцем.

flat_cinema: (Default)

Від «Знедолених» я отримала справжнє задоволення. Скільки разів я шкодувала, що не бачила «Привида опери» або «Суїнні Тодда» на великому екрані, у кінотеатрі. Я люблю мюзикли, так. Хоча, скоріше, я люблю такі мюзикли, які доводять, що цей жанр – це не збірка кліпів, які спробували хоч якось логічно зв’язати у сюжет. Мюзикли, які спроможні втілити серйозну історію, заримувавши думки та репліки персонажів. Коротше кажучи, я явно цільова аудиторія для мюзиклів;)

Насправді, екранізуючи «Знедолених», Том Хупер робив справу одночасно і невдячну, і складну. «Из песни слов не выкинешь», як відомо, тому тут різати, вставляти, переосмислювати та багато інших речей, які маститі режисери полюбляють, не дуже вийде. І якщо вже з незрозумілих причин Аффлека не номінували на «кращого режисера», то я вболіватиму за Хупера (але не забуваймо, ще Спілберг та Бігелоу, хоча й я не вірю, що вони щось змінять для мене).

І за Х’ю та Енн я також вболіватиму, причому із більшим натхненням. Бо коли ще Джекману, що застряг між коміксами та бойовиками, доведеться зіграти таку роль? А про Енн годі й казати – вона нікого не лишила байдужим. За Рассела Кроу, якого всі нагороди дружно проігнорували, стає трошки образно – дядечко тут попрацював знатно, і антагоніст у нього вийшов дуже приємний. Коротше кажучи, відкрився він тут з нової сторони. І наостанок – Редмейн та Твейт. Другого, зрозуміло, мало, але його революціонер у червоному сюртуці не міг не впасти в око, як на мене. Редмейн же впевнено йде до слави «ще одного британського хлопця, якого Голівуд прийме у свої обійми». І «ще одного» - це в жодному разі не применшення, це комплімент. Тільки б не брали його на ролі злих геніїв (один раз було б цікаво, але не більше), бо зустрінуться тоді вони із Джекманом, і у фіналі розірве наш Росомаха його на дрібні шматочки…

І наостанок таке, неважливе. Наші співвітчизники хвилювалися з приводу того, чи перекладатимуть переспівуватимуть «Знедолених». Ну зрозуміло, що ідея ідіотська, але треба до всього бути готовим тому у нічних жахіттях марилося, що за Джекмана у нас співатиме Поплавський, за Редмейна – Дорн, а за всі жіночі партії відповідатиме Повалій.

А що, вони б таку творчість зацінили, чи не так?

Але маразм не переміг, і у нас були гарні субтитри. Насправді, у нас чудові перекладачі працюють над фільмами, я аж пишаюся.

flat_cinema: (Default)

Здається, розписувати кілометри тексту про «Джанго вільного» - просто марна справа. До того ж, всі подивилися його, деякі й не по разу, а люди, що бачили вестернів більше, ніж я фільмів взагалі, шукають і знаходять цитати, відсилки та алюзії. А я тихенько стою у сторонці. Мені здається, я навряд чи бачила більше ніж півдюжини вестернів, а значить, мені відкрилася тільки верхівка айсбергу, який випустив у плавання кіноокеаном Квентін Тарантіно. Але стиль та драйв можна оцінити і без багажу переглянутих вестернів. І кайфувати від вступних титрів. І милуватися Вальцем, ДіКапріо та Джексоном. Все-таки, Тарантіно такий романтик.

Може ви і не повірите, але «Silver lining playbook» існує-таки у перекладі «Збірка промінців надії» - стараннями народу з Hurtom, за що їм неможливо не подякувати. Бо знаєте, це якось… десь поділося потрібне слово. «Мій хлопець – псих», «Всі жінки - відьми», і що там далі вимальовується асоціативним рядком? У будь-якому разі, така назва – явно не плюс фільму. А сам фільм непогано вкладається в короткі характеристики: «милий», «позитивний», «простий». З тих, що створені для перегляду якось ввечері, щоб провести час і не брати сюжет до голови. Лоуренс непогана, інші – майже повністю для меблів – зібралися, походили туди-сюди, сказали, що треба було казати, розійшлися. А потім отримали свої номінації на всі можливі нагороди. На Оскарі цей фільм, мабуть, для рівноваги та гармонії – більшість інших номінантів (на кращий фільм так точно) не дуже «милі», «позитивні» та «прості».

Я б, може, й взагалі не писала би про «Життя Пі», але відступати пізно. Перші враження після перегляду - красиво та затягнуто. Бог його знає, що в однойменній книзі було, але тут герой плескається на хвилях, багато думає – здебільшого про вищі сили, і піклується про свого тигра. І наприкінці стає зрозуміло – якщо тигра не було, його варто було б вигадати. У актора-молодого Пі може бути велике майбутнє, бо одному «робити» фільм, протягом години (це чистого часу, без інших вставок) плескаючись посеред океану (не забуваємо, він сидів на фоні зеленого екрану, так що мав фантазувати по повній) – це не просто. А ще радував Рейф Сполл – він такий, хоч і декілька хвилин всього.

flat_cinema: (Default)

Цього року, здається, я вирішила взятися за оскарівських номінантів серйозно. Принаймні, після того, що я тут передивилася у ході цієї своєї місії, це спало на думку.

«Любов» я подивилася ще місяці два тому, але як тоді, так і зараз я не знаю, що можна (або потрібно) написати про цей фільм. Як казав, здається, Олтман – фінал будь-якої історії – смерть. Але зовсім не обов’язково доводити сюжет фільму до такого кінця. Знов таки, автори детективів із цією фразою можуть посперечатися. А Ханеке взяв і довів банальну фразу з казок – «і жили вони довго та щасливо» саме до такого, сумного, неприємного фіналу, дві години показуючи повільне згасання. «Любов» важко критикувати, але ще важче, вибачте за каламбур, любити її. Для мене оптимальним ставленням стало – поважати, забути якнайскоріше та ніколи не передивлятися. Емманюель Ріва поки що здається найбільш гідною кандидатурою для Оскару.

«Звірі дикого півдня» - ще один дуже артхаусний для Оскару фільм. Я б навіть сказала, що надто. От дивишся його, позіхаєш та думаєш – якого чорта тут діється? Відмовки типу «всім нам було 9 років і світ тоді здавався дивним» не приймаються. І тоді на думку спадає, що це – максималістське сприйняття світу під час дорослішання. А ще Бен Зайтлін дуже цікавиться зоологією і з великою любов’ю знімає кабанчиків. Судячи з усього, треба сісти та подумати над якимись метафорами та трактовками, але настрій зовсім не той – хочеться спати, причому перемотати час назад, до перегляду «Звірів дикого півдня» та проспати ще й ці півтори години. Цьому фільму добре на Санденсі, у Каннах (дивно, що не в Берліні), але Оскар? Зовсім-зовсім «не моє» кіно.

Я так розумію, більшість радянських дітей добре знала ім’я Тура Геєрдала та без особливих проблем могла розповісти про його мандри. І справді, було про що розповідати, і історії ці виглядали скоріше як пригодницькі романи століття про XVIII-XIX, а не наукові експедиції середини ХХ. Але як не прикро мені визнавати, про все це я не знала до того, як подивилася «Кон-Тікі» - ще одну гордість скандинавського кіно. Помітно, що це – не Голівуд, і в певні моменти починаєш хвилюватися за персонажів трошки більше, ніж то прийнято під час перегляду американських фільмів, де зрозуміло, що Пі плистиме зі своїм тигром весь фільм, і який сильний шторм їх би не зустрів, вони залишаться живими і може навіть цілими. У «Кон-Тікі», зрозуміло, Тур не загине, але ж ще є команда, а навкруги – океан, у якому плавають всі можливі акули (і до речі, там така краса, що вже згадуване «Життя Пі», як на мене, відходить на другий план). І знаєте, хоч «Кон-Тікі» не здається мені геніальним фільмом, відчувається, що його знімали з любов’ю та гордістю за своїх героїв. Якщо б вони жили століть на десять раніше, то були б вікінгами, але і в ХХ столітті вони виявилися «драконами моря», і хоча замість драккарів у них був лиш пліт, вони здійснили похід, що прославив їхні імена.

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 04:50 pm
Powered by Dreamwidth Studios