flat_cinema: (Default)
«Петля часу» виявилася фільмом, який, здебільшого, приносить задоволення. Сидиш ти у залі, думаєш побачити динамічний фантастичний бойовичок, в якому у героя таке… фізичне роздвоєння, і де (він) вони як небанальні напарники будуть щось там робити, щоб зберегти своє спільне життя. А отримуєш таке цікаво-небанальне кіно, де стільки всього, що примушує стрибати у кріслі, тикати руками у напрямку екрану та кричати: «ааа, ви ж усі це бачите?».

Спочатку ми бачимо хай-тек реальність, у якій не дуже комфортно "ремарківському" головному герою Джо. Він гостро відчуває екзистенціальну тугу, бухає по барах, замовляє та випиває свій кальвадос, і, як здається, не випадково вчить французьку. У нього немає жодного друга, але він приятелює із трохи кумедним хлопчиною Сетом – своїм однополчанином колегою. У нього немає дівчини, але він, коли вийде, проводить час із проституткою С’юзі, і, гірше того, він до неї щось відчуває, розмовляє з нею, та, як годиться "ремарківському" герою, бачить у ній щось типу єдиної спорідненої душі. У своїй шикарній пустій квартирі, у своїй крутій машині, серед блиску клубу, куди він приходить розвіятися – він завжди хлопець із втраченого покоління, але його війна не скінчилася – вона триває і триває, і чим далі, тим менше можливості почати жити звичайним життям.
Але, як виявилося, все можна змінити. Причому головний акцент саме на «змінити», а не «виправити».
І так ми з Джо опиняємося у повільному вестерні, як який-небудь «Рівно опівдні», де він зустрічається з бойовою жіночкою, що охороняє своє ранчо від волоцюг та дарує заряди солі зі своєї пушки тим, хто їй не подобається. Тут на нього сходить щось схоже на спокій та ідилію.

Тим часом його лиса версія відповідає за ту саму фантастику і той самий бойовик, на який ти очікуєш до початку перегляду. Іноді, окрім драйву Брюса, підключається і кіношний, чисто бойовикіовий, драйв. Такий собі черговий «Міцний горішок» / «Термінатор» з малесеньким присмаком Тарантіно (зустріч у кафе, стрілялки-трупи-кров). Ще душа потребувала, щоб лисий Джо періодично діставав якесь фото, на якому б з’являлися-зникали люди, але такої дубової відсилки до «Назад у майбутнє» я так і не дочекалася.




спойлерні роздуми )




А може, вони й самі не знають, і залишають нам – глядачам, шукати нові сенси, а у нас синдром пошуку глибинного сенсу? І це як в «Початку» - невідомо, чи зупинилася дзиґа, а від цього, між іншим, залежить все. А в «Петлі часу» точно не заморочуються із зміною минулого, тому – як знати – може, все можливо?

І будьмо у гармонії із собою;)

flat_cinema: (фейспалм)

«Вам дали фальшивого ідола, щоб ви не знищили це гниле місце» (Бейн. Просто Бейн)
«Якщо ти герой, де твоя маска?» (Вейн. Бетмен Вейн)


Спостерігаючи за пристрастями, що супроводжують хоч малесеньку згадку про містера Нолана та його останні фільми, мені стає дивно та дуже некомфортно. Що за істерія? Культ «Темного лицаря» почався зі смерті Леджера. І не треба казати, що це ніяк не пов’язано. Я чудово пам’ятаю, як мене вразила звістка про його смерть у січні 2008 року. І в усіх новинах казали: «останній фільм Хіта – «Темний лицар»», і думка «треба сходити на цей фільм» промайнула у багатьох головах. Але до часу виходу фільму на екрани це все якось відсунулося на другий-третій план, і з походом до кінотеатру у мене якось не склалося. І коли я вмикала «Темного лицаря» на відео, то готувалася до чогось… незабутнього, мабуть. І побачила нормальний такий фільм, нічого особливого; на мій смак затягнуто, і, час від часу якось мутно. Це був вже другий фільм, в якому багатій у костюмі з плащем, у масці летючої миші вважав, що він єдиний може врятувати своє місто. Це був другий фільм, у якому нам пропонували похмурий реалізм, повсякденну буденність замість того, що зазвичай є у коміксах. І Бетмен тут є чи породженням шизофренічної уяви Вейна, чи мав би залишати за своїм плащем чорні діри, у які б той реалізм затягувало зі страшною силою.



Своїм новим фільмом Нолан мене не підвів – я очікувала побачити довге надто пафосне дійство – я його побачила. Вейн, що «видавлює» з себе, по ложечці, героя – «за маму, за папу, за Альфреда…». Головний лиходій – о, як несподівано – псих-анархіст у масці. Знайте, він ірландський єврей-комуніст-марксист(радянської версії), що надумав зробити революцію в окремо взятому місті. Але Добровольча армія на чолі з відважними «білими» генералами у білих рукавичках (даруйте за тавтологію) розбереться з усім. Це я якось намагаюся освіжити чи хоча б трохи розтормошити сюжет.
Він, сюжет цей, безперечно, дуже оригінальний. Спочатку з’являється Мізинець (той, який у «Грі престолів»), ти радісно тикаєш у нього пальцем, але радієш не довго. Маестро Нолан тут тонко себе цитує, вводячи Бейна майже так само, як і Джокера. І знаєте, що, я тут напишу жахливе слово, яке навіть думати не можна, і виглядає воно приблизно так: «вторинність». Коли далі виникають атомно-ядерно-водневі бомби, які треба підірвати, мимохідь кажуть про те, як Бейн допоміг із переворотом якомусь африканському диктатору…ну що тут скажеш. Фейспалм, фейспалм, фейспалм. Але Харді, попри свою маску, свій тулуп та загальну трошки-картонність, виграє в Бетмена не тільки у тупому мордобої, в якому мають зійтися герой та лиходій, але і в харизмі.



Хетуей тут – прикраса. Як вишенька але про якість торту краще промовчу, як і про стрьомність героїні Котіяр. Олдман та Фріман – абсолютно у ролі меблів. Кейн – безперечно, найемоційніша роль, але ці перші справжні емоції за весь фільм виглядають неприродно у ноланівсько-бетменівському світі.
Твіст ближче до фіналу – це майже щось сенсаційне на фоні загальної сумовитості. Але, от чесно – зовсім не шедевральний, до того ж, я так зрозуміла, тут трошки наплювали на канон нє,не чув
От скільки я бачила фільмів Нолана, вони мені нагадували конструкції різного ступеню складності. Наче побудовані зі скла та каменю, вони холодні та бездушні. Єдиний виняток – «Престиж», в якому є продуманість, точність та персонажі, яких запам’ятовуєш. Бо зараз, пригадуючи героїв «Початку», я бачу Гордон-Левітта у стильному прикиді; Дікапріо мені вперто вбачається у капелюсі – тобто, з «Острову проклятих», та Кейн у своїй звичній Нолано-ролі. Пам’ятаю, там ще були Котіяр, Харді, Пейдж…але жодної сцени з ними, жодного епізоду я не можу дістати з пам’яті. І як би я не хотіла любити Нолана як режисера, тому що у нього «класні», «надзвичайні», «розумні» фільми, чи тому, що він «найкращий режисер сучасності», чи хоча б тому, що ми народилися в один день, у мене це не виходить.
Він звів собі пам’ятник, так відвідуйте його.
flat_cinema: (Default)
Это вы, вьетнамцы, врете зря!
В шлемофоне четко слышал я:
"Коля, жми, а я накрою!" - "Ваня, бей, а я прикрою!"
Русский асс Иван подбил меня.(с)


Скільки розмов було про цей фільм останній рік, скільки новин; захоплених вигуків: «українське кіно є» і розчарованого: «ну що за фігня». Безперечно, він не швидко і не легко йшов до екранів наших кінотеатрів, але від цього «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ставав ще більш очікуваним. Чесно кажучи, трейлер мене не дуже вразив, і навіть сидячі у залі перед початком сеансу я намагалася ігнорувати підступне відчуття «нущовонитамдобреможутьзняти». Але вже за декілька хвилин по початку оптимізм переміг і посилював свої позиції до самісіньких титрів.
Я боялася, що «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» буде довгим нудним фільмом, що складається з багатьох уривків, які «нарізані» з різних періодів життя головного героя. Обійшлося, флешбеки тут гуманні, а не жорстокий ад, і без них ніяк. Я боялася, що фільм буде схожим на заливну рибу, що, як відомо, велика «гадость»; що буде майже безсюжетне кіно з мінімумом діалогів, майже без подій, тягуче і ніяке взагалі – тобто, погане кіно, яке з чиєїсь легкої руки буде назване «артхаусом» для «тих хто розуміє», відправлено у відповідний розділ на трекерах, покинуте та забуте врешті-решт.
Але у «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» є нормальний сюжет, дія, діалоги; чудова, як на мене, операторська робота. Тут є актори, яких мені неможливо відділити від самого фільму та сказати щось добре або погане про їхню роботу – герої такі, якими повинні бути.
Цей фільм позбавлено гіперболізованих емоцій, зворушливі моменти не розраховані чітко на «вибиття сльози». Я не помітила тут якогось пафосу, що мене навіть приємно здивувало. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» я побачила як фільм, сповнений почуття власної гідності та природно український. І це для мене незвично, ново та надзвичайно приємно.
Вдивляючись у екран можна пригадати і «Перл Харбор», і «Шлях додому»; за бажання навіть «Офіцерів», а сцена, коли Жерар передає Іванові листа мені вперто нагадує фінал фінчеровського «Сім»…Але «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - це самостійна історія та самостійне кіно, яке не соромно висувати на «Оскар» та показувати не тільки в Україні, де все пробачать, яке б воно не було. Мене радують високі рейтинги на кінопоіску та IMDB, радує, що цей фільм – не якийсь кіношний викидень, і що, можливо, це поштовх до розвитку нормального українського кіно, яке можна похвалити не лиш через патріотизм.
І епічний постер
flat_cinema: (Default)
Тут баба ворожила -
кусок сала положила,
Тут воно є,
щастя моє.
(українська лічилка)
Англія - це не тільки стандартний набір штампів про дивний незрозумілий гумор, вічний дощ та мряку, це ще й батьківщина Джеймса Бонда та Шерлока Холмса (о, ці джентльмени також у наборі; у якості перлин, мабуть;)) - повторювала я собі, сідаючи за перегляд "Шпигуна". Фільм, що приймав участь у Венеційському кінофестивалі, екранізація добротного роману, а актори, актори! З моєю слабкістю до британських лицедіїв, це маст сі, без варіантів.
Я сподівалася побачити дещо тягучий, але напружений, абсолютно європейський детектив. Я побачила двухгодинний аморфний кисіль, в якому, як в болоті, в'язнуть актори. Мене все не полишала думка - ну як так, кажуть, роман - книжка не те, щоб маленька, 2-годинний фільм повинен мати хоч якусь динаміку, але куди ж там - ось головний герой плаває, ось один-другий-третій герой довго ходить вулицями/дивиться в одну точку/розмовляє про дрібнички з колегами. На детектив залишається трошки часу, але публіки, перед якою можна було б наприкінці відкрити всі карти і розкласти все по поличкам тут не знаходиться. І в результаті виходить не зовсім айс 0_о.
Гарі Олдмен із сивиною, у своїх окулярах з важкою оправою, був "світлом у віконці". Колін Ферт, який в житті на 2 роки молодший за Гарі, а в "Шпигун, вийди геть" - на цілу вічність, був також досить гарний, але відсунутий на другий-третій план. Містер Камбербетч, який тут виступає у ролі рудого англійця помічника Смайлі, на ділі виявляється хлопчиком на побігеньках, але йому вдається внести у фільм...якусь свіжість, чи що;) Тримається новий британський секс-символ він у компанії поважних джентльменів добре, і взагалі, усіляко показує, що готовий перейняти естафету шикарних британських суперакторів. Пишногубий красунчик Том Харді, мало не єдиний, хто своїм зовнішнім виглядом нагадує, що події розгортаються у 70-х. Я б про нього не писала навіть, але він так проникливо переймається долею Ірини під час розмови зі Смайлі, що це, мабуть, єдиний спалах емоцій у цьому довгому і зовсім "не моєму" кіні;)
І ще розчарування - ще й середини фільму не було, а я вже здогадалася, хто там кріт. Це пічалька, інакше не скажеш.
Але "Шпигун, вийди геть" має класний постер. А англійсько-детективний настрій мені підняв "Шерлок" зі своїми собаками Баскервіля:)
flat_cinema: (Default)


Ця екранізація дуже дивна та дуже цікава, як на мене. По-перше, обіцянки про близькість до оригіналу не те, щоб пустослівні. По-друге, цей фільм кардинально відрізняється від усіх попередніх, що мені довелося бачити, але тільки на перший погляд. Тільки-но придивишся – бачиш «привіти» попереднім фільмам.

Творці цієї «Джейн» початком просто розірвали шаблон, запустивши історію майже у зворотньому порядку. Взагалі-то багато фільмів якось не надто заморочуються з її втечею з Торнфілду, тут же на цьому зроблено акцент. Для Джейн це було важко, нестерпно, і вона просто бігла світ за очі – і я побачила це у фільмі. Нам показують цей момент двічі – він «точка відліку» для цього фільму.

Тим, хто подивився хоча б декілька екранізацій, зрозуміло, що можна або знімати чотирьохгодинний серіал, де можна деталізувати, розіграти більшість сцен з книги, майже нічого не змінюючи, або знімати фільм із звичним хоронометражем у 1,5 – 2 години, в якому дитинство буде «зжоване», середина – трошки схематична, за головними сценами у відносинах Рочестера-Ейр, а кінець – ну це як пощастить.

Насправді, ця екранізація, в принципі, майже не вибивається з цієї тенденції. Якщо не пригадати, що все починається з кульмінації, і тут «пошли другим путем». Тоді виявляється, що безрадісне дитинство, сповнене обмежень та образ – це фрагменти спогадів, більше схожі на нічні жахіття, які бачить головна героїня, виснажена, змокла під дощем та просто хвора. Те, що було з нею у Торнфілді – у найщасливіший період її короткого життя – стає відрадою, коли вона оселяється у вчительскому доміку, і вимушена проводити на самоті надто довго для того, щоб цим спогадам опиратися. І природно, що в пам’яті спливають найяскравіші моменти її життя.

Отже, в цьому фільму така фрагментарність так добре обумовлена, так виконана, що я пишу про неї вже не перший абзац, і все ніяк не можу нарадуватися. І головне – ніяких по-голівудські «обставлених» флешбеків – просто спогади. Я, коли б була режисером, мабуть, зробила би так само (о, моє ЧСВ;))

Ну а тепер на черзі актори. Мабуть, найулюбленіший пункт всіх джейнейрманів, який легко може привести до вічних та всеохоплюючих холіварів. Тут, як на мене, саме час передати привіт Шарлотті Бронте, яка, здається, була б сценаристкою, якби народилася років на 150 пізніше. Вона любить діалоги Джейн із Едвардом, і може давати їх сторінками підряд, не звертаючи увагу на інтонації, вирази обличчя. Так, іноді з цим зовсім глухо. І якщо при читанні на це не дуже звертаєш увагу – легко усе домислюєш, то от у фільмі…Якщо чесно, то із Джейн майже усе зрозуміло (але то може на перший погляд), а от Рочестер… він, у моєму розумінні, темний ліс. І в цей момент на арені з’являється велика і жахлива Трактовка, через яку всі холівари і виникають. Я не бачила двох однакових Рочестерів ніде. Бували надто різкі, майже скажені, аморфні; Стівенс у передостанній екранізації дав нам іронічного, і такий герой мені імпонував. Підібрати відповідний епітет до Едварда-Фассбендера мені все ще не вдається, але і цей мені дуже імпонує. Тут просто треба дивитися, тому що подальший розвиток цієї теми у моєму виконанні вийде довгим та малоінформативним – я вже намагалася.

Мія Васиковська – ось хто викликав у мене сумніви. Тобто, зовнішньо вона класно підходить, і вік, вік! Джейн Ейр молодшає, і це не може не радувати, адже тихі маленькі гувернантки яким за 30 – для мене це надто сумно. Але, як на мене, у неї вийшло. У «Алісі» вона мені жахливо не сподобалася, а про роль дочки лесбійської сімейки – нічого і сказати не можу. І тут – приємний сюрпириз.

По іншим персонажам можна пробігтися взагалі дуже швидко – Джуді Денч – непогано, але мені її місіс Фейрфакс здалася не такою доброю тихою старою. Але то може просто здалося. Не можу не згадати про Гаррі Ллойда, що грає Річарда Мейсона. Хлопець, якому чудово вдаються трусоваті і не дуже добрі персонажі. З’являється загалом аж на 2 хвилини, але «я узнаю его из тысячи», не інакше;). Сент-Джону я ставлю «нізачот» за останню сцену із Джейн, а Адель – якась не така, знов таки ж, по-моєму. Але то все дрібниці.

Тепер щодо всього іншого, про шо не можу промовчати. Торнфілд-то, тут він більше, ніж у інших екранізаціях відповідає образу старого готичного маєтку. Там постійно темно, холодно і тільки тускле світло від свічок – ну похмуро, нічого не скажеш. Це – раз. Весна – там саме така весна, як я її уявляла, і як вона проходить у мене за вікном. Дрібничка, але приємно – це два. Дівчата грають у волан – ніде (у екранізаціях) такого не пригадаю. Відсутність сцени із циганкою – норма для кіноекранізацій. Сцена освідчення Рочестера та весілля – для мене майже повна копія тих самих сцен з серіалу 2006 року. Кінець (за який можна дати по голові – це я про лінію Сент-Джона та сестер і що їхнього відношення до головної героїні) – привіт фільму 1944 року. І за зовнішнім видом Рочестера (ох, як же я люблю, коли пишуть про невідповідність книги з будь-якою екранізацією(тільки Далтона довели до справжньої «кондиції»). Але я ніколи не чипляюся до цього), і в тому, де він живе. Ну, це його місце проживання мене дратує, якщо чесно, але заради того, як закінчили фільм, можна пробачити і не таке. Плюс – гігантський просто – за те, що не примусили Рочестера наприкінці казати багато принизливої фігні, і цим самим робити bitter end. Тільки сонце, тільки любов, тільки хепі-енд. Мабуть, це і справді «класика для нового покоління» - як люблять писати на постерах. І тут є чому повчитися – Джейн каже про те, що повинна поважати себе. А, здається, багато її одноліток сьогодні про це забули, або й не знали ніколи. Так що я йду думати про це, і досить Джейн Ейр.

Взагалі-то, мені сподобалося.
Ох, і забула про музику. Чудова-чудова музика, вже 2 дні живе в плеері.


flat_cinema: (Default)
Тип рецензії: злобне буркотіння напівпрофесійного історика


У дитинстві мені довелося подивитися «Спартака» Кубрика (якби це був "Clockwork Orange", моє життя склалося б зовсім інакше). Епічний, масштабний, але важкий і дуже довгий фільм. 
Він здався мені нудним, але насправді він просто дуже серйозний, причому по всіх статтях. Але з часом починаєш цінувати старі історичні фільми, тому що зроблені вони не для розваги. А якщо враховувати, що зараз історичні фільми робляться аби бабла зрубати, і навіть зовсім не обов'язково розважають (бо сумовиті), то ...

  Але залишимо ліричні відступи. Треба багато м'яса та фонтани крові.«Спартак: кров і пісок». Порівняно новий серіал (2010), антураж стародавнього світу, безстрашний напівоголений головний герой, розлучений зі своєю напівоголеною коханою, змушений боротися за своє життя на арені, під крики кровожерливого ​​натовпу. Завдяки своїй силі він зможе вижити, а використовуючи свої лідерські якості, стане одним з лідерів одного з найбільших повстань рабів за всю історію Давнього Риму. Звучить заманливо.

   Насправді все не так добре. «Спартак» дуже сильно намагається наслідувати «300», «Гладіатора» та  інші  псевдоісторичні фільми з аналогічною тематикою. Взагалі, його позиціонують, як серіал-комікс. Старанно копіюють кольорову гамму «300», не шкодують крові, яка вельми ефектно летить у різні боки під неприродними кутами, показують максимум оголених накачаних торсів ... Чесно зізнаюся, що «300» я не люблю, але у порівнянні зі «Спартаком» - другий програє , хоча б у силу своєї абсолютної вторинності а ще не вистачає Батлера та Фассбендера. Це все,  все без виключення, вже було раніше.

  Усі відзначають велику кількість еротики, комусь це до душі, хтось же, навпаки - обурюється. У Давньому Римі, в принципі, любили влаштовувати  всілякі оргії різного ступеню збоченості, та й римляни були людьми досить таки велелюбними, причому зовсім не в платонічному сенсі цього слова ("Калігулу" даєш!). Так що еротика тут присутня начебто на цілком законній підставі. Але еротичні сцени включені туди, вирогідно, не для відповідності історичній правді.

  Питання про цю саму горезвісну  історичну відповідність я піднімати не буду. Думаю, всі розуміють, що вчити історію по цьому серіалу явно не варто. (Ми вже й так знаємо, що Ксеркс був трьохметровим незрозумілим гомосексуалістом, Македонський також був гєєм, але в лінійних розмірах дещо менший; Ахілл (Бред Пітт який) також незрозумілим попахує. Все інше можна й не згадувати, так, перше, що у голову стукнуло).

  Актори грають пристойно, з більш-менш відомих я помітила тільки Люсі Лоулесс (Ксена - принцеса воїнів) і Джона Ханну (Джонатан з «Мумії»).Останній, до речі, грає реального персонажа Лентула Батіата, який, власне, прокачав юніта створив Спартака як гладіатора (це, типу, історія, намагаються мене схилити на свій бік, нєє, не дочекаються).

  «Спартака», звичайно, не варто сприймати, як серіал освітнього плану, бо єресьАле, на мій погляд, і як розважальне дійство він підійде далеко не всім, бо сумовитий занадтоСправа навіть не в дітях, яким зовсім не обов'язково бачити досить відверті сцени (і не таке бачили, не сумніваємось). Особисто мене (та й не тільки) розважити і розслабити він не зміг абсолютно, а сприймати його серйозно - також не варто, не для цього був знятий.

  Так що, для мене «Спартак: кров і пісок» не підходить. Якщо ви хочете подивитися щось по-справжньому історичне - пошукайте старого «Спартака» або старих «300 спартанців». Вони дадуть фору практично будь-якому історичному фільму останніх десятиліть. 


А ще можна подивитися "Камелот", або "Гру тронів", викинувши товсті радянські підручники з історії СРСР до 1861 року Стародавнього світу кудись за вікно...





Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 24th, 2017 12:30 am
Powered by Dreamwidth Studios