flat_cinema: (Default)

Мабуть, це досить очікувано, але для мене наявність безсмертного персонажа десь на першому плані в будь-якому творі – це додатковий бал на користь цього твору. Але з цим не просто – вампіри, скажімо, мало того, що набридли, так ще й ними, як і іншими поганими хлопцями, краще милуватися на відстані. Ну а намаганнями зробити хорошого вампіра викладений шлях до «Сутінок». Ой, щойно зрозуміла, що так і забула написати про «Виживуть тільки коханці», але зараз мова не про це. А про простого звичайного невмирущого.

Дехто напевне знає, що років 6 тому з’явився серіал «Новий Амстердам», де мало кому тоді відомий Ніколай Костер-Вальдау грав головну роль, і був це ненав’язливий детективчик із кількасотлітнім героєм, який завдяки індіанській магії був приречений не старіти та оживати після будь-чого, поки не зустріне свою любов. І мають вони жити довго і щасливо, і напевне помруть, і всі такі справи. Кожен раз, коли згадую «Новий Амстердам», шкодую, що його спіткала така доля. Але історії, кажуть, властиво повторюватися, і сьогодні ми маємо «Вічність». Або «Вічного» (нє, ну ви зацініть – чи багато новинок оперативно озвучують українською? – тож, мені залишається тільки подякувати Трьом крапкам - результат їх праці став мені дуже до вподоби, а зважаючи на те, що раніше я про цю медіа-студію ніколи і не чула, то це взагалі приємний сюрприз).

Спочатку «Вічний» здається реінкарнацією «Нового Амстердама», практично братом-близнюком, але на 6 років молодшим (поціновувачі «Саги про Форкосиґанів» на цьому моменті, ймовірно, посміхнуться): безсмертний герой, що живе в Нью-Йорку, близько спілкується лиш з дідуганом, якому відома його невбиваєма таємниця, потроху філософствує, час від часу поринає у флешбеки… та що там – навіть сцена у метро в наявності – де наш герой трошки «палиться» і робить своє життя більш цікавим.

Але потім Генрі Морган все більше козиряє своїми напрацьованими роками дедуктивними здібностями. А коли він зав’язує шарф певним чином, після того, як прозвучало припущення про його соціопатію, доводиться поставити на паузу, щоб посмакувати таке підморгування містеру високофункціональному соціопату Холмсу. А в комплексі з його патологоанатомічною практикою, ми отримуємо ідеальний варіант «Як виглядав би син Шерлока та Моллі». А потім сидиш і думаєш: чи то ти забагато вигадуєш і бачиш те, чого немає, чи дійсно у тому, що герою після воскресіння доводиться голим йти додому, є щось від ситуації, коли Генрі (навіть імена співпадають!) з роману «Дружина мандрівника у часі» кожен раз, після мандрівки у часі (як Термінатор) опинявся деінде і без одягу. Знаєте, я вам ще більше скажу – якби я подивилася сагу про Хорнблауера, то я, майже напевне, знайшла б що написати і про підморгування та оммажі по цій лінії.

Проте, це все можна вважати особливостями суб’єктивного сприйняття. Але те, що в пілоті непогано закрутили тему загрози розсекречення безсмертного – це факт. Здається, і на цього Доктора знайдеться Майстер – другий єдиний в своєму роді. Або цей загадковий прихильник, все ж таки, скоріше Моріарті для Шерлока?

Звичайно, судити серіал по пілоту, особливо в наші часи – справа невдячна, але перша серія справляє приємне враження. Подивимось, що стане з цією перспективністю далі. Але розкидатися серіалами про безсмертних ніяк не можна.



flat_cinema: (Default)

Влітку я нарешті подивилася ті декілька сезонів «Доктора Хто», які відділяли мене від сучасності. А вчора долучилася до першої серії восьмого сезону. Новий Доктор – це завжди хвилююче, це завжди незвично, і завжди здається, що минулий був краще. Дуже цікаво, куди нас заведе Капальді та як зміниться тональність серіалу. Нова заставка, наприклад, мені дуже і дуже до вподоби.


«Легенди» - вже дві серії подивилася, і якось засумувала. Мені цікава інтрига персонажа Шона Біна, а вони, здається, хочуть зробити акцент на спецзавданнях, які у 90% з пальця висмоктані і абсолютно нецікаві. Нам би психологічну драму, а не стрілялки про агентів під прикриттям. А в цьому плані пілот був більш показовим та інтригуючим.


«Outlander» - після трьох серій подумалося мені, що така екранізація - це надто добре, щоб бути правдою. Але поки що у них все виходить. Сем Юен – ідеальний Джеймі Фрезер. А пісню з заставки кожен раз хочу знайти та записати в плеєр, і все якось руки не доходять. Сподіваюся, як закінчиться сезон, вони, як і в «Грі престолів», випустять саундтрек окремо, тому що це суцільна радість для вух. Ну, а інше – радість для очей. І так, це все ще екранізація жіночого роману, щоб ви чого не такого не подумали.

«The Knick» - неймовірно атмосферний і натуралістичний, як на мене, серіал про лікарню початку ХХ століття. Сценарій – як не поглянь – дуже гарний, персонажі – колоритні, антураж теж на рівні, але під час кров-кишки - brace yourself, це не легко, і завбачливо тримайте їжу подалі від поля зору (якщо раптом балуєтесь за переглядом). А Клайв Оуен, до речі, колись у майбутньому напрошується на «Еммі» за цю роль. І Содерберґ за режисуру теж.



Outlander

Aug. 7th, 2014 08:05 pm
flat_cinema: (Default)

Роман Діани Геблдон «Чужинка» (або «Чужинець» або просто-по-нашому, «Outlander») було опубліковано 23 роки тому. Очевидно, тоді сюжети про попаданців ще не були настільки соромітними, і твори, основною родзинкою яких було раптове переміщення героя в минуле з подальшою акліматизацією, ще можна було вважати літературою, а не графоманськими мареннями шизофреників чи просто фанфікшеном (проте, тут варто окремо підкреслити, що 99% попаданців у фанфіках потрапляють не в минуле, а в книгу/фільм/серіал, що взагалі, вибачте за тавтологію, окрема історія та благодатне поле для досліджень культурологів та психологів). Так от, трава була зеленішою, а популярні жіночі романи у порівнянні з сучасними популярними жіночими романами були практично як сестри Бронте, помножені на Джейн Остін.

З того часу Діана Геблдон написала ще не одну книгу про пригоди Клер Ренделл-Фрейзер. Після популярності першого роману вона багато чого могла собі дозволити, та й продовження так і просилося. А потім всім стало шкода розлучатися із давно знайомими та інколи навіть улюбленими персонажами. Тому чергова книга циклу публікується цьогоріч. Може, навіть вже вийшла, я не дуже цікавилася хоча б через те, що зійшла з дистанції після третього роману. І, до того ж, набагато цікавіше було роздивлятися промо фото до серіалу, роздумуючи, що ж вийде у каналу Starz. Офіційна прем’єра ще попереду, але пілот в інтернеті вже давно, тому можна скласти перше маленьке враження про те, що ж вийшло.



По-перше, тут до книги поставилися із таким трепетом, якого можна було б очікувати від ВВС, а не від «кров-м’ясо-цицьки-порнуха-ололо» Starz – із екскурсом в минуле героїні, з роздумами, що начитує закадровий голос, поки на екрані нічого не відбувається. Але досить атмосферно. Ні, навіть не так – дуже; цю британську-післявоєнну атмосферу можна просто на хліб намазувати. Ну а атмосфера XVIII століття здебільшого ще попереду, хоча те, що нам показали, теж виглядає досить непогано. Не знаю, кому подякувати – але це напевне треба зробити – за те, що взяли на ролі шотландців справжніх шотландців. І тут ми переходимо до другого пункту.



По-друге, акторів підібрали філігранно. Воно й по промоматеріалам було видно, але в динаміці, в контексті хотілося подивитися. Тобіаш Мензес тут не тільки найвідоміший (чи мені тільки здається, що Едмара Таллі, який з’явився у двох серіях «Гри престолів» у третьому сезоні, всі мали запам’ятати?), але й грати йому тут найцікавіше, якщо подивитеся – зрозумієте. Катріона Белфі та Сем Юен у порівнянні з Мензесом і взагалі маловідомі обличчя (хоча, якщо вам необхідна маленька позитивна трошки банальна різдвяна дрібничка, то «Принцеса на Різдво» з Юеном може стати у нагоді). А ще тут є неперевершений Грем Мактавіш, у якому мало хто побачить Дваліна, але він там є, і більше, ніж ми думаємо (у його героя навіть старший брат-книголюб є, кажу вам з висоти прочитаних книжок ;)).



Дійсно, вийшло несподівано непогано. Це варіант «Starz для романтичних дівиць та домогосподарок», що саме по собі досить дивно, але чому це має бути погано? «Outlander», скажімо, набагато кращий за зимові «Black sails». Далі обіцяється історично-пригодницька мелодрама з шотландцями в Шотландії, і якщо ви небайдужі до кілтів чи суворих пейзажів, то це просто must see.



flat_cinema: (Default)

Неперевершено атмосферно. Часом – красиво. Часом – зовсім ні. Це такий приклад, коли сюжет якщо не зовсім неважливий, то принаймні грає ну зовсім другорядну роль. «Сеттінг – понад усе», ніби кажуть нам творці, тому історія вихляє, плигаючи у часі туди-сюди, повільно витягуючи на поверхню та розглядаючи (якщо не препаруючи) все лайно, яке можна вибити з цих непересічних персонажів. При цьому не слід забувати, що коли їхні секрети закінчаться, то якусь частину (всю, можливо) атмосферності буде втрачено, а ще доведеться щось придумувати, і серіал вимушено стане «Надприродним» у антуражі кінця ХІХ століття. Або серіальною «Чорною орхідеєю» в антуражі ХІХ століття, на худий кінець. Тому не слід викладати всі карти на стіл, не слід.

До речі, якщо вже про «Чорну орхідею» згадувати – вже тоді було зрозуміло, що Хартнетт там – цікавіший, ніж у «Перл Харборі» (завжди вболівала за Бена Аффлека, навіть коли ще ніхто не знав, які фільм він здатен знімати). А тут він просто красавєц-мущіна, а на фоні інших персонажів, так ще й лапочка, і романтичний герой в усьому цьому бардаку, і на всі руки майстер. Біллі Пайпер очікувано страшна та дуже органічна в ролі сухотної повії, Франкенштейн Гаррі Тредевея теж достатньо відразливий (в усіх сенсах), і на його фоні чудовисько Франкенштейна – просто чарівний, та ще й Рорі Кіннер. І як справжній англійський театральний актор, наприкінці він видає такий монолог, що стає очевидно – регулярна участь у шекспірівських постановках не минає даремно. Але це й не дивно. Тімоті Далтону 68, уявляєте? Ось як, іноді навіть такі очевидні речі можуть здивувати.

І бенефіс Єви Грін. Все, що в ній є таємничого та небезпечного, тут розквітає у незнаних раніше масштабах, що просто вау та брр. Так зіграти біснувату – це неймовірно та страшно (і якби не сеттінг, та інші позитиви, про які я вже писала вище, то кинула б перегляд цього серіалу, тому що ось такі моменти мене зовсім не надихають).

Ще повз пробігали Доріан Ґрей, Ван Хельсінґ та… може ще хтось причаївся. Я щось не знаю, чи буде наступний сезон, але для Джекіла та Хайда, Свінні Тода та якого-небудь Джека-стрибуна місце ще напевне знайдеться, тож чом би й ні – хай знімають, подивимось.


flat_cinema: (Default)

У другому сезоні «Вікінги» в усьому піднялися вище і вже майже сягають зірок. Можливо, це тому, що у першому сезоні пішов час на те, щоб розкачатися, щоб ввести персонажів, щоб глядач якесь ставлення до героїв сформував і т.д. Але що це я – у «Вікінгах» героїв так натхненно кидають з крайності у крайність, і роблять все, щоб ми не розслаблялися, що дивитимешся на одного з улюбленців і думатимеш: «ні, ну гад же, вбийте його швидше, поки він всім не зробив погано», а на іншого – якого раніше сприймав гадом, з думкою – «ой, який же він хороший!».

Тревіс Фіммел став ще більшим тролем, Джордж Благден традиційно мімімі, Ґустаф Скарсґард – ще більш безумний, і я нарешті (!) роздивилася Клайва Стендена якого треба зобов’язати носити одяг з великою горловиною, тому що його ключиці – це витвір мистецтва. Не сказати, що його раніше не було помітно, але… ну, все складно в цьому серіалі, ви вже зрозуміли. А ще тут з’являється новенький (назвемо його так), якого я абсолютно не пам’ятаю у «Голодних іграх» (але тут нічого дивного, особливо коли Піта).

«Вікінгів» можна дивитися вічно – як на вогонь або воду, тож побажаємо їм ще багато сезонів (тим більше, що історія – штука довга, і дозволяє багато чого показати, а дещо й трактувати по-своєму), але і зупинитися вчасно. Ну а поки що серіал - це абсолютно чарівне дійство, яке вибиває з реальності (а на фоні сучасних подій це, так би мовити, набуває актуальності).


І якщо «Вікінги» щойно закінчилися, то нова ВВС-шна драма «Багряне поле» - ще ні. Це абатство Даунтон у військовому шпиталі, звичайно, зовсім інша справа, але крові та ран тут теж, як розумієте, вистачає. Зважаючи на чисто англійський сезон з 6 серій по годині, зараз я ледве перейшла за половину. Можу сказати, що інтриги закручено непогано (а як їх розкрутять, ще подивимося, але сумніватися в британських сценаристах тут я чомусь не можу), знайомі обличчя радують (хоча мені і досі трохи моторошно від Руперта Грейвза (Лестрейд з «Шерлока») у другій серії), а до самого антуражу Першої світової у мене чомусь слабкість. Коротше кажучи, пройти повз цей серіал я ніяк не могла.



flat_cinema: (Default)

«Клондайк» – це просто щастя. Серйозно, Discovery зробили мені дуже добре, навіть краще, ніж History із «Вікінгами». Суворі хлопці, з яких цвяхи можна робити, копають, п’ють, вбивають та мокнуть під дощем. Джек Лондон додається безкоштовно (все інше, як ви розумієте, у тих місцях незадарма). Зрозуміло, що розвиток характерів – для головних героїв, принаймні – від юнацького ідеалізму до такого, клондайкського, прагматизму, інші – просто непересічні особистості, до яких точно не слід повертатися спиною. Причому неважливо, це священник, кримінальний авторитет чи представник закону, якого раптово таки занесло у цей дикий край.

А ще я кожного разу затамовую подих, коли бачу Ричарда Маддена з вовком. Це, між іншим, не тільки у титрах (чудова заставка, просто неймовірна!), але і в самому серіалі може бути. Все таки, про Робба Старка неможливо забути ;(


flat_cinema: (Default)

Межа 10-х та 20-х років ХХ століття, Бірмінгем. Бідність, бруд промислового центру, післявоєнна криза – райське містечко для проповідування радикальних ідей (відповідно, зустріти тут можна будь-кого – від комуніста до ірландського націоналіста) та бандитизму. Переважна більшість чоловіків залишила частину себе на фронтах Першої світової, жінки пристосувалися до життя без чоловіків. Родина Шелбі не стала винятком, і однією з найвпливовіших банд Бірмінгема, «Гострими козирками», декілька років керувала тітка Поллі. Але війна закінчується, племінники (і, очевидно, більшість з членів банди) повертаються, розготається активна діяльність, що трошки суперечить законам. І все б добре, якби не візит інспектора, який рішуче налаштований розібратися з усією неблагонадійною наволоччю і, особливо, з «Гострими козирками».

"Гострі козирки" - британська відповідь «Підпільній імперії», детально продумана, ретельно та чудово знята (операторська робота – божественна) та блискуче зіграна. От наскільки я не люблю Кіліана Мерфі (про причини тут розмовляти безглуздо, це як алергія), але не визнати, що тут він хороший – просто не можу. Більше того, мабуть, він тут настільки хороший, що, дивлячись на його Томмі, я майже забула про своє ставлення до нього.


«Чорні вітрила». По пілоту серіал, звичайно, не слід судити, але коли це нас зупиняло. Щось з мороку далеких часів мені пригадується фільм «Тристан та Ізольда», слоганом якого було щось типу «Вони були раніше Ромео та Джульетти». Так от до чого я – позиціонували б «Чорні вітрила» як «Грандіозний та величний початок «Острову скарбів»». Але ой, про що це я, звідки цільовій аудиторії серіалу знати про існування книги Стивенсона? Або навіть крутіше – знати про існування книжок в принципі? Це ж «Starz», у них з серіалами, які можна/хочеться дивитися, завжди було сумно.

Недобре передчуття шепоче, що з «Чорних вітрил» великого та геніального серіалу не вийде. Але, насправді, пілот зовсім непоганий. Про «Спартака», наприклад, я такого сказати ніяк не можу – тобто, вже досягнення. Сільвер тут «такой молодой» та еталонний пройдисвіт. Флінт – це Тобі Стівенс, і цим все сказано. Так що знаєте, навіть якщо «Чорні вітрила» виявляться дуже посереднім серіалом, ці двоє мають всі шанси враження трошки поліпшити.


flat_cinema: (Default)

Як справжній слоу, вирішила таки написати декілька слів про фінал «Шерлока», який буквально вчора втретє передивилася стараннями «1+1». Така третя серія, насправді, покликана якось примирити із новою реальністю шерлок-консерваторів, що відчули різного ступеню обурення через «наругу» над серіалом/образами/логікою та «низькопоклонство» перед фандомом. Ну, ви зрозуміли. Я ж, очевидно, серед тих нерозбірливих, кого все влаштовує, і «Шерлок» для нас – завжди свято.

Але я навіть зараз не про те, який поки що завжди чудовий «Шерлок». А про те, що на «1+1» показали третій сезон через тиждень після його закінчення на ВВС, що вони зробили потужну рекламу, ролики, які, на мій смак, інколи були навіть кращими за оригінальні трейлери до серій. Що у нас творчо підійшли до перекладу, керуючись духом серіалу, а не буквою: жарт про best man’а став жартом про дружбу, а адаптація «насилля-весілля» - це взагалі пісня. Не обійшлося без проколів, звичайно. Найсуттєвіший – те, що не було дедуктивних надписів, і якщо спочатку це компенсували швидкою начиткою тексту тих надписів (при знайомстві з Мері це, мабуть, навіть накраще – бо роздивитися всі ці «пече хліб», «розумна», «тату» - майже нереально, хіба що мучити стоп-кадр), то потім просто забули про це, і розслідування справи привида втратило частину своєї комічності. Але ж не все одночасно, дійсно.

Тому ви, хлопці, знімайте. А інші хлопці, наші – показуйте, не лінуйтеся. А ми будемо дивитися, із задоволенням.




flat_cinema: (Default)

Поки Моффат із Гатіссом абсолютно безсоромно, натхненно та весело фліртують із шерлокофандомом, сміючись над тією любов’ю, популярністю та культовістю, що звалилися їм на голови в останні два роки. Поки Бен, Мартін та інші, ховаючи трольські посмішки за невинними виразами обличчя, із задоволенням відігрують те, що написано в їх сценаріях. Поки ти вже забув, що останні майже три роки ти більшість часу провів у режимі «я чекаю на наступний сезон «Шерлока», спочатку на другий, а потім на третій, що ж ви зі мною робите, аа ». Поки ти за секунду впізнаєш батьків Бена, які, виявляється, грають батьків Шерлока, а момент, коли нашого детектива голять та підстригають, і він дивиться на Майкрофта невдоволено та каже про те, що брат дивився на те, як його б’ють, а у тебе щелепа десь на підлозі, бо виглядає Шерлок як Джон Харрісон, точнісінько, тільки форми не вистачає. Поки все це відбувається, ти ще не знаєш, як ставитися до нової серії, нового сезону. І взагалі, попередні два сезони – це ж все така класика, а тут Шерлок та Джон, а ти цього ще не бачив.

Час другої серії настає несподівано швидко. Просто неприпустимо швидко як для «Шерлока». І половину серії ти смієшся уголос, бо, наприклад, похід Шерлока та Джона по пабах – це ж справжнісінька «золота миля», як у Райта; а тут у наявності ще й інші, чисто комічні, моменти. А потім, крізь комедію та дуркування проступає старий добрий Шерлок. Не знаю, як йому це вдається, адже, здавалося б, умов для цього не створено.


flat_cinema: (мімімі)

Чи існує новозеландське кіно без Пітера Джексона? А що там із серіалами, чи все закінчилося Геркулесами та іншою міфологічною братією? І виявляється, що все у них є, причому асортимент – як у хоббітський коморі – багато та різноманітно. І, мабуть, ось-ось прибіжить купа народу, щоб все це порозтягати і потім насолоджуватися такими ніштяками.

Колись мені трапилося подивитися «Ціну молока», завдяки чому я дізналася, як Карл Урбан виглядав ще до «Володаря перснів» та що серед режисерів Нової Зеландії – не один ПіДжей. З цього ж фільму було винесено цитату на всі випадки: «В усьому винні Джексони». А коли фрази з фільму йдуть у життя – це вже багато чого значить. Потім було й «Іграшкове кохання» того ж самого Гаррі Сінклера (якщо серед персонажів «Володаря Перснів» вам пригадується обличчя Ісілдура, то Сінклер вам вже не чужий), але ось цей його твір я себе ледве примусила подивитися і то виключно через Діна О’Гормана. І тепер ми впритул наблизилися до «Всемогутніх Джонсонів» - серіалу, що до нас дійшов тільки через «тут той чувак з «Хоббіту»» і виявився дивом дивним та абсолютно божевільним (у найкращому сенсі цього слова).

Зараз здається, що тут можливо все, герої – наче рідні, і взагалі, що робити по закінченні, абсолютно незрозуміло. А ще «Джонсони» - це реально крута переробка скандинавських міфів. І, сподіваюся, не ілюстрація повсякденного життя у Новій Зеландії. Тому якщо не знаєте, що б подивитися, можна спробувати щось новозеландське. Врешті-решт, у них навіть реклама шедевральна (всі ж бачили, про НЗ авіалінії? ). І тепер ми зробили коло і знов прийшли до ПіДжея. Все у Новій Зеландії веде до нього ;)


flat_cinema: (Default)

От і «Майже людину» дочекалися. Здається, з цією новинкою закінчився список «серіали, на які я очікувала у 2013», і я страшенно задоволена. Піф-паф, суддя Дредд, пригадати все і такі чудові хлопці (і це я зараз навіть не про Карла Урбана – про нього слід було б писати окремо, але ж всі і так знають, який він, і що йому легко зіграти крутого хлопця одним підборіддям). Тема напарників вже ніяк не може бути новою чи оригінальною, але якщо спрацьовує – що ще треба? Пілот подивилася із задоволенням, і тепер думаю: ну чому, чомуу «Майже людина» – фоксівський проект? Але, зрештою, кожна серія – неначе остання – це сувора формула хорошого серіалу.

flat_cinema: (Default)

Після двох серії поспіль четвертого сезону «Абатства Даунтон» я опинилася у такому стані, що стало глибоко байдуже на подальші сюжетні ходи, діалоги та логіку. Нехай би вони знімали це вічно, щоб у запасі завжди була серія-друга цього мила. Бажано ще, щоб не тулили драму на кожному кроці (а зазвичай у них фейл саме з драмою) і щоб виконавці головних ролей не хотіли піти з серіалу (бо членів сім’ї та 2/3 слуг, щоб вивести з сюжету, хіба що вбити залишається, а як засвідчив третій сезон, це і є та сама драма, з якою фейл). І ще радує, що у Едіт така ненав’язлива любовна лінія, бо пристрасті між Мері та Метью за три сезони дійсно втомили.

«Атлантида». Головний герой робить підводну вилазку, але все йде шкереберть, і він «очнулся-гипс» на м’якому пісочку невідомого берега. Знайшовши дивні шмотки, він іде до цивілізації, і тут виявляється, що занесло його аж до Атлантиди. Ну а потім Ясон (угу, от який головний герой у нас) знаходить собі компанію в особі добродушного нерда Піфагора та його сусіда товстуна-алкоголіка Геркулеса (Марк Едді знайшов своє амплуа?). А ще наш герой дивиться закоханими очима на дочку місцевого царя, Аріадну, але обстановка не дуже романтична – жертвою Мінотавра може стати будь-хто.

Як я розумію, «Атлантида» – це така заміна «Мерліну», а отже, дитячий рейтинг, багато відомих імен та більш-менш яскравий світ, відірваний від реальності. Поки тільки пілот; що далі буде – подивимось.

Ну і якщо згадувати про серіали, що починала дивитися трохи раніше: «Майстри сексу» (хм, перші дві серії вже з перекладом були в інтернеті за декілька днів до офіційної прем’єри, ось як цікаво) справляють добре враження. А от «Сонна лощина» чомусь розпадається на частини. В третій серії, наприклад, жодних безголових вершників, а лінія, якої могло і не бути взагалі, і нічого не змінилося б. А Том Місон гарний, так. Але якщо ще одна така серія, то йому вже ніяк не врятувати ситуацію.

flat_cinema: (Default)

«Майстри сексу» – таке дуже-дуже душевне ретро, приємний саундтрек фоном та Майкл Шин. Він – це вже непоганий аргумент для перегляду, як на мене. А коли у наявності й інші складові – чого ж іще бажати? Хіба що наступну серію. Бо пілот, незважаючи на хронометраж в одну годину, якось несподівано швидко закінчився. Ах, і ще – там багато про секс, назва ж натякає, і виявляється, що як схочуть – без проблем можуть обійтися без похабщини.

«Сонна Лощина». Всім вже і так відомо, що штаб-квартира світового надприродного зла знаходиться у славному маленькому американському містечку Сонна Лощина. Мертві встають з могил, демони рискають по трасах, відьми та вершники без голови теж заглядають на вогник. У такій обстановці Ікабод Крейн оговтується після 250 років… смерті, знаходить собі сайдкіка-темношкіру-жінку-копа, отримує вказівки від своєї покійної дружини, яка виявилася відьмою зовсім не фігурально та постійно пригадує, що от були часи, коли він разом з генералом Вашинґтоном («і ви його знаєте?») воювали за незалежність.

У наявності жарти про напарників та прибульців з минулого (але не зовсім так, як у «Прибульцях», цивілізоване XVIII століття все ж таки); чортівня, як у «Надприродному» чи «Гримм» (а мені цим серіалам симпатизувати щось не виходить) та постійні флешбеки (костюмчики там, шаблі). Біда у тому, що за дві серії я так і не визначилася зі своїм ставленням до «Сонної Лощини»: це такий бадьорий ненапряжний серіальчик чи повна фігня, життя якій – навіть менше сезону. Так що треба і третю серію дивитися – дізнаємося, що ще доведеться робити бідному Тому "містер Бінглі" Місону.


flat_cinema: (Default)

Після «Тихоокеанського рубежу» (завдяки [livejournal.com profile] sidhe_place ) моє більш близьке знайомство із Чарлі Ханнемом стало лише питанням часу. Спочатку були «Сини анархії». Ага, обираємо найочевидніші шляхи. Перша пара серій пішла у мене «зі скрипом» (і не за один день), скоріш за все, через те, що всякі бандитські справи, продажні копи та байкери якось ніколи не були у топі моїх вподобань. Розчарована, бачу серед завантаженого «Ніколаса Нікльбі», і дві години радію, дивлячись на такий пречудовий каст. І після перегляду дещо стає зрозуміло. Чарлі, як і Том Харді – такі собі хлопчики-купідончики, які б без проблем могли стати великими зірками романтичних комедій про старшу школу. Але вони обрали інший шлях – стали крутими маскулінними перцями і явно не прогадали.


 

Після цієї думки захотілося спробувати переглянути ще декілька серій. Стало краще сприйматися, а коли на четвертій серії я вже остаточно перестала плутати Чарлі та Тревіса Фіммела (ні, ну справді дуже схожі), то точно вирішила, що Ханнем молодець.

Потім був «Френкі…», після якого стало зрозуміло, що Чарлі та Рон Перлман, насправді, сіамські близнюки, завжди разом. Може, «старший товариш» його і підсунув на очі Дель Торо? Як би там не було, але тут вони обидва добряче відійшли від своїх звичних образів (бгг, і як після такого серйозно дивитися на них у шкірі та на байках?), а той веселий маразм, що відбувається на екрані, у певний момент навіть затягує.

Такими темпами я, може, до вересня додивлюся перший сезон «Синів анархії». Дивитися цей серіал запоєм (або навіть регулярно) у мене явно не виходить, але, маю час – маю натхнення, може, щось і вийде.

flat_cinema: (Default)

Будь-яка розсудлива людина скаже, що вчити історію за жіночими романами – справа марна. Але яка вже різниця, що сталося насправді, а що було додумано хитрими романістками, коли «їхні погляди зустрілися, і в обох перехопило подих» і ще величезна купа аналогічних штампів? Коли герої з крові та плоті (тааак, особливо з плоті, все інше точно стає другорядним), а не якісь бліді тіні, діяння яких легко вміщуються в абзац у шкільному підручнику, і викликають рівно стільки емоцій, скільки може викликати тема уроку, наспіх написана на погано вимитій дошці училкою, яка пришла на перший урок, чудово розуміючи, що «не в формі після вчорашнього».

Коротше кажучи, зустрічайте ВВС-шну «Білу королеву» за мотивами романів Філіпи Грегорі. Так, це автор «Ще однієї з роду Болейн» та ментальна сестра нашої харківської Симони Вілар. І на фоні війни Троянд вона дає нам такий незамутнений взірець дамського чтива, де історичні особи, історичні події, історичний антураж, кохання-зітхання та постійні згадки про язичницьку міфологію та відьомство. Ех, інквізиції на них не було.

Серіал спільними зусиллями знімали BBC та Starz. Мабуть, американська версія буде на порядок гірше, хоча це, здавалось би, неможливо. Але Starz, як на мене, має надзвичайне уміння – перетворити майже будь-який свій серіал на щось сумовите та відразливе. Єдине, що у них було дійсно доброго – «Стовпи землі», але то, мабуть, випадковість.

Ну а так – шикарні брати - Йорки: Макс Айронс (королівський, ага, як і годиться), Девід Оукс (дотримується свого амплуа підозрілого та неприємного антигероя) та Анайрин Бернард (чудовий британський хлопець, у якого виходить такий приємний Ричард Ґлостер, що хочеться ненавидіти Шекспіра (та й Симону Вілар) за те, що змалювали цього персонажа монстром).

Головні героїні тут, здебільшого, менш відомі, ніж той самий Айронс, скажімо: Аманда Хейл (дружина інспектора з «Ripper street», а тепер скажіть мені, ким вона була у «Being human», а?), Елінор Томлінсон (принцеса з «Джек-вбивця велетнів»), шведка Ребекка Ферґюсон (королева Англії все-таки, гг; а ще й дочка Крастера та відьма, omg) ще декілька знайомих і багато інших, яких ми не чули, не бачили, або зовсім не пам’ятаємо.

От за що мені подобається ВВС, так за усе це. І за те, що не лінуються випускати масштабні історичні проекти влітку. Я такими темпами скоро дійду і до тогорічних «Генріха IV» та «Генріха V»…

flat_cinema: (Default)

Грейсленд – це гуртожиток конспіративна квартира, де великою і, у певному сенсі, дружною компанією живуть ті, хто захищає мирний сон засмаглих безтурботних каліфорнійців. Майк Воррен у цій компанії новенький. Кращий студент на курсі, кмітливий, вправний зі зброєю, і просто красень з ідеалами та амбіціями – він готувався після випуску поїхати до застиглого, офіційного Вашингтону. Але в останній момент все змінилося, і замість чорних піджаків йому доводиться купляти в’єтнамки та костюм для серфінгу, вчити іспанську та представлятися нікому не відомим актором, який грає копа і тому має при собі жетон. А ще йому доводиться познайомитися із живою легендою – Полом Бріггсом, який, за правом «старшого товариша» час від часу дає Майку поради стосовно життя під прикриттям. Цікаво, що б Пол порадив йому, якби знав, що цей новенький зовсім не такий простий хлопчина, як може здатися спершу?

Серій ще небагато, але дивитися приємно, пляжна атмосфера – під настрій. І дивлюся я на Аарона Твейта, який тут Майк, і радію – цьому хлопчині і співати на барикадах у «Знедолених», і бігати з пістолетами тут – все добре та приємно. А ще, як нещодавно з’ясувалося, тут на другому плані можна знайти Педро Паскаля, якого затвердили на роль Оберина Мартелла. І який, відповідно, у наступному сезоні «Гри престолів» повинен нам запам’ятатися дуже добре ;)

flat_cinema: (Default)

Брр, скільки всього накопичилося, що треба терміново написати хоч про щось. Наприклад, про серіали. Ось «Гра престолів» закінчилася. Аналізуючи свої враження, можу засвідчити, що в цілому задоволена фіналом. І знаєте, чому? Бо коли закінчилися титри, мій настрій не зіпсувала думка, що на нову серію чекати десь місяців десять. Між іншим, після другого сезону я була геть не такою оптимістично налаштованою, але не будемо про сумне. Якщо порівнювати третій сезон, то він, звичайно, краще за другий; із першим його порівнювати набагато важче. Але то не біда, бо перший сезон для суперкнижних фанів – це як 1913 рік для радянських істориків – до тих показників будуть апелювати, подекуди доходячи до маразму, і ця традиція буде непереможною роками.

У черговий раз надсилаю промені щастя кастинг-директору, і сподіваюся, що вони там не облажаються, коли обиратимуть дорійців на наступний сезон. І на нагороди за цей сезон дуже сподіваюся. Днями самому серіалу вже дали нагороду як найкращому драматичному на Critics Choice Award, але Ніколай та Емілія нічого не отримали. А я, взагалі-то, вважаю, що Костер-Валдау та Фейрлі от дуже заслуговують на яку-небудь «Еммі»; або скажіть, тільки чесно – хто цього сезону грав краще за них на американському ТБ?

На тому тижні знайшла собі, нарешті, «Порочних» – п’ять серій, що вийшли на той момент. Вирішила перевірити – чи нормально все з якістю і т.д.; не змогла відірватися наступні півтори години – поки не подивилася всі серії. Не сміялася так з часів «Сирен», а це майже рік. Не виключено, що і під час «Сирен» я не сміялася так, але важко сказати. Хоча спочатку трохи бентежили жарти про старечі хвороби; здавалося, що знов дивлюся «Квартет» (про це кіно наступного разу, якщо я все ж наважуся на великий дайджест «що я подивилася за останній місяць, але було ліньки писати»). А тепер от подивилася фінальну серію (що ж за сумні часи такі); сподівалася, що мама Стюарта – це як мама Воловіца, тобто персонаж міфологічний, і… все-все, без спойлерів. Радити всім терміново дивитися не буду: не знаю, що у нашому суспільстві може сприйматися гірше – британський гумор чи пара гомосексуалістів, що разом вже майже півстоліття.

Ну і нарешті домучила «Хемлок Ґроув». Починалося все просто чудово: теплі кольори, глянцева готика. Місце, де не існує часу та межа між реальністю й фантазією настільки непомітна, що, здається, все це просто наснилося комусь. Тому, незважаючи на ноутбуки, айфони та інший Apple, іноді з’являється враження, що Хемлок Ґроув застряг десь у 1950-х і знаходиться десь між містечком Едварда Руки-ножиці та Степфордом. Ну подумайте тільки: постійні розмови про уробороса та драконів; таємничий церковний орден та його суперагент-вбивця єзуїти голосно плачуть та намагаються переманити до себе ВанХельсінга; надновітня лабораторія із секретними розробками філософський камінь шукають, інакше нащо все це? і, нарешті, двометрова дівчинка, що ховає непривабливу частину свого обличчя під перукою та має ім’я Шеллі, що само собою вже такий жирний привіт Франкенштейну. І це я ще не розповіла, що головні герої навчаються у старшій школі, і один з них – перевертень, а інший – вампір. До речі, перетворення тут дуже натуралістичні; у «Бути людиною» просто дитячий садок був у порівнянні із цим, чесно.

І всі тут такі хороші – і молодь (Скарсґарда точно неможливо не помітити), і мадам Янссен, і Дугрей Скотт, який під час кожної появи у кадрі (а за 13 серій це було не один десяток разів) майже завжди виглядає як неголений депресивний алкоголік (привіт, «Енігма»?). І все це чудово, але тільки певний час. Потім відчуваєш, що чи то якось затягнули, чи заплутали сюжет так, що ти як глядач перестаєш розуміти, якого дідька там відбувається, чи ще щось не так. І фінал, який зовсім такий «не рядовий» та інтригуючий, мене, просто на диво, не приголомшив. Але другий сезон подивлюся. З іншого боку, я новий сезон «Континууму» також починала дивитися, ще у квітні – після двох серій я махнула на цю історію рукою. А якби вони все логічно та добре закінчили наприкінці першого сезону, я б навіть любила цей серіал.

flat_cinema: (Default)

Сучасна мода на скандинавських богів та простих скандинавів мене дуже радує. І вікінгів я теж люблю, куди ж без них? Я навіть якось, відносно нещодавно, вирішила пошукати фільми «в тему», щось більш… ммм, автентичне, ніж марвелівські комікси. Але нічого у мене не вийшло – «Вікінгів» із Дугласом, періодично передивляючись років з 8, вже вивчила; «Вальгаллу» Рефна, коли дивилася декілька років тому, вимкнула хвилин через 15, і другої спроби щось не хочеться, ну а якісь «Вікінги» року 2008, за описом, радості не додають. І тут, цього березня, починається серіал «Вікінги». Два місяці я час від часу дивилася нові серії, і тепер, коли сезон закінчився, думаю, що ж у хлопців вийшло.

А вийшов дещо незвичний (а від цього – ще цікавіший) серіал із похмурою атмосферою раннього середньовіччя, кривавими битвами та язичницькими культами. За головного героя обрали фігуру скоріше легендарну – Рагнара Лодброка, тому сюжетно тут є де розгулятися, але водночас і солідності додається, не аби хто, все ж таки. Історію про шкіряні штани ще ніяк не представили, але зміїну яму вже показали Індіана Джонс, як справжній археолог, бере до рук лопату як засіб самозахисту, все під контролем.

Тут вікінгське життя представлено з усіх боків – і дракар вони будують, і набіги здійснюють, і судяться, і «у колі родини». Людське жертвоприношення тут знято так, що виходить справжня поезія, а валькірії над полями боїв просто у кадр не потрапили, але точно там присутні. Тому якщо ви любите похмуре раннє середньовіччя, вам сюди.

Акторів підібрано так, що майже всі сприймаються як нові обличчя. Фіммел (Рагнар) – вперше бачу, Віннік (Лагерта) – як виявилося, бачу не вперше, але просто не пам’ятаю. Катерина, до речі, живе в Канаді та має українське коріння, а у «Вікінгах» виглядає як справжня скандинавська войовниця. Дітки милі. Благден (Едельстан) – не просто кавайний монах, але і один із революційної тусовки «Знедолених», талановита молодь, так би мовити. Скарсгард (Флокі) – тут взагалі, як у казці якій-небудь. Зрозуміло, що скандинавській: було у батька 7 синів, старший – всім відомий Олександр, а другий – Густаф, і тут він такий шикарний! Найвідоміший з усієї цієї компанії – Бірн (ярл Харальдсон), зрозуміло, що антагоніст, і зрозуміло, хто кого у цьому протистоянні.

І знаєте, все найцікавіше у «Вікінгах» ще попереду.


flat_cinema: (Default)

Я тут думала зробити величенький серіальний пост, а потім якось подумалося – або майже нічого сказати, або багато… спробую якось збалансувати.

Наприклад, перший сезон «The Following» закінчився днями. Непоганий був фінал, майже такий, як у першому сезоні «Шерлока». Але чомусь все одно не той рівень, щоб заламувати руки, гризти нігті та шукати новини щодо наступного сезону. Щодо інших, кому подобався серіал, не знаю, але мене більш за все радувала фішка планування сюжету та написання роману, який нібито based on a true story, але ці події ще не відбулися. От як же ж було чудово, коли Харді знаходить главу та читає про те, що саме відбувається, майже «Персонаж». За таке я багато чого можу пробачити (а чіплятися дійсно є до чого, починаючи з того, що численні паломництва десятків абсолютно лівих людей – не родичів/друзів і, частіше за все, навіть не знайомих, до особливо небезпечного злочинця, засудженого до смертної кари, виглядають дещо сумнівно з точки зору реальності. З іншого боку, що я знаю про страх про смертну кару в США – «Зелена миля», «Життя Девіда Гейла», «Законослухняний громадянин»  – не дуже багато, еге ж?).

 

А ці травневі свята я проводила під «Mayday». Серіал цей був багатий на загадки, тому навіть розповідаючи про нього от так просто не можна взяти і все розповісти. Але з підказками все стане набагато легше. Підказка №1: англійський серіал. Відгадка: 5 серій. Підказка №2: детектив. Відгадка: OMG, всі люди ховають свої страшні секрети недостатньо глибоко, варто лиш придивитися до оточуючих, і можеш стати закінченим параноїком. Підказка №3: злочин стається 1 травня. І це не культурний відпочинок  п’яна бійка у найближчому гаю. Відгадка: під час святкування Белтайну зникає дівчина, і атмосфера, і події наштовхують на думку – а чи не старі язичницькі духи все це влаштували? А може, дівчина потрапила у країну фейрі, або на Авалон, або… що там ще може бути, коли розпочинається чортівня?


Ну, ок, не буду продовжувати, а то так і до вбивці-дворецького дійти можна. Знято дуже красиво, атмосферно (початок так взагалі пречудовий), містика, як вже всі зрозуміли, присутня. Час від часу трохи втомлює, як всі один одного підозрюють, як герої кажуть багатозначні фрази, як тривожна музика нагнітає саспенс на рівному місці. У цьому плані особливо друга серія пригнічує, а потім чи то звикаєш, чи то вже деякі відгадки з’являються. Але в цілому, що вже там, «доставляє». І ближче до кінця у голові крутиться цитата з «Гри престолів» – «everyone but us is the enemy», а Ейдан Гіллен стає білим та пухнастим, що навіть забуваєш про підступного та особливо неприємного (як на мене) Мізинця. Все-таки, чудові вони, ці британці.


flat_cinema: (Default)

Вже нова порція серіалів починається, а частина зимових закінчилася. Тепер будемо узагальнювати. Так сталося, що на деякі з цих серіалів я просто махнула рукою після 2-3 серій. А потім раптово виявилося, що всі серії – вийшли, і взагалі, краще пізно, ніж ніколи.

«Mr. Selfridge» – писала я тільки про пілот, а серіал (точніше, сезон. Другий вже пообіцяли) цей виявився досить довгим – аж 10 серій. Півен – чудовий всі 10 серій поспіль, але до нього звикаєш ближче до кінця, і ця «чудовість» вже й не така помітна. Роздивилася Аманду Еббінгтон; посміялася з того, як в одній з серій Конан Дойль на спіритичному сеансі сидить за одним столом із Мартіном Фріманом. А буквально вчора, до речі, дізналася, що Аманда має зіграти у «Шерлоку» місіс Ватсон – так і виходить, тягають один одного у свої серіали. І все добре, але остання серія залишає стійке відчуття, дуже таке… феміністичне – про чоловіків–падлюк і таке інше. А сам серіал дуже хороший.

«The Ripper street» - ще одне моє неприпустиме запізнення. Чи то часу багато пройшло, чи у серіалі справді щось змінилося, але другу половину серій дивитися було зовсім не так, як першу. Стімпанк якось непомітно зник з атмосфери, як і Різник. І, здається, це було на користь. Найбільше мені не хотілося, щоб всі серії вони намагалися піймати одного-єдиного маніяка (але це ще не страшно, гірше, коли розслідують один злочин протягом сезону/багатьох сезонів. Щоб щось відбувалося у кадрі, додають величезну кількість непотрібних сюжетних ліній, і в результаті ніби щось і відбувається, але дивитися на це набридає досить швидко). Але тут все нормально. І приємним додатком – багато акторів із «Гри престолів» (Джорах (!), Болтон, Чорна риба, Ходор; мовчу вже про Бронна, який там на постійній основі). Ех, добре-то як.


«The Following» - сезон ще не закінчився, але починався майже одночасно із сезонами попередніх серіалів, тому вже хай буде. Хоча у цьому переліку американці виглядають набагато скромніше, ніж британці. З іншого боку – хто їх знає – може, вони такий фінал сезону зроблять, що шик, сльози та повне захоплення. У них ще є час все так закрутити, щоб я вам тут усю стрічку зайняла своїми враженнями. Але це буде пізніше, коли цей жж, мабуть, повністю перетвориться на філіал храму фан-клубу «Гри престолів». А ще в квітні обіцяють новий сезон «Континууму», і мене це чомусь раптово цікавить.

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 01:00 pm
Powered by Dreamwidth Studios