flat_cinema: (Default)


Все буде добре. Все обов'язково буде добре.

flat_cinema: (Default)

Здається, це стає традицією – раз на рік я, разом із максимально можливою кількістю членів своєї родини, ходимо дивитися українське кіно. Ну, якщо вже третій рік поспіль, то можна ж вважати такою маленькою, новою традицією, так? А у 2013 та 2014 майже одночасно виходило по 2 українських фільми, що взагалі круто, але не для мене: «Тіні незабутих предків» та «Синевир» - це ж «буу». І навіть неважливо, наскільки страшне, бо «не читал, но осуждаю» та «я не трус, но я боюсь».

Так от, «Трубач»». Яскравий дитячий музичний фільм, завдяки якому ви побачите, скільки в Україні є маленьких талантів. Завдяки якому ви дізнаєтесь – у нас вміють-таки знімати так, щоб приємно хоча б чисто візуально було подивитися. Завдяки якому ви замислитеся – нє, так чого ж у нас досі немає свого кіно, га?

Музика грає голосно, танцівниці танцюють і всі співають. Сценарій спочатку може здатися дуже простим, але це, насправді, особливості жанру. Візьміть який-небудь підлітковий фільм про хор/оркестр/футбольну команду і отримаєте щось аналогічне. Але хоча антагоніст тут – справжнісінький доктор Зло, все одно, бува, в образі головного гада промайне важкий радянський спадок – шкідник, бачте, і заважає колективу. Усвідомивши це, мимоволі хапаєшся за підлокітник, прикладаючи усі зусилля, щоб із сфери архетипічних підсвідомих страхів у свідомість не пробилися спогади про фільм «Волга-Волга». А ще тут є хороший чиновник. І київський міський голова, який взагалі кращий за усіх. І вивіска КМДА крупним планом. Ага, весело.

І, подивившись цей фільм, розумієш, як нам, насправді, не вистачає фільмів про нас. Щоби «о, а майже у такий автобус я намагалася залізти о пів на восьму ранку», «а ця пічка схожа на ту, що була у нас на кухні n років тому» чи «тітки в халатах у лікарні – 100% автентичність». І сучасним дітям, мабуть, теж не вистачає чогось такого. Так, нещодавно був «Іван Сила» - така казка для найменших, у якій стільки доброти, що лаяти фільм язик не підіймається, але і неможливо не визнати, що він, м’яко кажучи, не шедевр. А у «Трубача» і аудиторія ширше буде, і знято так, міцніше. Отже, прогрес, і це не може не радувати. Дійсно, сучасним дітям потрібне щось таке, після чого можна сказати: «ми із Миколою Шевченком такі схожі, і якщо його мрії здійснилися, то і мої здійсняться, варто мені лиш постаратися».


flat_cinema: (Default)

   І в горі спізнав я, що тільки одна —

          Далекеє небо — моя сторона.

 Безглуздо сперечатися, що бувають такі фільми, які довгим та чудернацьким шляхом йдуть до нас, але приходять, як це не дивно, саме тоді, коли вони потрібні. Для цього у мене пояснення – «усьому свій час». Або критичніше – «ну і нехай, слоупок так слоупок». От так довго і складно до мене йшло заборонене в деяких країнах (!) історичне (!!) кіно, зняте на території України (!!!). Спочатку «Хайтарму» неможливо було знайти, потім я її завантажила та забула, потім… ну, чого тільки не було, включно з тим, що у мене вперше в житті глюканула файлова система на флешці, і всі файли (серед яких абсолютно випадково було і це кіно) пали жертвою форматування. Коротше кажучи, коли потім у мене спитали: «А чому ми раніше не подивилися цей фільм?», я озирнулася навкруги і відповіла: «Настрою не було».

Не провести хоча б маленьку аналогію із «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ніяк не можу, але це буде не порівняння, а такі, знаєте, туманні роздуми про сенс життя те, що у нас знімають. Двадцять років тому в Україні з’явилося багато фільмів про козаків. Зроблених на колінці, але з таким ентузіазмом, що неможливо не захоплюватися. А тепер у нас мода на історію, менш віддалену у часі та на героїв (навіть не так - Героїв), яким у результаті доводиться не на лаврах спочивати, а доводити, що вони банально не зрадники батьківщини. Менше піднесення. Більше трагізму.

Козаки більше не заговорюють свої шаблі – тепер льотчики шаманять над своїми літаками, знаючи, що наше небо – вічне. На відміну від будь-якого НКВС.

А «Хайтарму» просто слід бачити.


flat_cinema: (Default)

Не так давно я тут намагалася подивитися на нові українські фільми, на майбутні прем’єри та великі сподівання, що з ними пов’язані. Нарешті хоч про щось написати виходить – «Іван Сила» крокує країною. Як у нас завжди – тяжко, по-сирітськи тулячись у залах, які зі свого панського (чи скоріше солдатського, але це не принципово у даному випадку) плеча пожертвував «Сталінград» («Гравітація», або навіть «Філософи» - останнє дійсно несподівано). Ну а досить незручний час цього одного, може навіть двох сеансів, точно сприяє утвердженню думки, що ти – один з невеликого кола обраних, кому вдалося подивитися «Івана Силу».

Знаєте, що мені найбільше сподобалося у нашому новому фільмі? Те, як ми свої недоліки перетворюємо на переваги. От мультиплікація – чим не родзинка? А напевно все починалося з економії та з усвідомлення, що Львів не може зіграти всі ті міста, якими гастролює цирк.

Як у дитячого фільму, у «Івана Сили» є проста мораль, великий та добрий головний герой, такий правильний-правильний, та антагоніст рівня Пєчкіна. Грати тут немає чого, тому стара гвардія видає те, що потрібно, абсолютно не напружуючись. Ті, у кого досвіду поменше, виглядають, відповідно, не дуже. Але, не забуваймо, це кіно для дітей, і судячи з реакції тих декількох, які були на моєму сеансі, їм на цю акторську гру або сюжет взагалі було байдуже. Головний герой їх надихав та дивував (при всій моїй повазі, у Халаджи з акторством просто ніяк) – а це найголовніше.

Фільм вийшов добрим та позитивним. Це не шедевр, як, скажімо, на кінопоіску пишуть, чи оцінюють на IMDb. Але при всіх недоліках, видно, що люди старалися. Підкреслю – старалися для нас. І віриться, що прийде техніка, відшліфується майстерність, з’явиться досвід – якщо зніматимуть. «Іван Сила» - це ще початок, і далі буде. Тож давайте повіримо в українське кіно.

flat_cinema: (Default)

Вчорашній день Незалежності – непоганий привід подивитися на сучасне українське кіно. Це, взагалі, доволі дивне явище. Є думка, що його не існує, але то не зовсім правда. Що у нас там було за останні роки? Нарочито незручні, не глянцеві, а часами і відверто чорнушні, безглузді та безжальні «Мудаки. Арабески». Начебто історичний, достатньо пригодницький «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», у якому, незважаючи ні на що, відчувалося, що він знімався для великого екрану. І якось рука не підіймалася щось критикувати та вишукувати ляпи, адже «нарешті наше». Було ще декілька фільмів за останню пару років, і їх навіть в кінотеатрах, судячи з афіш, показували. Але я, малодушно злякавшись глобального екзистенційного розчарування та втрати віри у людство, на них не пішла. Ви скажіть, може я щось варте пропустила, обов’язково подивлюся.

Не буду продовжувати цей міні-екскурс в історію (на те він і міні), не буду доходити аж до «Запорожця за Дунаєм», «Штольні» та всього іншого, що було ще раніше. Ну і, звичайно, не буду про більш артхаусний напрямок, і не тільки через те, що абсолютно у ньому не орієнтуюся. Нам же потрібні фільми, які можна назвати таким собі «середнім класом». Він, як відомо, база для усього, і в нормальній, комфортній країні без нього ніяк не обійтися. Мабуть, це правило працює і для кінематографу.

І тут виявляється, що у виробництві стільки українських фільмів! Причому таких, що мають дійти до кінотеатру (і провалитися в прокаті – похмуро заявляє песимістична частина мене). Наприклад, днями, серед трейлерів у кінотеатрі побачила щось схоже на «Хатину в лісі», а потім виявилося, що це «Тіні незабутих предків». Спочатку здалося, що це ролик американської молодіжної комедії про коледж; потім – стьобного фільму жахів. І – несподівано – український проект. Сподіваюся, це все ж таки пародія; ні, ну не може це бути всерйоз. З 19 вересня дізнаємося.


Ще є «Синевир», завдяки якому бачимо, що містичний карпатський спадок – тренд сезону.


І це ще не все, що дивно. Фільм про Параджанова.

Фільм про українського богатиря Івана Силу, де головного героя грає грек Дмитро Халаджі.

І «Поводир, або Квіти мають очі» де кобзарі, НКВД і зіткнення традиційної української культури з радянським ладом.

От так подивишся і здивуєшся – знімають же, і худо-бідно рекламують, адже дізналася ж я про ці фільми якось. Так що, може, і буде у нас кіно. От якби ще щось крім гнітючої радянської дійсності та трешу було у фокусі – було б зовсім цікаво.

flat_cinema: (Default)
це надписи із назвами спонсорів на стадіонах. Кока-кола, Макдональдс та Шарп, амінь.
flat_cinema: (Default)
Зараз у вітчизняному прокаті склалася надзвичайна ситуація – до нашої уваги цілих 2 українські фільми, що на 2 більше, ніж зазвичай. Перший – «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», якому вже видали посвідчення національного фільму з номером 1, другий – «Влюбленные в Киев», який, наприклад, є офіційним вибором кінофестивалю у Північній Кореї, що звучить гордо та своєрідно;)
Пам’ятаєте «Мудаків»? Так от, місцями ці фільми схожі – чи то своєю нещадністю, чи то гостросоціальністю. Але якщо «Мудаки» - це щось трохи маргінальне, то «Влюбленные в Киев» більш приємні, чи що. І ще – не люблю я різноманітні кіноальманахи, бо та «перлина» - новела (іноді – декілька), яка обов’язково є у фільмі, буде майже втрачена серед того-недолугого-іншого.
«Три слова» - один з представників «того-іншого», зовсім «не мій» фільм.
«Кое-что» - на арену виходить містичний та незрозумілий київський сюжет, де саме місто знаходиться десь зовсім не на першому плані, та й особливої любові немає. Можливо, подібних сценаріїв багато, але непогана новела, як на мене.
«Туфли» - яскраво, молодіжно, просто, виглядає схоже на епізод з якого-небудь «Нью-Йорк, ай лав ю».
«Ведьма» - я так зрозуміла, чоловікам тут можна подивитися на головну героїню, іншим дивитись не рекомендується.
«Потерянный в городе» - хм-хм, дивно якось.
«Рука» - німа феміністична новела, досить мила;)
«Собачий вальс» - прониклива, трохи казкова, схожа на осінній листопад, найглибша. О, і єдина україномовна, до речі. Це був би чудовий, ні, у даному випадку просто ідеальний фінал, але ж ні.
«Последняя ночь декабря» - начебто дуже проста історія, але виконання – Боже мій, люди з'їзджали з глузду і від меншого не дуже.
Але в цілому все не так погано, як я боялася. Короткометражки, що мені категорично не сподобалися, є у кожному з кіноальманахів-місто-я-люблю-тебе, але у нас є ще один фільм, вау.

flat_cinema: (Default)
Это вы, вьетнамцы, врете зря!
В шлемофоне четко слышал я:
"Коля, жми, а я накрою!" - "Ваня, бей, а я прикрою!"
Русский асс Иван подбил меня.(с)


Скільки розмов було про цей фільм останній рік, скільки новин; захоплених вигуків: «українське кіно є» і розчарованого: «ну що за фігня». Безперечно, він не швидко і не легко йшов до екранів наших кінотеатрів, але від цього «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ставав ще більш очікуваним. Чесно кажучи, трейлер мене не дуже вразив, і навіть сидячі у залі перед початком сеансу я намагалася ігнорувати підступне відчуття «нущовонитамдобреможутьзняти». Але вже за декілька хвилин по початку оптимізм переміг і посилював свої позиції до самісіньких титрів.
Я боялася, що «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» буде довгим нудним фільмом, що складається з багатьох уривків, які «нарізані» з різних періодів життя головного героя. Обійшлося, флешбеки тут гуманні, а не жорстокий ад, і без них ніяк. Я боялася, що фільм буде схожим на заливну рибу, що, як відомо, велика «гадость»; що буде майже безсюжетне кіно з мінімумом діалогів, майже без подій, тягуче і ніяке взагалі – тобто, погане кіно, яке з чиєїсь легкої руки буде назване «артхаусом» для «тих хто розуміє», відправлено у відповідний розділ на трекерах, покинуте та забуте врешті-решт.
Але у «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» є нормальний сюжет, дія, діалоги; чудова, як на мене, операторська робота. Тут є актори, яких мені неможливо відділити від самого фільму та сказати щось добре або погане про їхню роботу – герої такі, якими повинні бути.
Цей фільм позбавлено гіперболізованих емоцій, зворушливі моменти не розраховані чітко на «вибиття сльози». Я не помітила тут якогось пафосу, що мене навіть приємно здивувало. «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» я побачила як фільм, сповнений почуття власної гідності та природно український. І це для мене незвично, ново та надзвичайно приємно.
Вдивляючись у екран можна пригадати і «Перл Харбор», і «Шлях додому»; за бажання навіть «Офіцерів», а сцена, коли Жерар передає Іванові листа мені вперто нагадує фінал фінчеровського «Сім»…Але «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» - це самостійна історія та самостійне кіно, яке не соромно висувати на «Оскар» та показувати не тільки в Україні, де все пробачать, яке б воно не було. Мене радують високі рейтинги на кінопоіску та IMDB, радує, що цей фільм – не якийсь кіношний викидень, і що, можливо, це поштовх до розвитку нормального українського кіно, яке можна похвалити не лиш через патріотизм.
І епічний постер
flat_cinema: (Default)
Вже декілька речей можу написати про наше любе-майже-забуте телебачення. По-перше, раптово - сказали мені, що на крилах драконів до нас долетіла "Гра престолів", і навіть в українському дубляжі, щоправда, часами не дуже вдалому. Це, звичайно, пройшло б повз мене, але після наводки на рекламу про ланністерівський інцест... Ес фо мі, "Гра..." має отримати цьогоріч "глобус", так що велкам ту Толока, де добрі люди викладають тв-ріпи;)
Ну а тепер про щось зовсім вітчізняне-народне - форум "Х-фактору" - це місце "бессмысленное и беспощадное" у планетарних масштабах, королівство агресії та флудний рай. Тепер мені залишилося написати про те, що я точно зберегу "Теленедели", де - о, жах! - публікували фото тих учасників, що залишать шоу. До речі, цієї суботи мають вигнати Оксану Марченко, що не позбавлено оригінальності.
А тепер щось приємне;)))




А тепер підтримаємо вітчизняного виробника
flat_cinema: (Default)
Тепер, коли новини та пости прочитано, а цей день йде до закінчення, я додаю свої декілька рядків, своєрідну "краплю в морі" до поздоровлень, до побажань усього найкращого нашій країні, нам, і взагалі усім, хто дружній до нас. У Івано-Франковську, у Києві, у Донецьку сьогодні люди вдягали вишиванки, співали гімн, вивішували прапор у себе на балконах. І досить дивуватися, треба звикати до цього, адже в такі моменти відчуваєш, як ніколи раніше, що Україна - різна, неповторна але єдина. Вона чудова, і якщо ви просто знайдете для неї місце десь у собі, вона відповість вам взаємністю.
І взагалі, де б ви не були, подивіться на свою  Батьківщину, якою б вона не була, як би ви до неї не ставилися . Відчуйте її.  Якщо ви любитимите її, у вас все буде добре;)




Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:54 pm
Powered by Dreamwidth Studios