flat_cinema: (Default)

Із кінокоміксами у мене цього року якось не дуже: нове соло капітана Америки навіює відверто неприємні спогади про нуднющу першу частину, а людина-павук теж пройшла повз, але тут вже «нічого особистого». Але «Люди Ікс»! Їх я аж ніяк не могла пропустити, особливо зважаючи на те, як ми всі на них чекали. Як старанно нас підготовлювали епічними, драматичними і інколи загадковими трейлерами. Ну а каст, каст – «Перший клас», який, пробачте за тавтологію, був першим, що взагалі потрапило у цей бложик, у плані акторської команди був просто мрією, то тут додався ще й Дінклейдж. А він, вибачте мою попсовість, додає +100 до будь-якого фільму (от знаєте, я тут днями дивилася кіношку «Справа в тобі», де наш герой дуркує в ролі продавця-гея, і знов усвідомлювала, що у випадку якщо єдиний привід подивитися романтичну комедію – це участь в ній на ролі третього плану карлика… то щось, м’яко кажучи, не дуже з цією романтичною комедією; до речі, завдяки цим +100, які він приносить будь-якому фільму, «Справа в тобі» отримує навіть не мінусову оцінку, але виключно завдяки цьому). Коротше кажучи, «Люди Ікс: Дні минулого майбутнього» були для мене першим довгоочікуваним фільмом цього ненормального 2014 року.

Ну, куди вже дали тягнути – мені сподобалося. Але тут дещо цікава ситуація виходить: уявіть, що у вас є чудові інгредієнти, з яких апріорі вийде смачна страва. Тому що інакше бути не може. Але яка саме вона буде на смак ви ще не знаєте, і це своєрідна інтрига. А потім виявляється, що все смачно, добре, але… очікувано, без несподіванок. Але це ж не варто вважати недоліком? Улюблені мої на місці, тема мандрівок у часі та роздуми про те, чи можемо ми щось змінити, або наші дії, навпаки, поставлять події саме на той шлях, який ми знаємо і хочемо його уникнути – це завжди чудово. Тобто, все наче і непогано (якщо ви чекали від нових людей ікс детективного трилера то, кхм-кхм, будете сильно сварити фільм), але синдром завищених очікувань. Це я декілька днів після перегляду почекала, прислухалася до вражень та почуттів. Треба було очікувати новий фільм-комікс від Сінґера. А мені хотілося, щоб і «Перший клас», і мандрівки в часі, і паралельні сюжетні лінії, і все-все-все. Але наприкінці, все ж, хочеться щось хороше про фільм сказати; ну там, хоча б те, що рейтинг 8,6 на IMDb на дорозі не валяється, а значить, що мої завищені сподівання – мої проблеми, як і зазвичай.



flat_cinema: (Default)

«Капітан Філіпс». Жив собі капітан, якось пішов він у плавання, і його корабель захопили сомалійські пірати. Спочатку капітан рятував свою команду, а потім вищі сили, уособлювані морпіхами, рятували капітана. Том Хенкс був звичайним собою, антагоніста-сомалійця номінували на купу нагород (і BAFTA він – дебютант – щойно отримав, і це маючи у суперниках Брюля та Фассбендера, які, як на мене, більше заслуговували на цю нагороду). Коротше кажучи, «Капітан Філіпс» - дуже оскарне кіно з таким, знаєте, напружено-надихаючим сюжетом, добротно зняте та якісно відігране. За таких умов зрозуміло, що без штампів ніяк не обійтися, і ці штампи спрацьовують проти фільму, вбиваючи оригінальність і перетворюючи «Капітана Філіпса» на «ще один фільм» про заручника та операцію його звільнення, але з акцентом на драму, а не на бойовик. Ну що ж, без одного-двох таких фільмів перелік номінантів виглядав би якимось неповним.


«Даласький клуб покупців». Це ще один фільм, який просто зобов’язані номінувати на Оскар просто через факт його існування. Макконехі дивує своїм перевтіленням, Джаред Лето – дивує ще сильніше. В цілому ж перед нами важка історія про хворих на СНІД і такого собі Робін Гуда – шляхетного контрабандиста, який вирішив допомогти і собі, і іншим, при цьому кардинально змінивши своє ставлення до життя.

«12 років рабства». На даний момент новий фільм Стіва Макквіна – це найкраще, що я подивилася протягом цього оскар-марафону (але він ще не добіг кінця, тому пишу обережне «на даний момент»). Цей фільм - не планове цьогорічне «ми боролися за рівноправність і не намагайтеся називати нас ніггерами, кляті расисти». Це чудове, емоційне, красиве, страшне кіно, в якому естетство Макквіна не напружує, актори – живуть на екрані, і роблять це так, ніби в останній раз. Я не знаю, як можна не дати Оскара Чівателю Еджіофору, або цьому фільму. І вже зовсім не розумію, як можна ігнорувати Фассі. Дуже сумно, що у нього в суперниках Джаред Лето, на чиєму боці не тільки потужний перформанс, але і політкоректні симпатії. Або, на худий кінець, Баркхад Абді з «Капітана Філіпса».



flat_cinema: (Default)
Чекаючи, поки завантажиться 1 серія з субтитрами від небайдужих, напишу тут

а) Брюс Вілліс - майже містер Беннет нашого часу. Коли ж у нього народиться лисий спадкоємець Брюс-молодший, а? Що ж за життя таке...
б) А Фасбендеру - 35. Йому теж слід задуматися про спадкоємців, причому максимально на нього схожих)
в) А тепер привіт з учорашнього дня:

не можу повз це пройти) а тут ще одна ржака - Николай...

Ну, завантажилося, мене тут не чекати

Shame(less)

Feb. 6th, 2012 07:00 pm
flat_cinema: (Default)

"В конце концов, смотреть на себя со стороны всегда немного неловко. А в таком фильме, как "Стыд"... Нет, конечно, я был предупрежден обо всем заранее, знал, что должен буду сниматься обнаженным, что это необходимо для картины - но все равно, когда мне показали окончательный вариант ленты, досматривал я ее вот так [здесь Майкл закрывает глаза руками и глядит сквозь пальцы]"
Фільми Стіва МакКвіна справляють на мене таке враження, ніби їх знімав художник. Не Художник-видатний-митець-та-безсмертний-геній, а просто сучасний художник, що покинув свої інсталяції, де міг демонструвати мертву корову та інший подібний арт, і взяв до рук камеру. Його повнометражний дебют «Голод» здавався мені нескінченним, відразливим, але я не можу не визнати, що у ньому була якась своєрідна естетика декадансу, і повільне згасання головного героя я не намагатимусь описати словами. Реальна історія, що так вразила режисера у дитинстві, принесла йому відомість, і зробила «Сором» очікуваним не тільки для прихильників Фассбендера, але й для серйозних людей прихильників фестивального кіно. Ну а перші позитивно-захоплені відгуки з Венеційського кінофестивалю та нагорода Майкла підлили масла у вогонь.
У місті, що не спить, живе успішний привабливий чоловік. Він схиблений на сексі, це для нього буденна необхідність і «не привід для знайомства». Його сестра – ресторанна співачка, блондинка з відрослим корінням, яка, здається, нікому не потрібна у цьому байдужому місті. Але він – її брат, і питання, чи потрібні йому ці родинні зв’язки, все ще залишається відкритим.
Спочатку цей фільм здавався мені якимось порожнім. Потім це відчуття відійшло на другий план. Фінал мені навіть сподобався, але до цього флешбеки у метро втомили. Під час перегляду мені не вдавалося сформулювати свої враження, хіба що: а) цей фільм дійсно схожий на фільм художника, де спина Фассбендера у білій сорочці стає ніби античною скульптурою; б) це «не моє» кіно, однозначно.
А потім мені здалося, що цей фільм часами дійсно порожній, але від цього порожнеча головного героя ще більш відчутна. І, напевне, «Сором» - це достойний фільм, але я його не полюбила, і навряд полюблю. Здається, він з тих фільмів, які потрібно відчувати, і якщо він добре «лягає», підходить, ніби по міркам, то стає особливим для тебе. Ну, сподіваюся, зрозуміло, що я маю на увазі, бо краще це висловити у мене щось не виходить. І «Сором» не став для мене таким фільмом. Принаймні, після першого перегляду. А питання, чи передивлюсь я його колись, залишається риторичним.
Я не здивуюся, якщо МакКвін за декілька років випустить ще один фільм з простою назвою в одне слово, зробивши таким чином трилогію. Про почуття, що руйнують людину, про потреби. Таку собі екранізацію піраміди Маслоу у скороченому варіанті.

А постери у фільма як чудові картини.
flat_cinema: (Default)
Фрейд мені друг, але істина у підсвідомому проти Юнга
Чомусь прийнято казати, що "Небезпечний метод" - фільм специфічний, "на любителя" і взагалі. Ну, можливо, так воно і є, але у моєму світі кіно, що отримує таку характеристику це "взагалі "не чіпляє", але щось не дозволяє назвати фігнею". А мені просто взяло і сподобалося, і ніяких тобі "на любителя".
Кроненберг відомий як майстер у дещо іншому жанрі, але все це для мене біла пляма у американському кіно, тому ніяких розмов про його класику від мене не почути. До речі, про головних героїв мені також немає чого сказати: Фрейд з сигарою, Юнг - у круглих окулярах. Амінь. навіть якби вони сперечалися про те, що крутіше - Стар трек чи Зоряні війни, а не про свої сни та психів.
Фільми-екранізації п'єс часто страждають від кілометрів довгих та, взагалі-то, безглуздих діалогів. Але "Небезпечний метод" не примусив мене дратуватися. А музика у фільмі взагалі божественна, одне задоволення. Але, взагалі, я це пишу, щоб хвалити Фассбендера, тому переходжу до діла.
Наша нова суперзірка, яку проігнорували академіки оскарівського бурситету та і накраще, все-рівно переможе Дюжарден ай білів зберігає портретну схожість із затертими фотографіями сторічної давнини, та грає чоловіка, що достатньо вискочка, щоб не погоджуватися з Фрейдом, але якому не вистачає духу подивитися правді у вічі та розібратися у собі. Тобто, досить звичайного чоловіка;)Він стриманий буйних психів і так повно навкруги, і один момент, вже майже наприкінці, коли він так поривчасто та інтенсивно висловлює свої емоції, мене зворушив.
Мортенсен - це чудовий актор, чудовий мущіна, і Фрейд його мені сподобався, і взагалі, не випадково ж я хотіла подивитися попередні фільми дуету Кроненберг-Мортенсен;)
А Найтлі я не люблю, не люблю давно, але не досить інтенсивно, мабуть) Є фільми, де вона мені навіть подобається, взяти хоча б "Піратів" або "Спокуту" (чудово, взагалі). Тут хоч не дратує, і те добре. Вирішити - "а чи не переграває вона" мені так і не вдалося, але таку екзальтовану божевільну дівицю я можу прийняти.
І знаєте що наостанок? Пропоную альтернативну назву - "Юнг: Перший клас".

flat_cinema: (Default)
А тепер трохи про сумне - пілот серіалу "Грімм", що являє собою дивнуватий гібрид Супернейчуралз із якимось детективним серіальчиком. Перші півтори хвилини нам відразу дають саундтрек з 80-х (Світ дрімс...та-та-та... до речі, кінець серії йде вже під менсонівський варіант), дівчину у червоній пайті, яка біжить до лісу (явно із "Сутінок" - ось-ось повинен пробігти Едвард із своїм "скажи це голосно. - ти упир"), і яку відразу ж вбиває якась звірюга (ну, "псина Джейкоб" мабуть;))), ну а потім ми знайомимося із головним героєм-копом, у якого, "палюбому", галюцінації: йде собі людина вулицею, а цей псих дивиться, і бац - цей перехожий перетворюється на орка... Ну, не легко головому герою...не можна його засуджувати, у такому дурдомі кожен би "поїхав". І мало того, що глюки у чувака, і він стріляє у людей направо та наліво, так виявляється, що  у них ця шиза сімейна, і всі ці орки намагаються відібрати у них чудо-медальон...
Коротше кажучи, дурдом, бяка і ще якісь "Всі жінки - відьми". Десять мільонів разів не можу зрозуміти, нафіга його запустили, адже є вже подібне... ціла купа, причому досить старого. Не схоже, що тут буде щось оригінальне... і під час перегляду цієї нещасної серії майже ностальгічно пригадувала "Відьму". Досить старенький і прохідний серіальчик про чергову "потомственную женщину-ведьму в пятом колене", що навчається у школі (інтеренаті для дебілів??)-старому маєтку, дружить з дивною лесбіянкою (яку дуже скоро вбивають і вона перетворюється на привида, і мило спілкується зі своєю подружкою-відьмою), провідує свою матір у божевільні (ну а що, у них це все, здається, сімейне) і згодом знайомиться з красенем у чорному плащі, підведеними очима та самоназвою Азазель.  Це також досить сумно, адже всі сцени, крім сцен з угарною лесбіянкою та 26-річним Фассбендером дивитися практично неможливо. А в цьому новому "Гріммі" і взагалі мені дивитися немає чого. 
Ох, ці мені "потойбічні" серіали. Ніколи їх не зрозумію, мабуть...

flat_cinema: (Default)
Поки всі сьогодні сумують та говорять про 11 вересня, я порадію та скажу про 10те. Хтось радіє за Кличка, який черговий раз переміг. Інші радіють за Сокурова (кінопоіск вибухає, а я думаю, що треба щось його подивитися, бо нєпарядок), здається, трохи менше людей святкуюють нагородження Фассбендера (ще вчора думала повісити пост про це, але стрималася - не перетворювати жж на чийсь фан-клуб, не перетворювати, не перетворювати...та, нічо, забагато не буде). Тепер даєш і "Сором", і "Небезпечний метод" у кінотеатри;))
фото з блогу zlobuster
Але це ще не все. Про день українського кіно я то і забула. Взагалі я вважала, що він 30 вересня, бо добрі люди з Української кінофундації зазначають на своєму сайті - "Перша кінозйомка в Україні відбулася 30 вересня 1896 року у Харкові". Але президент, у якомусь мохнатому році вирішив, що друга субота вересня - саме те. Так що із запізненням усіх поздоровляю, бо день будь-якого кіно для всіх, хто любить кіно - це свято. Так само, як і будь-який добрий фільм. Так що будемо вважати, що зараз у нас не життя, а суцільне свято. 
(А ще вчора був день народження у Коліна Ферта та Гая Річі. Якби Ферт грав Шерлока... який би це був винос мозку, страшно уявити)

flat_cinema: (Default)
"Майкл очень странно действовал на всех без исключения лошадей. На третий день мы снимали сцену встречи Рочестера и Джейн. Стоило Майклу оседлать коня, как у того появлялась сильная эрекция. После того как бедное животное пробегало круг, она исчезала, но как только к нему снова приближался Майкл, снова появлялась! Это было нечто"





Раз і два.
Не стрималася;))
flat_cinema: (Default)


Ця екранізація дуже дивна та дуже цікава, як на мене. По-перше, обіцянки про близькість до оригіналу не те, щоб пустослівні. По-друге, цей фільм кардинально відрізняється від усіх попередніх, що мені довелося бачити, але тільки на перший погляд. Тільки-но придивишся – бачиш «привіти» попереднім фільмам.

Творці цієї «Джейн» початком просто розірвали шаблон, запустивши історію майже у зворотньому порядку. Взагалі-то багато фільмів якось не надто заморочуються з її втечею з Торнфілду, тут же на цьому зроблено акцент. Для Джейн це було важко, нестерпно, і вона просто бігла світ за очі – і я побачила це у фільмі. Нам показують цей момент двічі – він «точка відліку» для цього фільму.

Тим, хто подивився хоча б декілька екранізацій, зрозуміло, що можна або знімати чотирьохгодинний серіал, де можна деталізувати, розіграти більшість сцен з книги, майже нічого не змінюючи, або знімати фільм із звичним хоронометражем у 1,5 – 2 години, в якому дитинство буде «зжоване», середина – трошки схематична, за головними сценами у відносинах Рочестера-Ейр, а кінець – ну це як пощастить.

Насправді, ця екранізація, в принципі, майже не вибивається з цієї тенденції. Якщо не пригадати, що все починається з кульмінації, і тут «пошли другим путем». Тоді виявляється, що безрадісне дитинство, сповнене обмежень та образ – це фрагменти спогадів, більше схожі на нічні жахіття, які бачить головна героїня, виснажена, змокла під дощем та просто хвора. Те, що було з нею у Торнфілді – у найщасливіший період її короткого життя – стає відрадою, коли вона оселяється у вчительскому доміку, і вимушена проводити на самоті надто довго для того, щоб цим спогадам опиратися. І природно, що в пам’яті спливають найяскравіші моменти її життя.

Отже, в цьому фільму така фрагментарність так добре обумовлена, так виконана, що я пишу про неї вже не перший абзац, і все ніяк не можу нарадуватися. І головне – ніяких по-голівудські «обставлених» флешбеків – просто спогади. Я, коли б була режисером, мабуть, зробила би так само (о, моє ЧСВ;))

Ну а тепер на черзі актори. Мабуть, найулюбленіший пункт всіх джейнейрманів, який легко може привести до вічних та всеохоплюючих холіварів. Тут, як на мене, саме час передати привіт Шарлотті Бронте, яка, здається, була б сценаристкою, якби народилася років на 150 пізніше. Вона любить діалоги Джейн із Едвардом, і може давати їх сторінками підряд, не звертаючи увагу на інтонації, вирази обличчя. Так, іноді з цим зовсім глухо. І якщо при читанні на це не дуже звертаєш увагу – легко усе домислюєш, то от у фільмі…Якщо чесно, то із Джейн майже усе зрозуміло (але то може на перший погляд), а от Рочестер… він, у моєму розумінні, темний ліс. І в цей момент на арені з’являється велика і жахлива Трактовка, через яку всі холівари і виникають. Я не бачила двох однакових Рочестерів ніде. Бували надто різкі, майже скажені, аморфні; Стівенс у передостанній екранізації дав нам іронічного, і такий герой мені імпонував. Підібрати відповідний епітет до Едварда-Фассбендера мені все ще не вдається, але і цей мені дуже імпонує. Тут просто треба дивитися, тому що подальший розвиток цієї теми у моєму виконанні вийде довгим та малоінформативним – я вже намагалася.

Мія Васиковська – ось хто викликав у мене сумніви. Тобто, зовнішньо вона класно підходить, і вік, вік! Джейн Ейр молодшає, і це не може не радувати, адже тихі маленькі гувернантки яким за 30 – для мене це надто сумно. Але, як на мене, у неї вийшло. У «Алісі» вона мені жахливо не сподобалася, а про роль дочки лесбійської сімейки – нічого і сказати не можу. І тут – приємний сюрпириз.

По іншим персонажам можна пробігтися взагалі дуже швидко – Джуді Денч – непогано, але мені її місіс Фейрфакс здалася не такою доброю тихою старою. Але то може просто здалося. Не можу не згадати про Гаррі Ллойда, що грає Річарда Мейсона. Хлопець, якому чудово вдаються трусоваті і не дуже добрі персонажі. З’являється загалом аж на 2 хвилини, але «я узнаю его из тысячи», не інакше;). Сент-Джону я ставлю «нізачот» за останню сцену із Джейн, а Адель – якась не така, знов таки ж, по-моєму. Але то все дрібниці.

Тепер щодо всього іншого, про шо не можу промовчати. Торнфілд-то, тут він більше, ніж у інших екранізаціях відповідає образу старого готичного маєтку. Там постійно темно, холодно і тільки тускле світло від свічок – ну похмуро, нічого не скажеш. Це – раз. Весна – там саме така весна, як я її уявляла, і як вона проходить у мене за вікном. Дрібничка, але приємно – це два. Дівчата грають у волан – ніде (у екранізаціях) такого не пригадаю. Відсутність сцени із циганкою – норма для кіноекранізацій. Сцена освідчення Рочестера та весілля – для мене майже повна копія тих самих сцен з серіалу 2006 року. Кінець (за який можна дати по голові – це я про лінію Сент-Джона та сестер і що їхнього відношення до головної героїні) – привіт фільму 1944 року. І за зовнішнім видом Рочестера (ох, як же я люблю, коли пишуть про невідповідність книги з будь-якою екранізацією(тільки Далтона довели до справжньої «кондиції»). Але я ніколи не чипляюся до цього), і в тому, де він живе. Ну, це його місце проживання мене дратує, якщо чесно, але заради того, як закінчили фільм, можна пробачити і не таке. Плюс – гігантський просто – за те, що не примусили Рочестера наприкінці казати багато принизливої фігні, і цим самим робити bitter end. Тільки сонце, тільки любов, тільки хепі-енд. Мабуть, це і справді «класика для нового покоління» - як люблять писати на постерах. І тут є чому повчитися – Джейн каже про те, що повинна поважати себе. А, здається, багато її одноліток сьогодні про це забули, або й не знали ніколи. Так що я йду думати про це, і досить Джейн Ейр.

Взагалі-то, мені сподобалося.
Ох, і забула про музику. Чудова-чудова музика, вже 2 дні живе в плеері.


Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:38 pm
Powered by Dreamwidth Studios