flat_cinema: (дурний сміх)
Тепер абсолютно очевидно, що цих хороших мокрих людей треба зібрати в один пост.

Наприклад, веселий Лі Пейс.

Великий Йен Маккелен (і номінував літніх людей, ох вже цей Гендальф!).

Особливий Патрік Стюарт.

Кріс. Просто Кріс.

Бенедикт зі своїм гостросюжетним роликом.

Чекаю на каст "Гри престолів" (бачила, що вже дівчата Старки та Джендрі), Ейдана та Діна .

flat_cinema: (Гра Престолів)


Новий сезон буде вже сьогодні, але дещо пізніше. А поки що у нас таке собі "опівночі в ютубі". Спочатку СПОЙЛЕРНИЙ "чесний трейлер" на перші три сезони:


А тепер фанатська вакханалія по Джейме/Брієнна. І по Джейме/Серсея, це теж зрозуміло. Але буде і несподіваний пейринг (і я боюся людей, які здатні зробити таке). Почнемо з чудового та пророцького для хлопчика та дівчинки Ланністерів:


Тепер той анонсований несподіваний пейринг:


І улюблені мої. Почнемо з класики:


І щоб не дуже обтяжувати (бгг), останнє, у межах акції "кожній Епоніні - по Маріусу":




flat_cinema: (Default)

Дивлюся на календар і розумію: овни пішли, а значить, тільки і встигай перевіряти, хто народився. І сьогодні день народження в одного чудового хлопця, якого ви точно бачили таким -


Лі Пейса я люблю давно і, мабуть, назавжди, бо після «The Fall» (як його обізвали в Росії «Запределье» а наші, адаптатори, блін – «Позамежжя») інакше бути не могло. І можна вважати фільм затягнутим (самій так час від часу здається) або шизофренічним, або… ну, не знаю, що ще в голову прийде, але забути Роя–Червоного бандита та маленьку Олександрію – просто неможливо. Якщо вам потрібен фільм про старе кіно, вигадані світи, ескапізм, дружбу дорослого та дитини – ви із «The Fall» знайшли один одного.

А потім, через роки, випадково відкриваєш для себе чарівну річ, завдяки якій у негативних емоцій не залишається жодного шансу, – «Живий за викликом». Проковтнувши 22 серії, замислюєшся над глибиною та багатобічністю таланту Лі, який може і в драмі, і в комедії, та йдеш пекти пиріг. Тому що після «Живого за викликом» хочеться свіженької випічки та всю фільмографію Пейса.

І фільми, які ніколи в житті не дивилася б, сиплються на голову з безмежних просторів Інтернету – недотрилер «The Resident» із Суонк, де Пейса п’ять хвилин, симпатичний ромком «Одного разу в Римі», де Лі в кадрі трохи більше хвилини, та «Мармадюк», де половину екранного часу ми бачимо собак та котів, що розмовляють, тусуються та шукають своє місце у своєму звірячому світі. Але фактично у Лі тут головна роль. Головна людська роль. Та що вже там – починаєш замислюватися, чи не передивитися непорозуміння під назвою «Весілля». Або навіть останню частину «Сутінок», бо єдине, що в ній було з хорошого – це Гаррет.

Влітку чекаємо на великого злого Лі у «Вартових Галактики», у грудні – на Трандуїла Ороферовича, а ще раніше – на простого комп’ютерного генія в серіалі «Зупинись та палай». І він ще має отримати свою порцію блискучих статуеток. Адже хлопець, який у своєму першому фільмі показує таку палітру жіночих емоцій, як це він робить у «Soldier's Girl», цілком на це заслуговує.





flat_cinema: (мімімі)

Чи існує новозеландське кіно без Пітера Джексона? А що там із серіалами, чи все закінчилося Геркулесами та іншою міфологічною братією? І виявляється, що все у них є, причому асортимент – як у хоббітський коморі – багато та різноманітно. І, мабуть, ось-ось прибіжить купа народу, щоб все це порозтягати і потім насолоджуватися такими ніштяками.

Колись мені трапилося подивитися «Ціну молока», завдяки чому я дізналася, як Карл Урбан виглядав ще до «Володаря перснів» та що серед режисерів Нової Зеландії – не один ПіДжей. З цього ж фільму було винесено цитату на всі випадки: «В усьому винні Джексони». А коли фрази з фільму йдуть у життя – це вже багато чого значить. Потім було й «Іграшкове кохання» того ж самого Гаррі Сінклера (якщо серед персонажів «Володаря Перснів» вам пригадується обличчя Ісілдура, то Сінклер вам вже не чужий), але ось цей його твір я себе ледве примусила подивитися і то виключно через Діна О’Гормана. І тепер ми впритул наблизилися до «Всемогутніх Джонсонів» - серіалу, що до нас дійшов тільки через «тут той чувак з «Хоббіту»» і виявився дивом дивним та абсолютно божевільним (у найкращому сенсі цього слова).

Зараз здається, що тут можливо все, герої – наче рідні, і взагалі, що робити по закінченні, абсолютно незрозуміло. А ще «Джонсони» - це реально крута переробка скандинавських міфів. І, сподіваюся, не ілюстрація повсякденного життя у Новій Зеландії. Тому якщо не знаєте, що б подивитися, можна спробувати щось новозеландське. Врешті-решт, у них навіть реклама шедевральна (всі ж бачили, про НЗ авіалінії? ). І тепер ми зробили коло і знов прийшли до ПіДжея. Все у Новій Зеландії веде до нього ;)


flat_cinema: (Default)

«Майстри сексу» – таке дуже-дуже душевне ретро, приємний саундтрек фоном та Майкл Шин. Він – це вже непоганий аргумент для перегляду, як на мене. А коли у наявності й інші складові – чого ж іще бажати? Хіба що наступну серію. Бо пілот, незважаючи на хронометраж в одну годину, якось несподівано швидко закінчився. Ах, і ще – там багато про секс, назва ж натякає, і виявляється, що як схочуть – без проблем можуть обійтися без похабщини.

«Сонна Лощина». Всім вже і так відомо, що штаб-квартира світового надприродного зла знаходиться у славному маленькому американському містечку Сонна Лощина. Мертві встають з могил, демони рискають по трасах, відьми та вершники без голови теж заглядають на вогник. У такій обстановці Ікабод Крейн оговтується після 250 років… смерті, знаходить собі сайдкіка-темношкіру-жінку-копа, отримує вказівки від своєї покійної дружини, яка виявилася відьмою зовсім не фігурально та постійно пригадує, що от були часи, коли він разом з генералом Вашинґтоном («і ви його знаєте?») воювали за незалежність.

У наявності жарти про напарників та прибульців з минулого (але не зовсім так, як у «Прибульцях», цивілізоване XVIII століття все ж таки); чортівня, як у «Надприродному» чи «Гримм» (а мені цим серіалам симпатизувати щось не виходить) та постійні флешбеки (костюмчики там, шаблі). Біда у тому, що за дві серії я так і не визначилася зі своїм ставленням до «Сонної Лощини»: це такий бадьорий ненапряжний серіальчик чи повна фігня, життя якій – навіть менше сезону. Так що треба і третю серію дивитися – дізнаємося, що ще доведеться робити бідному Тому "містер Бінглі" Місону.


flat_cinema: (Default)

Я не дивилася «Трансформерів» та «Годзиллу». Якщо чесно, то мені здається, що єдиним фільмом, який би я подивилася, де діяли б велетенські роботи, був «Аватар». Із монстрами аналогічно – «Кінг Конг» підійде? І більше того – я і не буду нічого такого дивитися. Після «Тихоокеанського рубежу» це позбавлено сенсу.

Мене тут накрило таким чистим захватом, що слова даються нелегко. Які тут слова, коли ба-бах, ба-бах, клац, тидищ…? – і все це так показано, що кайф ловиш від кожного кадру. Тому писати про це більше не буду. Хіба що: 1) гей там, великі голлівудські продюсери, подивиться на це та второпайте, що для пана дель Торо народна мудрість «якщо сильно хочеться, то можна» навіть дуже актуальна. Хотів він величезних монстрів та роботів – ось вони, які чудові. А ще він хоче фільм за Лавкрафтом. Дуже хоче, ви зрозуміли?
2) а тепер я пішла качати «Синів анархії». Ну що скажете – сподобається серіал чи тільки на Чарлі подивитися вийде?

flat_cinema: (Default)
І знов дні народження!
Джеймсе, пробач, що я ніяк не подивлюся "Транс". 2 фільми з Макевоєм паралельно йдуть у кінотеатрах, а я тут таке собі дозволяю - після червня 2011, коли "Люди Х" вийшли, я його практично і не бачила. А за цей час він тільки краще став... треба виправлятися мені, факт.


І ще одному рудому британцю сьогодні вже 44. Тобі Стівенс, мій улюблений містер Рочестер, син неймовірної Меггі Сміт. Він тут зараз капітана Флінта грає у "Black Sails", тому я вже знаю, яку серіальну новинку 2014 року точно не пропущу;)



s3e03

Apr. 16th, 2013 04:01 pm
flat_cinema: (Гра Престолів)

Абсолютно раптово режисерський дебют Беньоффа – найкрутіша серія «Гри престолів» за останній час (а це, між іншим, не тільки 2 попередні серії 3 сезону). Чудові нові Таллі, сцена наради у Тайвіна… вам не здається, що тут нарешті постаралися показати характери? Особливо це стосується появи Таллі. Ось як за 2 хвилини показати все, що потрібно і при цьому не сказати ані слова. А разом з такою ж самою німою сценою на Малій раді – цього вже достатньо для щастя.

Але ж є ще дуже зворушлива/зворушена Ар’я. Станніс такий прекрасний, що аж хочеться, щоб він переміг, хоча по книзі цього зовсім не хочеться – от такий парадокс. Коли буде Ширен та Селіса? І куди чорти Червоний бог відправляє Мелісандру? І що за чортівня з лінією Теона? Хоча ні, навіть не так – кого грає Реон? Не може ж Рамсі бути таким божевільним виродком, щоб вбити своїх тільки для того, щоб з Теоном погратися? Але це все деталі.

І феєричне – Джейме з Брієнною! У них багато оригінальних діалогів, майже без переробок. І хоча дотракієць з аракхом виглядав би колоритніше, персонаж Тейлора теж нічого такий, дуже неприємний. Все рівно «and Jaime screamed». Все рівно «Sapphires!».

flat_cinema: (Default)

Коли виявилося, що я почала потроху забувати, як це – подивитися щось, тривалість чого перевищує одну годину, стало очевидно, що мені терміново треба знайти який-небудь фільм. Я і знайшла, і навіть не один. Цікаво, як довго тепер я буду оминати славетні фестивальні хіти?

Я відразу пішла хардкорним шляхом, і подивилася «Holy motors». Точніше, ледве подивилася, бо, з одного боку, мені не давало спокою екзистенційне питання: «нащо все це і чи варте воно того, щоб його дивитися?», а з іншого – чим далі, тим сильніше хотілося спати. Щоправда, частина з божевільним, що бігає каналізацією, їсть квіти з кладовища та відкушує пальці дівчатам, бадьорить. І взагалі, не пам’ятаю, який ще епізод/фільм мало не викликав у мене нудоту, тому цей точно залишиться в анналах. Істина мені так і не відкрилася. І я не ховаю своє безсоромне невігластво, і не збираюся шукати/трактувати можливі метафори, сенси та цитати. Я просто скажу як проста смертна: цей фільм мені зовсім не сподобався, навіть якщо прислухатися до фантазій кінокритиків, які такого понаписували, такого понаписували…

Зважаючи на все це, для перегляду другого фільму, навіть наступного дня, ентузіазму було небагато. Розумієте, «Полювання» («Jagten»), від Вінтерберга, чиї фільми я навіть якось боюся дивитися (бо ті нещасні один чи два фільми-догми Трієра були для мене тим ще випробовуванням, а тут що – інакше буде, чи як?). І це було майже щастя, коли виявилося, що переді мною якісна драма, що підіймає досить делікатну тему, але при цьому не стає якоюсь гостросоціальною «чорнухою». Сказати чесно, я дуже переймалася долею персонажів під час перегляду, а це дійсно багато чого варте. І ще мене не полишали думки про «Спокуту» і про те, що невипадково у фільмах жахів злі діти користуються такою популярністю (але це вже майже немає відношення до цього фільму).


Особливо весело після цього було дивитися «Oranges» («Любовный переплет», OMG!), що, насправді, не те, щоб кіно фестивальне, а «новий фільм із Х’ю Лорі». Який, до речі, йшов до нас з 2011 року і ледве дійшов до трекерів, (ну, хоч якість пристойна). І я не здивована, хоча на хвилі ностальгії за золотими часами доктора Хауса багацько людей не відмовилися б сходити на цей фільм. Мені, наприклад, він був цікавий суто як «нарешті кіно з Х’ю Лорі, де він чисто виголений». Приблизно так і вийшло – не те, щоб видатний, але й не банальний фільм, в якому дівчинці (тут – повнолітній, тому це комедія) сподобався кращий друг її батька, а потім із цього вийшов справжній переполох. І дівчину точно можна зрозуміти – Х’ю Лорі все-таки.


flat_cinema: (Default)

Вже нова порція серіалів починається, а частина зимових закінчилася. Тепер будемо узагальнювати. Так сталося, що на деякі з цих серіалів я просто махнула рукою після 2-3 серій. А потім раптово виявилося, що всі серії – вийшли, і взагалі, краще пізно, ніж ніколи.

«Mr. Selfridge» – писала я тільки про пілот, а серіал (точніше, сезон. Другий вже пообіцяли) цей виявився досить довгим – аж 10 серій. Півен – чудовий всі 10 серій поспіль, але до нього звикаєш ближче до кінця, і ця «чудовість» вже й не така помітна. Роздивилася Аманду Еббінгтон; посміялася з того, як в одній з серій Конан Дойль на спіритичному сеансі сидить за одним столом із Мартіном Фріманом. А буквально вчора, до речі, дізналася, що Аманда має зіграти у «Шерлоку» місіс Ватсон – так і виходить, тягають один одного у свої серіали. І все добре, але остання серія залишає стійке відчуття, дуже таке… феміністичне – про чоловіків–падлюк і таке інше. А сам серіал дуже хороший.

«The Ripper street» - ще одне моє неприпустиме запізнення. Чи то часу багато пройшло, чи у серіалі справді щось змінилося, але другу половину серій дивитися було зовсім не так, як першу. Стімпанк якось непомітно зник з атмосфери, як і Різник. І, здається, це було на користь. Найбільше мені не хотілося, щоб всі серії вони намагалися піймати одного-єдиного маніяка (але це ще не страшно, гірше, коли розслідують один злочин протягом сезону/багатьох сезонів. Щоб щось відбувалося у кадрі, додають величезну кількість непотрібних сюжетних ліній, і в результаті ніби щось і відбувається, але дивитися на це набридає досить швидко). Але тут все нормально. І приємним додатком – багато акторів із «Гри престолів» (Джорах (!), Болтон, Чорна риба, Ходор; мовчу вже про Бронна, який там на постійній основі). Ех, добре-то як.


«The Following» - сезон ще не закінчився, але починався майже одночасно із сезонами попередніх серіалів, тому вже хай буде. Хоча у цьому переліку американці виглядають набагато скромніше, ніж британці. З іншого боку – хто їх знає – може, вони такий фінал сезону зроблять, що шик, сльози та повне захоплення. У них ще є час все так закрутити, щоб я вам тут усю стрічку зайняла своїми враженнями. Але це буде пізніше, коли цей жж, мабуть, повністю перетвориться на філіал храму фан-клубу «Гри престолів». А ще в квітні обіцяють новий сезон «Континууму», і мене це чомусь раптово цікавить.

flat_cinema: (Default)

Від «Знедолених» я отримала справжнє задоволення. Скільки разів я шкодувала, що не бачила «Привида опери» або «Суїнні Тодда» на великому екрані, у кінотеатрі. Я люблю мюзикли, так. Хоча, скоріше, я люблю такі мюзикли, які доводять, що цей жанр – це не збірка кліпів, які спробували хоч якось логічно зв’язати у сюжет. Мюзикли, які спроможні втілити серйозну історію, заримувавши думки та репліки персонажів. Коротше кажучи, я явно цільова аудиторія для мюзиклів;)

Насправді, екранізуючи «Знедолених», Том Хупер робив справу одночасно і невдячну, і складну. «Из песни слов не выкинешь», як відомо, тому тут різати, вставляти, переосмислювати та багато інших речей, які маститі режисери полюбляють, не дуже вийде. І якщо вже з незрозумілих причин Аффлека не номінували на «кращого режисера», то я вболіватиму за Хупера (але не забуваймо, ще Спілберг та Бігелоу, хоча й я не вірю, що вони щось змінять для мене).

І за Х’ю та Енн я також вболіватиму, причому із більшим натхненням. Бо коли ще Джекману, що застряг між коміксами та бойовиками, доведеться зіграти таку роль? А про Енн годі й казати – вона нікого не лишила байдужим. За Рассела Кроу, якого всі нагороди дружно проігнорували, стає трошки образно – дядечко тут попрацював знатно, і антагоніст у нього вийшов дуже приємний. Коротше кажучи, відкрився він тут з нової сторони. І наостанок – Редмейн та Твейт. Другого, зрозуміло, мало, але його революціонер у червоному сюртуці не міг не впасти в око, як на мене. Редмейн же впевнено йде до слави «ще одного британського хлопця, якого Голівуд прийме у свої обійми». І «ще одного» - це в жодному разі не применшення, це комплімент. Тільки б не брали його на ролі злих геніїв (один раз було б цікаво, але не більше), бо зустрінуться тоді вони із Джекманом, і у фіналі розірве наш Росомаха його на дрібні шматочки…

І наостанок таке, неважливе. Наші співвітчизники хвилювалися з приводу того, чи перекладатимуть переспівуватимуть «Знедолених». Ну зрозуміло, що ідея ідіотська, але треба до всього бути готовим тому у нічних жахіттях марилося, що за Джекмана у нас співатиме Поплавський, за Редмейна – Дорн, а за всі жіночі партії відповідатиме Повалій.

А що, вони б таку творчість зацінили, чи не так?

Але маразм не переміг, і у нас були гарні субтитри. Насправді, у нас чудові перекладачі працюють над фільмами, я аж пишаюся.

"Мама"

Feb. 4th, 2013 09:25 pm
flat_cinema: (Default)

«Чого не зробиш заради Ніколая» - повторювала я перед початком «Мами». Де я і де фільми жахів – просто ха-ха. Тому будь-які мої враження про цей фільм як фільм жахів я не висловлюватиму – ну, буває страшно, а буває не страшно, але тоді ти сидиш і чекаєш, коли стане страшно. Бачите, зовсім не конструктивно.

Ніколай тут грає братів-близнюків. Причому той, що у костюмі, без бороди та взагалі виглядає, як Джон Амстердам (я не припиню повторювати про цей серіал, ні-ні) у кадрі хвилини три, а потім з’являється вже звичний, якого ніяк не визволять із полону Старків. І все б це було просто фактом з розділу «Приємно знати, що…», але ж який зворушливий момент, коли його старша племінниця впізнає у ньому тата… бачте, я все перекручу на свою користь, і якщо дати мені волю, то вийде, що «Мама» - це драма про пару чайлдфрі, яким на голову «падають» дві племінниці, що примушує їх переглянути все своє життя, щоб стати хорошими батьками. І якщо чоловік (як не дивно) більше готовий до цього, і взагалі, рідна кров все-таки, то жінка – явно ініціатор їхньої бездітності і на неї чекає еволюція від переконаної чайлдфрі до особи, що відчуває – материнський інстинкт присутній у більшості жінок, деякі просто потребують, щоб цей інстинкт у них розбудили. Ну а в ході цього духовного пошуку вона вимушена боротися зі своїми страхами, а дівчата – із важкими спогадами про минуле – чим вам не чорний кістлявий дух, який ховається під ліжком чи у шафі?

Але я якісь ігри розуму вам тут змальовую. Там дійсно привид, все честь по честі – містично і страшно. І знайте, (спойлер!:)) Ніколая не вбивають – а то я хвилювалася.

flat_cinema: (Default)

Все-таки, стімпанк у Вікторіанській епосі – це невипадково. Я маю на увазі не екранізації численних романів стовпів англійської літератури зазначеного періоду чи костюмні мелодрами для тих, кому і «Джейн Ейр» замало, а такий сучасний погляд. Обов’язково цей погляд знаходить пригоди, інтриги і показує старий-добрий вікторіанський Лондон балансуючим на межі франтуватого джентльменства та відвертого плебейства, хоча що це я, для цього стімпанк не обов’язковий. Але навіть коли його нібито і немає, то все рівно, наче за кадром, відчувається легка присутність ґоґлів та парових машин. Принаймні, у «Ripper street» так точно.

А знаєте, британські серіальщики саме цим своїм витвором втирають носа таким поважним та відомим людям, як Ґай Річі, наприклад. Ну і що, вікторіанський детектив – солоденько посміхаються вони, – в тебе, кінохулігане наш, добре ім’я Шерлока Холмса використовуєш як прикриття для розвеселого стімпанківського хуліганства. А ми чим гірше? На класику не замахуємося,
примуси починяємо тихо-мирно в черговий раз старих маніяків пригадуємо. Куди там нам до твоїх бандюганів? Глядачам потрібні нові герої, а то від Холмсів вже в очах рябить, а на один гонорар Дауні-молодшого ми б десять сезонів відзняли. І для того, щоб бути крутими нам і слоу-мо під музику Циммера не потрібне. Не ображайся, нічого особистого.

Класне задоволення це ваше «Ripper street». І маніяки, що оспівують ХІХ століття, зараз у тренді, чого тільки «Following» із безкінечним цитуванням По та його гумовими масками.



flat_cinema: (Default)

Між іншим, я тут вирішила трошки відволіктися від перегляду одного серіалу, щоб розтягнути задоволення. Страшний спойлер обтяжує душу, тож, поки все як раніше, я напишу кілометри тексту про «Бути людиною». Британський «Бути людиною».

Я чула тільки про американську версію, навіть подумувала колись, як зовсім не буде чого робити, подивитися пілот. Але тепер точно не буду. Знали б ви, скільки я вже криків про любов та обожнювання пропустила у попередніх реченнях…

Всі ми знаємо, що на кінець 2000-х прийшовся новий пік «вампірської активності». Ну там, «Сутінки» вийшли, наприклад, але це, все ж таки, гігант, що постав на тілах фанаток  завдяки фанаткам, зворушеним історією про таку собі Попелюшку, де принц виявився сторічним вампіром - вегетаріанцем. А скільки розвелося таких «добрих вампірів» на ТБ? У цій площині «Бути людиною» здається якоюсь черговою банальністю, але там все виявилося не так просто і не так погано.

Джон Мітчелл був простим ірландським хлопцем, що потрапив у пекло на Західному фронті та зустрів в одному з французьких лісів…можна було б сказати смерть, але не зовсім – він зустрів вампіра, і після цієї зустрічі більше не користувався дзеркалами. І жив він довго, але не дуже щасливо, під девізом «Секс, кров, рок-н-ролл», поки йому все не набридло, і він «зав’язав», зустрів перевертня Джорджа (до того ж єврея, тому вампірів тут лякають ще й зіркою Давида!), врятував його від банди вампірів та раптово…подружився з ним. І переїхали хлопці до Брістоля, зняли милий рожевий будиночок, в якому знайшли привида Енні. І вирішили вони пожити, як звичайні люди – працюючи техперсоналом у місцевій лікарні, ходячи по магазинах, безтурботно балакаючи із сусідами та, звичайно, всіма можливими способами ховаючи свою сутність. Але достатньо далеко її не сховаєш, тому на цю компанію очікує… багато чого.

Я вже писала, що думала якось подивитися на цю історію, хоч і у трохи іншій версії, але це б ще довго було not today, якби під час вивчення хоббіто-касту декілька тижнів тому, я б не побачила «Бути людиною» у фільмографії Ейдана Тернера. І не очікувала я, що мені дійсно сподобається цей серіал. Але він «пішов» та примушує мене, блаженно посміхаючись, тягнути по складах: британціііі. От же ж бісові діти, скоро через них я все повідкладаю та дивитимусь всі серіали, принаймні, ВВСшні, про які прочитаю.

Ну і щоб вже завершити картину – британці завжди такі чудові, особливо на екрані. Я навіть не знаю, чи варто щось розписувати про те, як, переходячи з комедії на драму і знов на комедію, віджигає головна трійця. Про те, як, із серії в серію, побачивши якогось нового героя, ти майже без проблем пригадуєш пару-трійку проектів з цим актором. І від всіх (або більшості) з цих облич отримуєш задоволення. Іноді навіть доходить до смішного – незабутня Дейзі з другого сезону «Бути людиною» та Ліззі з «Відчайдушних романтиків» (так, я підійшла до перегляду фільмографії Тернера серйозно, причому дивилася все підряд; нічого, у мене таке буває;)) – одна актриса. Враховуючи, що по ролях другого-третього плану є збіги, то можна щось трошки переплутати та вважати, що Данте Росетті вампір справжній, а не тільки емоціональний…але менш приємний, ніж Мітчелл, це точно. І поки я не опинилася у далеких частинах підсвідомого, закінчую.

 

 

flat_cinema: (Кілі)

Здається, десь рік тому стала відома дата прем’єри «Хоббіта», тому стало можливим не дуже смішно жартувати про те, що до кінця світа треба обов’язково потрапити до кінотеатру. А ще з’явилися промо-фото із гномами, звідки стало зрозуміло, що це будуть не недоумки з сильно нарум’яненими щоками та бородами, відібраними у дюжини дідів морозів – це будуть круті та гарячі хлопці (особливо деякі. Ну, ви зрозуміли). І от, нарешті, «Хоббіт» дійшов і до мене.

На щастя, толкієнізм мене оминув, тому переробки сприймалися із позитивною цікавістю. Можливо, Джексон міг би взагалі робити все, що йому заманеться, і це б було неймовірно та чарівно, хоча б він і пав жертвою розлючених тру-фанатів.

Те, що в книзі сприймалося як щось казково-дитяче і просте, у фільмі перетворилося на щось дуже реальне та епічне. Як на мене, Джексон у першій частині «Хоббіта» екранізував найнуднішу частину книги (не те, щоб вона була поганою, але, знаєте, поки історія закрутиться, пригоди почнуться… хоча й все стається ніби швидко, але ж толкієнізм оминув мене не випадково), і зробив це так майстерно, що відірватися неможливо з першої хвилини.

Те, що Мартін – ідеальний Більбо, я знала, як тільки прочитала новину про утвердження його на роль. Мені це здавалося (та й здається) таким очевидним, що мене дивують питання: «ну як там Фріман у ролі Більбо?». Таке можна питати тільки щоб ще раз почути компліменти Фріману та Джексону, який теж вважав це очевидним.


А з гномами все цікавіше та складніше. От давайте подивимося, кого дійсно можна запам’ятати (а потом пригадати) у фільмі. Звичайно ж, Торін (Ричард, я тебе люблю ще з «Півночі та Півдня», де ти такий джентльмен… ех, вимираючий вид), Балін (найстарший і дійсно багато часу на екрані; Кена Скотта пригадати легше, ніж розгледіти його у цьому гномі), Бомбур (просто тому що товстий та колоритний), Бофур (шапка-ушанка, відсутність жахливого носу/лобу та дружній діалог із Більбо). Десь позаду Двалін, Дорі (Гендальфа підпоював – пам’ятаємо) та Орі (рогатка). А тепер ми випускаємо важку артилерію майже рівня Торіна – його племінничків. Філі та Кілі! Ось вони, парочка гарячих гномів. Здається мені, Кілі із гномів перебував на екрані найбільше після Торіна та Баліна. І за це (тобто, за Ейдана Тернера) якась частина жінок на планеті посилає Джексону багато плюсів у карму. І це ж я тільки про нових героїв ;)

Коротше кажучи, все в «Хоббіті» чудово. Тільки любов, тільки обожнення.

flat_cinema: (трололо)
Так радісно щось стало...і це я ще не справжній фанат


Від НВО також привіт:

І це я ще не додаю сюди стартреківський тизер. Скільки всього чудового з'явилось останнім часом!

flat_cinema: (Default)

Знаєте, от що «Самый пьяный округ в мире», що «Самое мокрое место в мире» мені здаються якимось дивними назвами. Сприймається чи як альтернативно обдарований переклад, чи назви для пародій. Але наші перекладачі – це взагалі окрема історія, і назва у нас вийшла «у кращих традиціях» - «Найп’янкіший округ у світі». Я коли побачила посеред міста бігборд ось з такими словами – я аж очам своїм не повірила. І було б мені зручно вважати це своєю галюцинацією, якби не було у мене підтвердження.

Тому Lawless. Просто Lawless. Але все це дрібниці. Як вирішили показувати – так і передумали. Так раптово зник цей фільм із прокату, але, як стало зрозуміло далі – не випадково мені хотілося його подивитися. Не те, щоб я якось там любила гангстерів, сухий закон та бутлегерів – я навіть до «Підпільної імперії» поставилася без ентузіазму, хоча й антураж добрий, і Бушемі з Піттом сяють один яскравіше за іншого і Аль Капоне такий молодий. А тут – зачепило.

У Lawless відчувається смак доброї сімейної хроніки – час від часу пробивається ностальгія, зворушливе змінюється жахливим, а на заміну цьому приходить смішне. Несміливі погляди та залицяння юних героїв – де ж зараз зустрінеш таку невинність (чомусь це слово здається найбільш влучним)? І зовсім інші відносини між «старшим поколінням» в обличчі Харді та Честейн. Я не намагатимусь підібрати якісь слова для того, щоб описати свої враження від цього дуету, настільки це було надзвичайно. Але я напишу про Харді – від нього тут пре така маскулінність, так що я навіть не знаю – якщо це в нього від природи, то, Боже мій, що це за чоловік; якщо це так зіграно, то йому терміново потрібен Оскар і визнання кращим актором покоління. Я б із задоволенням у кіно сходила. Але куди там. Звертайтеся до бутлегерів, дивіться підпільно та насолоджуйтесь…

flat_cinema: (Default)

Всі вже подивилися та забули про «Скайфолл», і тут така я: «вечір добрий, я нарешті подивилася цей фільм». Якщо чесно, за таких обставин навіть трохи незручно, розмахуючи руками та стрибаючи, зупиняти перехожих та кричати: «а мені сподобалося!». Але нічого не поробиш, хоч тут я це зроблю.

Якби я навіть хотіла якось розкритикувати нове кіно Мендеса, знайти якийсь недолік, у мене б не вийшло. Хоча, що вже там – я читала відгуки людей, які примудрялися критикувати «Казино «Рояль»» за те, що там не було якоїсь мені незрозумілої атмосфери бондіани. Із фільмів з Броснаном стає зрозуміло, що ця «атмосфера» передбачає колоду у смокінгу інспектора Гаджета в ролі агента 007 та дебілкуватий сценарій, внаслідок чого дивитися або нудно, або майже неможливо, або непогано, але потім нічого не пригадаєш. І навіть злодії, що мають бути харизматичними – білокозак у п’ятому коліні Шон Бін або перетягнутий англійський кореєць Тобі Стівенс, скажімо – «вставляють» здебільшого фанаток, що, як відомо, окремий біологічний вид. Для інших Бондів я все ще надто молода, тому абсолютно природно, що Крейг – це «мій» Бонд, і на мене не діють дівчачі нарікання типу «вуха стирчать» або «страшна пика» (а я такого ой наслухалася!).

І так вже вийшло, що «Казино «Рояль»» став моїм великим та чистим коханням, і другий-третій-щеякийсьтам перегляд мене в цьому тільки упевнив. І що найдивніше – тут Бонд ще не зовсім Бонд, не той, до якого нас привчили попередні фільми; у «Скайфолі» він також незвичний. В обох фільмах досить багато сентиментів – у доброму розумінні цього слова. Обидва фільми – це своєрідні початки добре забутого старого. І в обох фільмах такі заставки… Боже ж мій, що це за заставки, справжнісінькі шедеври! І що мені сподобалося найбільше, зважаючи на все вище написане – «Скайфолл» обережненько став поруч із «Казино «Рояль»» як ще один улюблений фільм бондіани. Тепер їх два, і вони, я сподіваюся, із часом не почнуть конкурувати між собою.

Але, між іншим, «Скайфолл» - це таке прекрасне кіно, яке примушує закохуватися в усіх, кого бачиш на екрані. Ну що, хіба я раніше не бачила Крейга, Бардема, Вішо? – це з найпомітніших. Та по сто разів, з усіх боків – але тут…якась їхня нова краса відкрилася, чи що… ох, всіх люблю, все сподобалось, Сем Мендес, дякую за красу.



P.S. Стільки в кінотеатрі було сумних хлопців… ще починаючи з черги в касу. Стоять, базікають по телефону: «Люба, тут залишилося 2 крайні місця на першому ряду, беремо?» або «Може, дні за три спробуємо сходити? Добре-добре, вже беру». От дійсно, «Сутінки» вже в кінотеатрах вашого міста. А я, мабуть, якось спробую подивитись все це в перекладі Притули. Вчора намагалася, але не вийшло. Правда, фраза: «Я онук вождя. Моя прабабця давала цицьку засновникам Риму» була феєричною.

flat_cinema: (Default)
Тривалість фільму повинна точно відповідати витривалості січового міхура людини. (Альфред Хічкок)

Ох, як же я чекала на «Хмарний атлас»… ледве дочекалася, коротше кажучи. І тепер, не без задоволення, почну копирсатися у своїх враженнях від цього вельми цікавого фільму. Взагалі-то, з ним у мене склалася ситуація не зовсім для мене притаманна – почала я читати книгу і відразу відклала: чи то настрій був не той, чи це ще одна відома та, за версією світу, геніальна книга, що проходить повз мене. Але при цьому очікувала я на надзвичайне кіно, а трейлер передивилася таку кількість раз, що навіть соромно зізнатися. Ну геніальний же трейлер, який затягує, вражає та примушує відчувати всеохоплюючу любов до кіно.

Я не дуже фанатію з фільмів, у яких до біса сюжетних ліній. Хоча, що це я пишу – «Гра престолів» мені не пробачить. До того ж, розібратися з героями у «Хмарному атласі» було набагато легше, ніж із мартінівськими, та й стрибки з історії в історію згодом починають здаватися чимось природним та плавним. А далі…ух, про це й писати марно, настільки все класно показано.
Тут немає неважливих сюжетних ліній. Тиквер та Вачовські не збрехали – «усе пов’язане», і зовсім інша справа, що одні історії подобаються трохи більше, другі – трохи менше. Можна писати щось про архетипи, про класичні сюжети (ну взяти хоча б мотив подорожі) або про якісь більш модерні відсилки (типу злої медсестри). І що там – можна навіть вважати, що історія Сонмі виглядає дуже вже у стилі Вачовських, а пригоди Кавендіша, не в останню чергу завдяки антуражу – дуже тикверівські. Але головне – не понаписувати зайвого, бо хто знає, як це відіб’ється на інших – ось на що натякає «Хмарний атлас».

Налаштуйтеся не пийте весь день та сходіть на цей фільм – мені він здався таким, який слід побачити. І я відразу захотіла його у колекцію, так що дякую творцям. І роблю неймовірне зусилля, щоб не розписати на декілька абзаців, які там чудові акторські роботи зустрічаються та що за шедевральна музика лунає. А ще мій особистий сорт героїну – англійські хлопці (Джим Стерджес та Бен Вішо наприклад), бакенбарди та корсети і окремо – Стерджес у ролі азіата… ні, ну це точно свято якесь.


Архімейстер Рігні якось написав, що історія – це колесо, і людська природа фундаментально незмінна. Те, що ставалося раніше, може статися і в майбутньому. (Джордж Мартін, «Пир для воронів»)

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 20th, 2017 12:53 pm
Powered by Dreamwidth Studios