flat_cinema: (Default)

Нарешті я вирішила, що мати репутацію хоч якогось кіномана, але не подивитися «Список Шиндлера» - це речі малосумісні. Тому я чесно висиділа 3 години 15 хвилин цього чорно-білого дійства, де початок – безбожно затягнутий, потім – нічого так, а наприкінці очі постійно на мокрому місці, а зважаючи на те, що початок вже майже забувся на той момент, – враження дійсно величезне.


Згодом градус концептуальності було підвищено екранізацією хемінгуеївського «По кому подзвін», про яку теж багато чого сказати важко. Тому що класика, класика в усьому, від старого Ернеста в основі сценарію, до Купера та Берґман в головних ролях, від кольорів на плівці до епічних мега-великих планів, де обличчя на весь екран і поцілунки як у «Віднесених вітром» (тобто теж обличчя на весь екран та «падіння» в обійми один одного). А ще половина акторів у цьому фільмі – вихідці з Російської імперії. Не сказати, що це важливо. Просто так, цікавинка.


Ну а «Нічия земля» - це взагалі окрема історія. Не тільки більш сучасна, але і більш… зла, чи що. Тут не знайдеш величних подвигів та красивих героїчних жестів, трагічного кохання та епічної музики. Це взагалі як п’єса, в якій зустрілися серб-інтелігент та грубуватий боснієць у футболці з червоноязиким логотипом «The Rolling Stones». Ця зустріч не була б чимось настільки незручним, якби вона не сталася на війні; якби вони не опинилися в одному окопі на нейтральній території; якби не виявилося, що ще один поранений боснієць лежить на міні, що вибухне, якщо його з неї посунути; якби вони не воювали один проти одного. Якби люди, що вперше зустрілися, не прагнули вбити один одного. Якби на війні життя рядового чогось вартувало б. Тоді все було б інакше.



В теорії, якщо б я подивилася цей фільм коли завгодно, але не зараз, я б спитала: от серйозно, що варте того, щоб віддавати за це людські життя? І знаєте, як же я ненавиджу той факт, що тепер я не задам такого питання. Ну, ви розумієте.

flat_cinema: (Default)

   І в горі спізнав я, що тільки одна —

          Далекеє небо — моя сторона.

 Безглуздо сперечатися, що бувають такі фільми, які довгим та чудернацьким шляхом йдуть до нас, але приходять, як це не дивно, саме тоді, коли вони потрібні. Для цього у мене пояснення – «усьому свій час». Або критичніше – «ну і нехай, слоупок так слоупок». От так довго і складно до мене йшло заборонене в деяких країнах (!) історичне (!!) кіно, зняте на території України (!!!). Спочатку «Хайтарму» неможливо було знайти, потім я її завантажила та забула, потім… ну, чого тільки не було, включно з тим, що у мене вперше в житті глюканула файлова система на флешці, і всі файли (серед яких абсолютно випадково було і це кіно) пали жертвою форматування. Коротше кажучи, коли потім у мене спитали: «А чому ми раніше не подивилися цей фільм?», я озирнулася навкруги і відповіла: «Настрою не було».

Не провести хоча б маленьку аналогію із «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» ніяк не можу, але це буде не порівняння, а такі, знаєте, туманні роздуми про сенс життя те, що у нас знімають. Двадцять років тому в Україні з’явилося багато фільмів про козаків. Зроблених на колінці, але з таким ентузіазмом, що неможливо не захоплюватися. А тепер у нас мода на історію, менш віддалену у часі та на героїв (навіть не так - Героїв), яким у результаті доводиться не на лаврах спочивати, а доводити, що вони банально не зрадники батьківщини. Менше піднесення. Більше трагізму.

Козаки більше не заговорюють свої шаблі – тепер льотчики шаманять над своїми літаками, знаючи, що наше небо – вічне. На відміну від будь-якого НКВС.

А «Хайтарму» просто слід бачити.


flat_cinema: (Default)

Брр, скільки всього накопичилося, що треба терміново написати хоч про щось. Наприклад, про серіали. Ось «Гра престолів» закінчилася. Аналізуючи свої враження, можу засвідчити, що в цілому задоволена фіналом. І знаєте, чому? Бо коли закінчилися титри, мій настрій не зіпсувала думка, що на нову серію чекати десь місяців десять. Між іншим, після другого сезону я була геть не такою оптимістично налаштованою, але не будемо про сумне. Якщо порівнювати третій сезон, то він, звичайно, краще за другий; із першим його порівнювати набагато важче. Але то не біда, бо перший сезон для суперкнижних фанів – це як 1913 рік для радянських істориків – до тих показників будуть апелювати, подекуди доходячи до маразму, і ця традиція буде непереможною роками.

У черговий раз надсилаю промені щастя кастинг-директору, і сподіваюся, що вони там не облажаються, коли обиратимуть дорійців на наступний сезон. І на нагороди за цей сезон дуже сподіваюся. Днями самому серіалу вже дали нагороду як найкращому драматичному на Critics Choice Award, але Ніколай та Емілія нічого не отримали. А я, взагалі-то, вважаю, що Костер-Валдау та Фейрлі от дуже заслуговують на яку-небудь «Еммі»; або скажіть, тільки чесно – хто цього сезону грав краще за них на американському ТБ?

На тому тижні знайшла собі, нарешті, «Порочних» – п’ять серій, що вийшли на той момент. Вирішила перевірити – чи нормально все з якістю і т.д.; не змогла відірватися наступні півтори години – поки не подивилася всі серії. Не сміялася так з часів «Сирен», а це майже рік. Не виключено, що і під час «Сирен» я не сміялася так, але важко сказати. Хоча спочатку трохи бентежили жарти про старечі хвороби; здавалося, що знов дивлюся «Квартет» (про це кіно наступного разу, якщо я все ж наважуся на великий дайджест «що я подивилася за останній місяць, але було ліньки писати»). А тепер от подивилася фінальну серію (що ж за сумні часи такі); сподівалася, що мама Стюарта – це як мама Воловіца, тобто персонаж міфологічний, і… все-все, без спойлерів. Радити всім терміново дивитися не буду: не знаю, що у нашому суспільстві може сприйматися гірше – британський гумор чи пара гомосексуалістів, що разом вже майже півстоліття.

Ну і нарешті домучила «Хемлок Ґроув». Починалося все просто чудово: теплі кольори, глянцева готика. Місце, де не існує часу та межа між реальністю й фантазією настільки непомітна, що, здається, все це просто наснилося комусь. Тому, незважаючи на ноутбуки, айфони та інший Apple, іноді з’являється враження, що Хемлок Ґроув застряг десь у 1950-х і знаходиться десь між містечком Едварда Руки-ножиці та Степфордом. Ну подумайте тільки: постійні розмови про уробороса та драконів; таємничий церковний орден та його суперагент-вбивця єзуїти голосно плачуть та намагаються переманити до себе ВанХельсінга; надновітня лабораторія із секретними розробками філософський камінь шукають, інакше нащо все це? і, нарешті, двометрова дівчинка, що ховає непривабливу частину свого обличчя під перукою та має ім’я Шеллі, що само собою вже такий жирний привіт Франкенштейну. І це я ще не розповіла, що головні герої навчаються у старшій школі, і один з них – перевертень, а інший – вампір. До речі, перетворення тут дуже натуралістичні; у «Бути людиною» просто дитячий садок був у порівнянні із цим, чесно.

І всі тут такі хороші – і молодь (Скарсґарда точно неможливо не помітити), і мадам Янссен, і Дугрей Скотт, який під час кожної появи у кадрі (а за 13 серій це було не один десяток разів) майже завжди виглядає як неголений депресивний алкоголік (привіт, «Енігма»?). І все це чудово, але тільки певний час. Потім відчуваєш, що чи то якось затягнули, чи заплутали сюжет так, що ти як глядач перестаєш розуміти, якого дідька там відбувається, чи ще щось не так. І фінал, який зовсім такий «не рядовий» та інтригуючий, мене, просто на диво, не приголомшив. Але другий сезон подивлюся. З іншого боку, я новий сезон «Континууму» також починала дивитися, ще у квітні – після двох серій я махнула на цю історію рукою. А якби вони все логічно та добре закінчили наприкінці першого сезону, я б навіть любила цей серіал.

flat_cinema: (Default)

Коли читаєш відгуки про те, що з’явився гарний російський фільм – це привертає увагу. В основному тому, що більшість російських глядачів свої вітчизняні фільми критикує у найжорсткіший спосіб, і за це їх важко засуджувати. А цього року з’явилися спочатку «Метро» а трохи пізніше – «Легенда №17», які більше хвалять, ніж лають. І це ніби екзотика якась, чесне слово. І якщо «Метро» - це ніби «середньостатистичний голлівудський фільм про катастрофу у місті», видатний тим, що «made in Russia», то у «Легенди №17» інше спрямування і більший успіх (хоча 21 місце у топі-250 на кінопоіску це занадто, мені здається). І якщо у вас алергія на «голлівудщину», то перегляд краще і не починати, адже фільм зроблено за відповідними лекалами спортивної драми / байопіку.

Герой росте, герой йде до своєї мрії, долаючи труднощі та проявляючи свій характер, героя підтримують близькі та кохана, але в якийсь тяжкий момент хтось із них ображається, що займає в житті героя далеко не перше місце. Але потім все налагодиться, і тоді прийде час для кульмінації, здійснення тієї самої мрії. Тепер наповніть цю схему «м’ясом» - фактами з життя Харламова та починаючи з двадцятої хвилини час від часу повторюйте, що матч із канадцями – це наше все. Ось, здебільшого це і є «Легенда №17».

У фільмі декілька красивих та зворушливих моментів, ще парочка – просто красивих, у потрібних місцях навіть чутно підходящу музику. Той же самий Козловський – ну надія ж сучасного російського кіно, нікуди від цього не дінешся. У Меншикові і сумніватися якось незручно, як і в багатьох акторах другого-третього плану, які насправді заслужені, але в кіно їх зараз нечасто побачиш. Меньшов у ролі партійного функціонера, який добру половину фільму тут за антагоніста – це взагалі привіт всім радянським фільмам, де знаходиться якась така недобра людина, трохи не шкідник, яка невірно розуміє політику партії. І тут ми переходимо у зовсім іншу площину.

Серед претензій, що я побачила під час вивчення негативних відгуків, найголовніші та найпопулярніші – історична невідповідність, особливо стосовно життя Харламова. Ну і починається: це раніше було, а те пізніше, а такого й взагалі не було. Я й сама така, часто не можу відмовити собі у задоволенні апелювати до канону історії, але тут маю що заперечити, навіть несподівано для себе. Це все не просто для підсилення драматизму або обов’язкової любовної лінії. Цей фільм – це легенда про Харламова, напевно, не перша, а, може, і не остання. А в легендах багато чого буває, а тому й багато чого можна пробачити. І коли Валера пригадує кориду та забиває шайбу – це нормально, і випробовування від Тарасова – це як 12 подвигів Геракла, після яких герой стає вільним; стає таким, яким його всі знають. І в цьому контексті навіть «шаманство» тренера наприкінці стає чимось органічним, але цей момент мені все рівно не подобається. І так само не подобається те, як змалювали канадців, бо тут на перший план виходять міфи Холодної війни, і їх краще зайвий раз не підіймати на поверхню.

Але фільм все рівно зовсім непоганий. Так, я розумію тих, хто цей фільм хвалить, хто пишається і фільмом, і історією, що в його основі. Але я все рівно просто сторонній глядач, адже ані хокей, ані успіхи радянської (та й російської, що вже там) збірної мене зовсім не торкаються. Але ж я знаю, як дивним чином нецікавий мені спорт стає чимось цікавим, приголомшливим, незабутнім – варто тільки у ході гри по-справжньому вболівати за одну із сторін…

flat_cinema: (Default)

Коли виявилося, що я почала потроху забувати, як це – подивитися щось, тривалість чого перевищує одну годину, стало очевидно, що мені терміново треба знайти який-небудь фільм. Я і знайшла, і навіть не один. Цікаво, як довго тепер я буду оминати славетні фестивальні хіти?

Я відразу пішла хардкорним шляхом, і подивилася «Holy motors». Точніше, ледве подивилася, бо, з одного боку, мені не давало спокою екзистенційне питання: «нащо все це і чи варте воно того, щоб його дивитися?», а з іншого – чим далі, тим сильніше хотілося спати. Щоправда, частина з божевільним, що бігає каналізацією, їсть квіти з кладовища та відкушує пальці дівчатам, бадьорить. І взагалі, не пам’ятаю, який ще епізод/фільм мало не викликав у мене нудоту, тому цей точно залишиться в анналах. Істина мені так і не відкрилася. І я не ховаю своє безсоромне невігластво, і не збираюся шукати/трактувати можливі метафори, сенси та цитати. Я просто скажу як проста смертна: цей фільм мені зовсім не сподобався, навіть якщо прислухатися до фантазій кінокритиків, які такого понаписували, такого понаписували…

Зважаючи на все це, для перегляду другого фільму, навіть наступного дня, ентузіазму було небагато. Розумієте, «Полювання» («Jagten»), від Вінтерберга, чиї фільми я навіть якось боюся дивитися (бо ті нещасні один чи два фільми-догми Трієра були для мене тим ще випробовуванням, а тут що – інакше буде, чи як?). І це було майже щастя, коли виявилося, що переді мною якісна драма, що підіймає досить делікатну тему, але при цьому не стає якоюсь гостросоціальною «чорнухою». Сказати чесно, я дуже переймалася долею персонажів під час перегляду, а це дійсно багато чого варте. І ще мене не полишали думки про «Спокуту» і про те, що невипадково у фільмах жахів злі діти користуються такою популярністю (але це вже майже немає відношення до цього фільму).


Особливо весело після цього було дивитися «Oranges» («Любовный переплет», OMG!), що, насправді, не те, щоб кіно фестивальне, а «новий фільм із Х’ю Лорі». Який, до речі, йшов до нас з 2011 року і ледве дійшов до трекерів, (ну, хоч якість пристойна). І я не здивована, хоча на хвилі ностальгії за золотими часами доктора Хауса багацько людей не відмовилися б сходити на цей фільм. Мені, наприклад, він був цікавий суто як «нарешті кіно з Х’ю Лорі, де він чисто виголений». Приблизно так і вийшло – не те, щоб видатний, але й не банальний фільм, в якому дівчинці (тут – повнолітній, тому це комедія) сподобався кращий друг її батька, а потім із цього вийшов справжній переполох. І дівчину точно можна зрозуміти – Х’ю Лорі все-таки.


flat_cinema: (мімімі)
Я подивилася "Відчайдушних романтиків" десь тижнів 6 тому, і з тієї пори мене не полишала одна нав'язлива ідея. Коли стало зрозуміло, що єдиний спосіб боротися з цією ідеєю - це зробити її реальністю, довелося перемогти свою лінь.
Так от, з чого я починала -  коли дивилася я "Відчайдушних романтиків", у голові час від часу лунала мадонівська Masterpiece. Тому, дівчата хлопцям це нецікаво, впевнена, дивіться, що вийшло:


flat_cinema: (Default)
Тривалість фільму повинна точно відповідати витривалості січового міхура людини. (Альфред Хічкок)

Ох, як же я чекала на «Хмарний атлас»… ледве дочекалася, коротше кажучи. І тепер, не без задоволення, почну копирсатися у своїх враженнях від цього вельми цікавого фільму. Взагалі-то, з ним у мене склалася ситуація не зовсім для мене притаманна – почала я читати книгу і відразу відклала: чи то настрій був не той, чи це ще одна відома та, за версією світу, геніальна книга, що проходить повз мене. Але при цьому очікувала я на надзвичайне кіно, а трейлер передивилася таку кількість раз, що навіть соромно зізнатися. Ну геніальний же трейлер, який затягує, вражає та примушує відчувати всеохоплюючу любов до кіно.

Я не дуже фанатію з фільмів, у яких до біса сюжетних ліній. Хоча, що це я пишу – «Гра престолів» мені не пробачить. До того ж, розібратися з героями у «Хмарному атласі» було набагато легше, ніж із мартінівськими, та й стрибки з історії в історію згодом починають здаватися чимось природним та плавним. А далі…ух, про це й писати марно, настільки все класно показано.
Тут немає неважливих сюжетних ліній. Тиквер та Вачовські не збрехали – «усе пов’язане», і зовсім інша справа, що одні історії подобаються трохи більше, другі – трохи менше. Можна писати щось про архетипи, про класичні сюжети (ну взяти хоча б мотив подорожі) або про якісь більш модерні відсилки (типу злої медсестри). І що там – можна навіть вважати, що історія Сонмі виглядає дуже вже у стилі Вачовських, а пригоди Кавендіша, не в останню чергу завдяки антуражу – дуже тикверівські. Але головне – не понаписувати зайвого, бо хто знає, як це відіб’ється на інших – ось на що натякає «Хмарний атлас».

Налаштуйтеся не пийте весь день та сходіть на цей фільм – мені він здався таким, який слід побачити. І я відразу захотіла його у колекцію, так що дякую творцям. І роблю неймовірне зусилля, щоб не розписати на декілька абзаців, які там чудові акторські роботи зустрічаються та що за шедевральна музика лунає. А ще мій особистий сорт героїну – англійські хлопці (Джим Стерджес та Бен Вішо наприклад), бакенбарди та корсети і окремо – Стерджес у ролі азіата… ні, ну це точно свято якесь.


Архімейстер Рігні якось написав, що історія – це колесо, і людська природа фундаментально незмінна. Те, що ставалося раніше, може статися і в майбутньому. (Джордж Мартін, «Пир для воронів»)
flat_cinema: (Default)

Покохала, зачарована струною,

Заблукала та мелодія в гаю.

В гай зелений журавлиною весною

Я понесла своє серце скрипалю.

Йшла до нього, наче місячна царівна,

Йшла до нього, як до березня весна.

І не знала, що ця музика чарівна

Не для мене, а для іншої луна

Я вперше прочитала про «Курча з чорносливом» десь рік тому, коли фільм показували на Венеційському кінофестивалі. Не можу сказати, що одразу захотіла його подивитися, але ця назва, мабуть же ж, «запала» у свідомість, щоб раптово вискочити зараз. Бувають дивні фільми, і ця «дивність» - набагато більше, ніж добрий/поганий, і проявлятися вона може дуже по-різному. Мабуть тому мені виявилося важко підбирати до «Курча з чорносливом» потрібні слова.

Це – ностальгічна казка, в якій ніби частини дитячих спогадів поєднуються з наївним максималістським баченням світу, а якісь епізоди і взагалі народжуються у буйній дитячій уяві. І коли нам показують цю історію крізь таку призму – це вже не драма про те, як людина, втративши сенс життя, вирішує померти. Ну, принаймні, це мною так не сприймалося.

З дитинства в Насера-Алі найкраще виходило грати на скрипці, тому він залишає свій дім та їде навчатися до найкращого скрипаля, який нагадує незабутнього вчителя із «Вбити Білла» як зовнішністю, так і духом. І цей дідуган вважає, що у музиці його учня немає почуттів. Але, одного сонячного дня, Насер-Алі зустрічає душу своєї музики. Її звати Іран, і, як має бути у пристойній мелодрамі, вони не можуть бути разом. Вчитель констатує, що тепер Насер-Алі став великим скрипалем, і дарує скрипку свого вчителя. А закохані – ні щоб втекти куди-небудь у Париж, де б Насер-Алі жив би у такій самій маленький кімнатці на горищі – але разом з Іран, та грав би у якому-небудь ресторані. Ні – вони розлучаються та йдуть по життю окремо. І ми знаємо, куди заводить цей шлях Насера-Алі – у його спальню, де він закриває вікна, одягає піжаму та лягає чекати своєї смерті, а його життя проходить перед очима… Це як у «Грі престолів» - чого варте життя, коли все інше – зникло? І навіть курча з чорносливом не може подарувати хоч трошки щастя…
З одного боку, це кіно схоже на «Хранителя часу», і якщо я так пишу, то це означає, що мені сподобалася… та частина, що схожа на «Хранителя часу», і я навіть трошки розревілася наприкінці, бо така історія хоч і пам’ятає динозаврів, але ж – має душу. А от лінії дорослих дітей, особливо сина – це ж повний фейл, наприклад. Або ще деякі речі, що робили фільм, скажімо так, надто еклектичним. Ця чортівня помітно втомлювала, і мої мантри: «це особливий неповторний стиль» тут не допомагали. Мабуть тому я дивилася цей фільм, насолоджуючись чудовою музикою, прекрасною анімацією та взагалі прекрасною візуальною складовою, і навіть в якійсь мірі співчуваючи героям, але розуміла, що, не дивлячись на те, що у цей фільм мені майже хочеться закохатися – цього не станеться, і «Курча з чорносливом» не стане однією з моїх улюблених страв.
flat_cinema: (Default)
«Петля часу» виявилася фільмом, який, здебільшого, приносить задоволення. Сидиш ти у залі, думаєш побачити динамічний фантастичний бойовичок, в якому у героя таке… фізичне роздвоєння, і де (він) вони як небанальні напарники будуть щось там робити, щоб зберегти своє спільне життя. А отримуєш таке цікаво-небанальне кіно, де стільки всього, що примушує стрибати у кріслі, тикати руками у напрямку екрану та кричати: «ааа, ви ж усі це бачите?».

Спочатку ми бачимо хай-тек реальність, у якій не дуже комфортно "ремарківському" головному герою Джо. Він гостро відчуває екзистенціальну тугу, бухає по барах, замовляє та випиває свій кальвадос, і, як здається, не випадково вчить французьку. У нього немає жодного друга, але він приятелює із трохи кумедним хлопчиною Сетом – своїм однополчанином колегою. У нього немає дівчини, але він, коли вийде, проводить час із проституткою С’юзі, і, гірше того, він до неї щось відчуває, розмовляє з нею, та, як годиться "ремарківському" герою, бачить у ній щось типу єдиної спорідненої душі. У своїй шикарній пустій квартирі, у своїй крутій машині, серед блиску клубу, куди він приходить розвіятися – він завжди хлопець із втраченого покоління, але його війна не скінчилася – вона триває і триває, і чим далі, тим менше можливості почати жити звичайним життям.
Але, як виявилося, все можна змінити. Причому головний акцент саме на «змінити», а не «виправити».
І так ми з Джо опиняємося у повільному вестерні, як який-небудь «Рівно опівдні», де він зустрічається з бойовою жіночкою, що охороняє своє ранчо від волоцюг та дарує заряди солі зі своєї пушки тим, хто їй не подобається. Тут на нього сходить щось схоже на спокій та ідилію.

Тим часом його лиса версія відповідає за ту саму фантастику і той самий бойовик, на який ти очікуєш до початку перегляду. Іноді, окрім драйву Брюса, підключається і кіношний, чисто бойовикіовий, драйв. Такий собі черговий «Міцний горішок» / «Термінатор» з малесеньким присмаком Тарантіно (зустріч у кафе, стрілялки-трупи-кров). Ще душа потребувала, щоб лисий Джо періодично діставав якесь фото, на якому б з’являлися-зникали люди, але такої дубової відсилки до «Назад у майбутнє» я так і не дочекалася.




спойлерні роздуми )




А може, вони й самі не знають, і залишають нам – глядачам, шукати нові сенси, а у нас синдром пошуку глибинного сенсу? І це як в «Початку» - невідомо, чи зупинилася дзиґа, а від цього, між іншим, залежить все. А в «Петлі часу» точно не заморочуються із зміною минулого, тому – як знати – може, все можливо?

І будьмо у гармонії із собою;)

flat_cinema: (Default)
Тут Emmy будуть роздавати вже зовсім скоро, тому напишу трохи в тему. Хоча й у моєму розумінні, закономірно, ця нагорода не є чимось знаковим, як Оскар, Золотий глобус, або якась БАФТА. Але раптово виявилося, що мені навіть є, за кого вболівати, і цікавість з’явилася. Коли я подивилася списки номінантів, то черговий раз зрозуміла, що в сучасних серіалах розбираюся не дуже. Але я бачила декілька серіалів з того переліку, і хай переможуть суб’єктивні симпатії, ура!
По-перше, звичайно, я напишу про Пітера Дінклейджа як кращого актора другого плану у драматичному серіалі. Парочка з Downton Abbey йому не конкуренти, як на мене. А Breaking bad я так, мабуть, і не подивлюся, хоча постійно натикаюся на згадки про цей серіал, тому й сказати щось про акторів звідти не можу. Але я точно його подивлюся, якщо хтось у ньому переграє Дінклейджа.

Якщо казати про другу після Game of Thrones мою симпатію, то це буде Downton Аbbey. Хоча й цей, другий сезон, вийшов таким «милом», що навіть мені стало занадто, але я все одно люблю цей серіал. Тому: Меггі Сміт – краща жіноча роль другого плану у драматичному серіалі (з нею зовсім не легко тягатися, і взагалі, як можна обрати когось іншого, коли є вона?) та Х’ю Бонневіль – краща чоловіча роль у драматичному серіалі, хоча й розумом усвідомлюю, що це майже фантастика.


Ще мені здається, що Камбербетч та Фріман були народжені, щоб забрати чоловічі нагороди у чудовій номінації про кращий міні-серіал або телефільм. На цьому перелік моїх улюбленців серед номінантів закінчився. Я ще один раз звернула увагу, що не знаю жодного комедійного серіалу з переліку, не враховуючи хіба що The Big Bang Theory, півтора епізоди якого якось випадково подивилася. Тому найцікавіше мені буде дізнатися кращий драматичний серіал. До цього мені щастило – улюбленці по різних категоріях дозволяли створити майже ідеальну картину. А от за звання кращого серіалу змагаються і Game of Thrones, і Downton Аbbey. І що найбільш показово, в обох випадках це другі сезони, які в моїх очах значно (!) поступаються першим. Тому я сиджу і мовчу.

Але я ще Homeland дивилася, і тут маю, що сказати. Це було таке розчарування, що не часто буває. Ця хвиля захоплення якось налаштовувала відповідно, а виявилося, що замість смачно закрученого детектива-триллера-бойовика вийшло щось сіреньке. І якщо перші серії ще цікаво дивитися – думаючи про те, чи то він поганий, чи то в неї «ігри розуму», потім ти байдуже відмахуєшся – треба щоб і те, і те, інакше буде якось…просто. А сценаристи все продовжують викладати карту за картою, що нібито має все перевертати з ніг на голову. Але не того масштабу ті карти, і тобі вже здається, що самі сценаристи не вирішили, що до чого. Наприкінці розстаралися з напругою, але до того часу серіал я дивилася на автопілоті, вже ні на що не сподіваючись. Актори там добрі, а Дейнс – до речі – я бажаю перемоги. Вона чудова актриса взагалі, а в цьому серіалі вона стала єдиною причиною не вимкнути і не стерти Homeland, голосно лаючись на чергове неспівпадіння смаків більшості та мого. Кращий драматичний серіал? Серйозно? У порівнянні з першим сезоном Game of Thrones?
Але досить моїх риторичних запитань. Пост візуалізації бажань (хе-хе) готовий. А я зовсім забула про початок 3 сезону Downton Аbbey. Піду перевірю, чи стало краще у порівнянні з 2 сезоном…
flat_cinema: (Гра Престолів)



Will you still need me
Will you still feed me
When I'm sixty-four?
(The Beatles)

Сьогодні такий день. День народження Джорджа Р.Р. Мартіна. За останній рік це ім'я стало багато чого для мене важити. Наприклад, я прочитала 5 книг його вже всім відомої серії. І якщо під час читання першої книги я стримувала позіхання, повторюючи – нє, ну все, як в серіалі; друга була прочитана десь дні за 3, після чого чекати на 2 сезон стало важче у рази; з третьою я взагалі не знала, куди себе подіти, і чи не образитися на автора за те, що він собі дозволяє; четверта була потрібна для того, щоб мої розхитані нерви трохи підлікувати, але нові лінії, здебільшого, визивали позіхання; п’ята ж розвинула ще більше нових ліній, що вже почало потихеньку дратувати, але на той час я знала, що серіал буде добрим до нас, і виріже половину персонажів не буде розливати зайву «воду».

Побажаємо йому, щоб він все зробив так, як треба. І, як казав Спок: «Живи та процвітай», і як казав Тіріон: «За Эйегона. Удачливый был малый, нечего сказать. Две сестры, две жены, три больших дракона - чего еще желать человеку?».

tumblr_m9gltgbmgi1rejuw3o1_400
flat_cinema: (Default)
Вирішила я ознайомитися з фільмографією Тома Тиквера, якщо вже скоро виходить «Хмарний атлас». Його я знаю завдяки динамічному «Біжи, Лоло, біжи», прекрасно-відразному «Парфумеру» та «Париж, я люблю тебе», де його короткометражка була найкращою.
Почала я з «Зимової сплячки», яка, не можу позбутися враження, являє собою щось схоже на «Реальне кохання» по-тикверівськи. Червона та синій, зелена та чорний, коричневий. Головні фігури тут мають не тільки свої історії, але і свої кольори, і це постійно підкреслюється. Головна четвірка і взагалі нагадує компанію підлітків з фільму жахів – сексуальна блондинка, плейбой, тиха подружка (можливо, і відмінниця) та дивак, які опиняються у цікавому будинку десь на узбіччі серед снігу. Але з такого розкладу може вийти не тільки фільм жахів, хоча й все заплутується чим далі, тим більше, а сніг перестає бути білим та тане, відкриваючи те, що хотілося б заховати. Взагалі, «Зимова сплячка» для мене стала прикладом такої картини, яка не чіпляє і не особливо подобається, але назвати її посередньою або, не дай Боже, поганою – язик не повертається.

Далі був фільм «Принцеса та воїн». Спочатку я тішилася алюзіями на це кіно на початку 6 сезону «Доктора Хауса». Ось вам і Франка Потенте, і божевільня з усіма пацієнтами (що передбачає цікаві персонажі) та навіть трахеотомія. Спочатку все було багатообіцяюче. Тиквер був собою, розмишляючи про фаталізм, випадкові зустрічі та вчинки, що змінюють світ героїв, які, між іншим, не зовсім звичайні. Але згодом ці божевільні герої зі своїми вчинками почали мене втомлювати, а 130 хвилин тягнулися надто повільно, і я засумувала. І захотілося мені передивитися «Босоніж», бо там у Швайгера вийшов сонячний шедевр (вважайте це жанром;)), спогади про який гріють мене і досі, хоча й під час перегляду все це відчувалося не так. А «Принцеса та воїн»… мені не сподобалося. Хоча наприкінці я розважалася тим, що уявляла, щоб сказала одна моя не в міру категорична знайома, якби це дивилася. А я скажу щось схоже на «для мене – надто авторське кіно».

flat_cinema: (фейспалм)

Хранит пустынная волна след княжьего челна,
И ветер арфою звенит, и слышен тихий плач.(с)
Коли я починала читати роман Меріон Бредлі «Тумани Авалону», то відразу налаштувалася «забути все, чого мене навчали раніше» та просто читати. І, знаєте, згодом звикла до того, що Мерлін – це не ім’я а стан душі та розібралася, хто кому яким родичем доводиться. Справа в тому, що з дитинства для мене у всьому тому всесвіті Мерлін – фігура центральна. В першу чергу завдяки «Мерліну» 1998 року, де Сем Ніл веде діалог зі своїм конем та перемагає мультяшного дракона, і в цій ролі він настільки гарний, що образ Мерліна з романів Мері Стюарт якось і не пригадується.Ще у «Мерліні» була Моргана у виконанні Хелени Бонем-Картер, і якщо вже уявляти Артурову сестру як погану відьму, то за колоритністю вона та Єва Грін у «Камелоті» - поза конкуренцією. Але ж «забути все» - то була моя головна умова, тому я це зробила.

І хоча я визнаю, що книга здавалася іноді майже непристойно затягнутою, я прочитала її із задоволенням. А наприкінці мене охопило таке неприємне/дивне/хвилююче відчуття, яке я давно не відчувала – мені стало шкода прощатися з цими звичними вже героями. Ну, і сум за світом, що уходить в тумани, за забутими богами та сакральними діями, що втратили свій первинний зміст – це відчуває автор, і робить все, щоб і читач це відчув. Тому не хочеться зациклюватися на тому, що треба було вирізати чверть абсолютно однотонних переживань та думок королеви Камелоту.
Але якби я просто прочитала книгу, це було б надто просто. Тому я знайшла екранізацію «Туманів Авалону», подивилася її, і тепер буду бризкати отрутою, кричати «нещасні єретики!» та плакати –«що ви зробили з моєю вашою мрією?».
the-mists-of-avalon-373-5262
Начебто міні-серіал, але компонований у один фільм на 3 години – це вже дуже радісно, як на мене. А ще зважаючи на кількість сторінок у книзі… коротше кажучи, якби 2 сезони «Гри престолів» умістили в 3-годинний фільм, мало би вийти більш детально та розгорнуто. Але Озерну господиню, що спонсорувала Артура стосовно Ескалібуру, грала королівська Анжеліка Х’юстон. І я марно раділа з цього приводу, бо, входячи до кола посвячених, я Вівіану знала у більш вражаючому образі, ніж на екрані. Те, що я ціную найбільше – характери і мотивації героїв, тут також час від часу змінювали, тому я натхненно робила фейспалм.Але найболючішим моментом став Мерлін.

За романом (одна з особливостей історії Бредлі) мерлін – це титул. І, зважаючи на досить немаленький час, що у романі охоплено, мерлінів було 2 – сивий дідуган, що був одним з натхненників планів щодо місії Артура, та геніальний арфіст, описуючи якого, Бредлі з усієї сили намагається створити образ такого собі Квазімодо та з яким і пов’язані сюжети Мерлін vs Моргана та Мерлін і Німуе. І коли від першого залишається дуже мало, а другого взагалі немає, я невдоволено констатую, що завдяки цьому було втрачено стільки «по суті», що дію цього фільму «за мотивами» можна було б переносити у сучасний Нью-Йорк, а короля Артура перетворювати на кримінального авторитета.
flat_cinema: (дурний сміх)
Декілька комедійних серіальчиків у мене завалялося, причому виключно по одній серії з сезону, тож вирішила я влаштувати таке собі saturday night live. Першим був новенький та коротенький "Go on", схвальні відгуки на який я зустрічала вже неодноразово. Якщо не починати писати про ностальгічну симпатію до Меттью Перрі, то перш за все хочеться сказати про те, що ось ці різноманітні групи підтримки здаються мені чимось досить милим, але майже нереальним. Нереальним у нашій країні, хоча, не виключаю, що вони існують та функціонують, а я не маю про це і гадки. Але через те, що бачила я таке здебільшого у американських фільмах/серіалах, для мене це - один із символів Сполучених Штатів. І, враховуючи, що мені першим ділом пригадується "Бійцівський клуб"...ну, не комедійні у мене асоціації виникають.
Але серія хороша. Насичена, цікава але, на мій смак, сумна. Більше, ніж хотілося б, якщо сприймати "Go on" як комедію. Але наступну серію, на вихід якої я сподіваюся у вересні, подивлюся. Не можуть же студійні боси бути такими безсередчними, щоб не дати цьому серіалу шанс.

А далі були мої британці. "Vexed" - серіал вже не те, щоб новий, але одночасно і новий. Тобто, випустивши 2 роки тому перший сезон з трьох серій, про нього нібито забули, а потім - досить раптово - роблять другий сезон, змінюючи майже все, крім назви та бармена Тоні;). Люсі Панч замінили на Міранду Рейсон (якщо чесно, ім'я не говорить ні про що, майже так само, як і обличчя, хоча й не можу сказати, що вперше її бачу), Тобі Стівенсу змінили зачістку, стиль одягу та навіть поведінку, хоч і трохи, але виглядає він зовсім не так, як у першому сезоні. І, що мене здивувало/вразило, так це те, що перша серія була абсолютно, відчайдушно не смішною. Тобто, ось зануда-перфікціоністка та раздолбай, що стали напарниками; ось вони сперечаються, а ти дивишся на це, але нічого смішного не бачиш. При цьому ця перша серія другого сезону не погана. Але інша та не смішна. Після цього вирішила трошки пригадати перший сезон, увімкнула та побачила, що зараз мені і він здається не смішним, але, на додачу, зовсім мені не імпонує гра Стівенса - враження, що кожну хвилину на екрані він думає: "Боже, що за лайно цей серіал, але у мене дружина, троє дітей та безліч рахунків, які необхідно сплачувати" (до речі, про рахунки він сам колись жалівся якомусь британському виданню). Та й Панч не те, щоб вражала. І після цього перегляду другий сезон мені навіть більше сподобався, як не дивно.
flat_cinema: (фріман)

Вчора ввечері дивилася "Шпигунські ігри". У Редфорда днями був день народження, от я і вирішила переглянути щось із ним у головінй ролі. Все йшло чудово, Роберт у парі з Бредом Піттом радували, Стівен Діллейн king Stannis is my god відповідав за протистояння "добрий-поганий" у ролі "поганого", і я навіть визнала його не відштовхуючим, на відміну від фанатичного правдоруба Станніса. У фільмі відчувалася така серйозна атмосфера американського інтелектуального бойовика, чи що. Добра атмосфера, коротше кажучи, хоча без настрою мені таке дивитися було б важкувато. А чого варта сцена на даху Fujifilm, я у захваті, от чесно.
Ну так, пізно я закінчила дивитися "Шпигунські ігри" та й пішла у ліжечко. А сьогодні - мало не перша новина - помер Тоні Скотт. Чорт забирай, я вражена цією новиною у рази сильніше, адже, за великим рахунком, коли я дивилася його фільм, він стрибав з мосту. Що ж тут скажеш, R.I.P.

flat_cinema: (Default)
От, дочекалися - шукайте на торентах фільм, який у кінотеатри мого міста (та і всієї країни, як я розумію) просто не потрапив, а новини про реліз на двд були такі мутні, такі мутні...коротше кажучи, вже й не сподівалася. Але раптово з'явилося щось крім екранки, і шоу розпочалося. Мені сподобалося, хоча у жанрі я не орієнтуюся, і взагалі, таке не люблю не читав, але засуджую. Це ж сценарій Джоса Відона, що ще скажеш? Фільм "доставляє", особливо Марті. І нехай пробачить мені Кріс за це:) До речі, його "это роскошный мужчина! нельзя убивать роскошных мужчин - мы в красной книге" варте окремої згадки. Золоті слова;)
І ще мене радує, що попри читання багатох коментарів під час пошуку фільму, я не побачила спойлерів. Тому цю антиспойлерну політику підтримаю, і більше про "Хижину у лісі" не писатиму.
flat_cinema: (фейспалм)
Завдяки своїй любові до усіляких вікторіанських історій взагалі та «Джейн Ейр» зокрема, перегляд «Широкого Саргасового моря» я починала з досить складними почуттями. З одного боку, деякі знайомі (можливо навіть, улюблені) герої та епоха, з іншого – нова історія від іншого автора (Джин Ріс написала свій роман у середині ХХ століття) та інший антураж, через що, якщо чесно, епоха відчувається зовсім не так. Але це ще було не все. Не останню роль, вибачте за тавтологію, грав виконавець головної ролі. Натаніель Паркер, пам’ятаєте його у «Будинку із приколами»? Мені здається, що він – це мало не єдине, що дійсно запам’ятовується у тому фільмі. Чудовий, не дуже відомий та, на мій погляд, підходящий на роль містера Рочестера.
kinopoisk.ru-The-Haunted-Mansion-16244
Не того Рочестера, до якого ми звикли. Молодший та наївніший – це той випадок, коли становлення героя ще відбувається, коли Бонд вперше замовляє своє мартіні та закохується по-справжньому, коли у Фандоріна ще немає сивини на скронях. Це ще нібито і не той герой взагалі. Тому порівнювати Паркера із усією компанією Едвардів я не буду. І мої враження натякають, що він – це єдине, що мені сподобалося у фільмі Джона Дайгана. Мені не сподобалася Берта, не сподобалася їхня історія, та й відносини між ними залишили мене байдужою. І найголовнішим прикрим відчуттям для мене стало усвідомлення того, що по тим декільком хвилинам, коли місіс Рочестер присутня на екрані, яку екранізацію не візьми (мовчу вже про книгу) – тоді для мене вона більш зрозуміла, ніж за півтори години «Широкого Саргасового моря», де вона нібито за головну героїню. Сам сюжет за відчуттями – гібрид першої чверті книги «Світанок» (коли Белла та Едвард трахомарафонять у свій медовий місяць на далекому острові) та фільму «Спокуса» з Бандерасом та Джолі з аналогічним наповненням. Нібито відчувається, що щось має статися, але ти позіхаєш і все думаєш – ну коли ж вона з’їде з глузду? І фінальні титри зустрічаєш із думкою – Боже мій, та це ж екранізація фанфіка! Шкода тільки, що при цьому все тут претендує на серйозність.
kinopoisk.ru-Wide-Sargasso-Sea-1610324
Є ще одна екранізація з Ребеккою Холл, але я, мабуть, не буду навіть намагатися її дивитися. Бо мій перегляд «Широкого Саргасового моря» не змогло підсолодити нічого з того, що тут є нібито доброго…
P.S. Чомусь, коли я пригадувала назву маєтку Рочестера, першим варіантом був Харренхол. Мартіне, ти відбираєш у мене моє вікторіанство…
flat_cinema: (Default)
А тепер я подивилася два незалежні фільми про дітей, які дорослішають, про школи, які погано впливають, про згаяні життя та «не ті» компанії.
«Boy A» потрапив до мене через Ендрю Гарфілда. Раптово виявилося, що один фільм із ним у головній ролі я ще не дивилася, і це було швидко виправлено. Тут багато флешбеків, і, мабуть, правильніше сказати, що дві паралельні лінії, дія першої відбувається «до» і веде героя до події, що змінює його життя, друга – «після». Але вся проблема у тому, що по-справжньому це «після» для героя не настало. І це не сценарні витребеньки у дусі Лінча або Нолана. Просто він назавжди застряг в очах суспільства у своїй неприємній ролі, із руками, забрудненими кров’ю та байдужим виразом на обличчі, він залишився «важким» підлітком, якому немає чого сказати світу. Адже ще доктор Хаус казав про те, що люди не змінюються. Для протилежної думки потрібна неабияка віра у Людину, так що така думка приживається далеко не у кожній голові.

«Detachment» підкреслює свою екзистенційність усіма можливими шляхами, цитує Камю, показує фото людей без облич на фоні порожнього класу. Школа, в яку «зливають» проблемних підлітків; гопники, аутсайдери, різного роду лузери у якості учнів, вчителі, в яких дах їде від цієї школи та молодого покоління, якому явно не вистачає Сталіна Макаренка. І головний герой, що намагається посіяти розумне-добре-вічне у цій дірі, за ті дні, поки він заміняє справжнього вчителя. Одночасно він бере шефство наставляє на вірний шлях малолітню повію, опікується своїм єдиним родичем – дідусем, та у мутних флешбеках повертається до свого дитинства, де все також не дуже радісно.
Броуді – це як знак якості, і він «тримає» історію, не даючи знудитися та вимкнути все це ще у першій половині фільму. Ну і не можу не пригадати про анімацію – я таке люблю. В цілому обидва фільми такі важко-тягучі, але, якщо вже так вийшло, що я їх подивилася один за одним, то «Boy A» здався мені більш…світлим. До того ж, герой Гарфілда у справі «змінити світ на краще» починає із себе…
flat_cinema: (Default)
«Це так мило» – не виходило з моєї голови, коли бачила радісні статті у журналах щодо зйомок фільму «Матч», коли статті та сюжети стали менш радісними, коли інтернети, за своїм звичаєм, почали фонтанувати лайном. Ще один фільм, де дуболомні нацисти та незламні радянські люди, які, напевно, мають схованку для портретів Леніна-Сталіна, опиняються у суворому протистоянні. Щось максимально просте і зрозуміле навіть тим, хто вважає, що битви Другої світової – це рівні добре розробленого шутера, а Гітлер – одна з іпостасей Саші Барона Коена.
Але у «Матчі» ми маємо справу з чимось феєричним. Подумати тільки, із перших хвилин Бєзруков-Фредді-Крюгер показує свою крутість, Боярська показує Боярську, а за декілька хвилин ще й показує, як після старого-доброго радянського сексу читати деяких німецьких класиків в оригіналі, щоб всі відчули зловісний дух нацизму, що наближається зрозуміли – вона знає німецьку тому має шанси зробити непогану кар’єру за нового режиму, але ж ні, вона головна героїня, їй не можна. Злодійський супротивник також себе виявляє, ну і хтось максимально жалюгідний у вишиванці, на кого просто не звертає уваги ніхто, плентається за Боярською мріючи поцілувати край її спідниці, але на нього всі не звертають уваги, не забуваємо.
Далі починається класична радянська «ванілька», про майже рай на землі у червні 1941ого, про кохання та таке інше. От не можу зрозуміти, звідки пішов такий канон у зображенні передвоєнного СРСР, мабуть покоління за поколінням страждає цими ностальгічними мріями…ні, мені навіть чимось подобається це, але ж не завжди.
«Бах-бах - «що за…?»- радіо -«без объявления войны» - пішли всім двором записуватися на фронт – та, розберемося швиденько з усіма, а ти поки весільну сукню починай шити – бах-бах-бах – «русіш швайне», ідіть у концтабір, поки карикатурний персонаж у вишиванці не набере сили в цій історії, однією рукою зигуючи, а іншою подаючи свої буржуазно-націоналістичні хліб-сіль із сортиру на рушнику, та шантажуючи прекрасну вчительку німецької: «я звільню твого нареченого, але тепер я буду твоїм нареченим, а він буде зіркою заводської команди з футболу, але ніяких зустрічей, «як життя» і «як-небудь зустрінемося-побалакаємо, вип’ємо», замість цього можеш переховувати сусідську дівчинку з єврейської родини»…

Це ще десь година екранного часу. Коли питання – а де тут щось про футбол? – стає все більш і більш актуальним. Нам дають Бабин Яр, поліцаїв, кастинг на ролі яких проходили тільки ті, хто знав українську мову (?), Ступку-середнього з ностальгічним: от чим мені радянські подобалися – так тим, що 1 травня у них вихідним було, а тут працювати треба, але за перше травня без жидів і попрацювати – радість. фейспалм-фейспалм-фейспалм, дарагіє таваріщі. Потім помалу про футбол пригадують, і ми маємо змогу побачити оммаж режисера «Матчу» мультфільму про те, як козаки у футбол грали але це кіно і роблять вигляд, що така гра всерйоз. Нарешті дотягуємо до кульмінації.
І саме час пригадати, що цей фільм – всюди написано - «основано на реальных событиях», але потім додано – «ну, крім любовної лінії». Так, куди ж без доброго-ліричного кохання, розуміємо товаріщєй, але починаємо замислюватися – а чи не розсипалася б ця історія без цього самого кохання? Не пішла б вона за нього просити, не вийшла б заміж за бургомістра, не було б із ким воротарю переглядатися на матчах і навряд шантажували би його: «програй, у наших руках якась там вчителька німецької мови». Це я щойно ставила під сумнів історичну достовірність кіна, при цьому не звертаючись до міжетнічної проблематики. А щодо реальних персонажів і декількох подій – не сперечаюся, але це не тягне на реквієм за загиблими, і зовсім не тому, що мені так здалося. І, вибачте, у Тарантіно, пам’ятається, були у героях і Гітлер, і Геббельс, але це зовсім не означає, що насправді Гітлера розстріляв у маленькому французькому кінотеатрі Жид-Ведмідь.
І повертаючись у кінець «Матчу» - ось вони виграли, і радісний воротар стрибає, щоб завмерти посеред неба розіп’ятим. На цьому нещадно обриваються лінії 1) про подружку головної героїні і, по сумісництву, подружку німця, 2) про дівчинку, із якою, до речі, ніхто у цьому фільмі не зрівняється в акторському плані, 3) про ту саму Анну, в решті-решт.
І вийшов цей фільм на двд напередодні чергової річниці 22 червня, але все не так однозначно. Це й ще месседж російській збірній з футболу. Історія про те, що може очікувати на футболістів, якщо вони не догодять владі та народу, ололо.

flat_cinema: (Default)
У своєму ледарстві я ніяк не могла взяти себе у руки та додивитися «Хауса». Коли за виходом серій перестаєш слідкувати у березні, у червні виявляється, що ти опинився десь посередині сезону. І, що найсумніше, дивитися далі особливо не хочеться, і єдина поважна причина – нагадати собі, що це – фінал. Кінець, після якого впаде важка завіса, і глядачі, отримавши всі відповіді, мріятимуть викликати улюблених героїв на біс, але марно.
Вчора я таки спромоглася додивитися останню серію, і взагалі не те, щоб збиралася писати про свої враження. Але раптово виявилося, що день народження Х’ю Лорі (як і Пітера Дінклейджа, до речі) припадає саме на сьогодні. Тому організовано співаємо їм хеппібьоздей. А я про «Хауса» все ж напишу.
Остання серія виглядає такою, якою вже звично роблять фінальні серії сезону у цьому серіалі. Якнайбільше «загадковості», галюцинації, безкінечні флешбеки і як наслідок хоча б 2, а краще – більше сюжетних ліній. Ми пам’ятаємо фінали: надзвичайний четвертий сезон, після якого мода на такі дивні фінали почалася, шокуючий п’ятий, мутний, але життєстверджуючий шостий, сьомий – ні на що не схожий, але ми пробачили, там була поважна причина…і тепер восьмий, останній. Я не буду сперечатися, що мені весь сезон не подобався, серія за серією, все більше і більше. І фінал мені сподобався останніми декількома хвилинами. Там була непогана музика;) Коли не будь я із задоволенням передивлюся перші п’ять сезонів, та й шостий. І на цьому, вважатиму, пригоди Хауса для мене закінчаться…

Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Jul. 23rd, 2017 04:40 pm
Powered by Dreamwidth Studios