flat_cinema: (Default)

Мабуть, це досить очікувано, але для мене наявність безсмертного персонажа десь на першому плані в будь-якому творі – це додатковий бал на користь цього твору. Але з цим не просто – вампіри, скажімо, мало того, що набридли, так ще й ними, як і іншими поганими хлопцями, краще милуватися на відстані. Ну а намаганнями зробити хорошого вампіра викладений шлях до «Сутінок». Ой, щойно зрозуміла, що так і забула написати про «Виживуть тільки коханці», але зараз мова не про це. А про простого звичайного невмирущого.

Дехто напевне знає, що років 6 тому з’явився серіал «Новий Амстердам», де мало кому тоді відомий Ніколай Костер-Вальдау грав головну роль, і був це ненав’язливий детективчик із кількасотлітнім героєм, який завдяки індіанській магії був приречений не старіти та оживати після будь-чого, поки не зустріне свою любов. І мають вони жити довго і щасливо, і напевне помруть, і всі такі справи. Кожен раз, коли згадую «Новий Амстердам», шкодую, що його спіткала така доля. Але історії, кажуть, властиво повторюватися, і сьогодні ми маємо «Вічність». Або «Вічного» (нє, ну ви зацініть – чи багато новинок оперативно озвучують українською? – тож, мені залишається тільки подякувати Трьом крапкам - результат їх праці став мені дуже до вподоби, а зважаючи на те, що раніше я про цю медіа-студію ніколи і не чула, то це взагалі приємний сюрприз).

Спочатку «Вічний» здається реінкарнацією «Нового Амстердама», практично братом-близнюком, але на 6 років молодшим (поціновувачі «Саги про Форкосиґанів» на цьому моменті, ймовірно, посміхнуться): безсмертний герой, що живе в Нью-Йорку, близько спілкується лиш з дідуганом, якому відома його невбиваєма таємниця, потроху філософствує, час від часу поринає у флешбеки… та що там – навіть сцена у метро в наявності – де наш герой трошки «палиться» і робить своє життя більш цікавим.

Але потім Генрі Морган все більше козиряє своїми напрацьованими роками дедуктивними здібностями. А коли він зав’язує шарф певним чином, після того, як прозвучало припущення про його соціопатію, доводиться поставити на паузу, щоб посмакувати таке підморгування містеру високофункціональному соціопату Холмсу. А в комплексі з його патологоанатомічною практикою, ми отримуємо ідеальний варіант «Як виглядав би син Шерлока та Моллі». А потім сидиш і думаєш: чи то ти забагато вигадуєш і бачиш те, чого немає, чи дійсно у тому, що герою після воскресіння доводиться голим йти додому, є щось від ситуації, коли Генрі (навіть імена співпадають!) з роману «Дружина мандрівника у часі» кожен раз, після мандрівки у часі (як Термінатор) опинявся деінде і без одягу. Знаєте, я вам ще більше скажу – якби я подивилася сагу про Хорнблауера, то я, майже напевне, знайшла б що написати і про підморгування та оммажі по цій лінії.

Проте, це все можна вважати особливостями суб’єктивного сприйняття. Але те, що в пілоті непогано закрутили тему загрози розсекречення безсмертного – це факт. Здається, і на цього Доктора знайдеться Майстер – другий єдиний в своєму роді. Або цей загадковий прихильник, все ж таки, скоріше Моріарті для Шерлока?

Звичайно, судити серіал по пілоту, особливо в наші часи – справа невдячна, але перша серія справляє приємне враження. Подивимось, що стане з цією перспективністю далі. Але розкидатися серіалами про безсмертних ніяк не можна.



flat_cinema: (Гра Престолів)
Шая помстилася Тиріону, тому нарешті він тут. І так, Пітер номінував Чарльза Денса.


Ліна, Кіт та Ніколай.




flat_cinema: (Default)

Влітку я нарешті подивилася ті декілька сезонів «Доктора Хто», які відділяли мене від сучасності. А вчора долучилася до першої серії восьмого сезону. Новий Доктор – це завжди хвилююче, це завжди незвично, і завжди здається, що минулий був краще. Дуже цікаво, куди нас заведе Капальді та як зміниться тональність серіалу. Нова заставка, наприклад, мені дуже і дуже до вподоби.


«Легенди» - вже дві серії подивилася, і якось засумувала. Мені цікава інтрига персонажа Шона Біна, а вони, здається, хочуть зробити акцент на спецзавданнях, які у 90% з пальця висмоктані і абсолютно нецікаві. Нам би психологічну драму, а не стрілялки про агентів під прикриттям. А в цьому плані пілот був більш показовим та інтригуючим.


«Outlander» - після трьох серій подумалося мені, що така екранізація - це надто добре, щоб бути правдою. Але поки що у них все виходить. Сем Юен – ідеальний Джеймі Фрезер. А пісню з заставки кожен раз хочу знайти та записати в плеєр, і все якось руки не доходять. Сподіваюся, як закінчиться сезон, вони, як і в «Грі престолів», випустять саундтрек окремо, тому що це суцільна радість для вух. Ну, а інше – радість для очей. І так, це все ще екранізація жіночого роману, щоб ви чого не такого не подумали.

«The Knick» - неймовірно атмосферний і натуралістичний, як на мене, серіал про лікарню початку ХХ століття. Сценарій – як не поглянь – дуже гарний, персонажі – колоритні, антураж теж на рівні, але під час кров-кишки - brace yourself, це не легко, і завбачливо тримайте їжу подалі від поля зору (якщо раптом балуєтесь за переглядом). А Клайв Оуен, до речі, колись у майбутньому напрошується на «Еммі» за цю роль. І Содерберґ за режисуру теж.



flat_cinema: (Default)


Все буде добре. Все обов'язково буде добре.

flat_cinema: (дурний сміх)
Тепер абсолютно очевидно, що цих хороших мокрих людей треба зібрати в один пост.

Наприклад, веселий Лі Пейс.

Великий Йен Маккелен (і номінував літніх людей, ох вже цей Гендальф!).

Особливий Патрік Стюарт.

Кріс. Просто Кріс.

Бенедикт зі своїм гостросюжетним роликом.

Чекаю на каст "Гри престолів" (бачила, що вже дівчата Старки та Джендрі), Ейдана та Діна .

Chef

Aug. 23rd, 2014 12:02 am
flat_cinema: (Default)

Джон Фавро давно довів, що вміє знімати кіно і назавжди залишиться в анналах студії «Марвел». Після «Залізної людини» Роберт Дауні-молодший знов став популярним, якось трошки зрісся з образом Тоні Старка та залишив у минулому участь в дивних, по-своєму цікавих і, очевидно, малобюджетних фільмах, схожих на «Співочого детектива» або «Хутро». Після «Залізної людини 2» Міккі Рурк, зігравши божевільного вченого та антагоніста Івана Ванко, сильно полюбив батьківщину свого персонажа – Росію, що нещодавно із гордістю демонстрував в Москві, надибавши одіозне російське народне вбрання а був би чесною людиною – взяв би приклад з Жерара, чи «Макдональдс» все ж дорожчий?.

А тепер Джон Фавро зняв маленьке (у порівнянні з його коміксами, так напевне) кіно для душі, а по сумісництву – оду їжі. До перегляду мені траплялося декілька відгуків про фільм від розумних людей, і аналогія шеф-кухар – кінорежисер здалася досить прозорою. Чесно, не знаю, чи так само це сприймалося б, якби я про це не прочитала, тому що поверхневе ознайомлення, наприклад, із рецензіями на кінопоіску, виявило претензії, що перед нами фільм про фастфуд, і взагалі, зрозуміло, чому вони там всі такі товсті включно із самим виконавцем головної ролі а за сумісництвом і режисером. Хоча що це я, тут саме місце сентенції «всі люди різні» і затасканій історії про сліпих і слона. Ну, подумаєш – хтось нащупав тут тільки фастфуд. А могли ж побачити глибоко сховану пропаганду одностатевих сімей: двоє чоловіків їздять на фургоні та, розумієш, виховують дитину. Ну і взагалі, дурість – вона ж безкінечна, тому не продовжуватиму.

Кіно хороше, миле, надзвичайно гастрономічне і, насправді, просте-просте. Це той невмирущий варіант доброго позитивного звичайного фільму «від проблем – до хеппі-енду». І він дуже американський – але не в сенсі, який вкладають у цю фразу високолобі інтелектуали (і взагалі, всі, кому не ліньки), а в тому сенсі, як можна було б назвати американськими фільми Френка Капри. А ще це кіно про те, що шеф будь-де і будь-коли залишається шефом, а майстерність, компетентність та не втюхування зіпсованого – це непоганий шлях. Ну а локалізація «Повар на колесах» (ну, на кінопоіску мене це не дивує, але ж і кінострічка, і кінотеатр і всі-всі-всі, і очевидно, і в кінотеатрах - така назва) - це маячня та примітив.



flat_cinema: (Default)

Амбіційний, зухвалий та безпринципний Джо Макміллан збирає навколо себе команду висококласних спеціалістів та геніїв, які, об’єднавшись, напевне повинні створити комп’ютер, що буде у кожному домі. Замучений життям Гордон Кларк, який виглядає як нудний програміст з 80-х, але при цьому має дружину модельної зовнішності, яка працює в іншій комп’ютерній компанії, виховує їхніх дочок, дає поради стосовно нового комп’ютера і підтримує його, коли він в черговий раз починає нити через те, що у нього складнощі на роботі. Розбавляє цю компанію бунтарка-недоучка Кемерон Хоу – дівчинка, яку можна переплутати з хлопчиком, особливо завдяки 80-м. Вони збираються створити майбутнє. Але чи реалізуються їхні плани? Чи правильну мету вони обрали? І чи зможуть вони піднятися над своїм минулим заради майбутнього?

Цей серіал просто створений для любителів комп’ютерів, для тих, хто щось розуміє у програмуванні і т.д. – бо, я так підозрюю, що через свій гуманітарний мозок не відчула задоволення від всіх цих шифрів, кодів, багів та фіч. Отже, половина проблем та конфліктів виглядала приблизно так: «о, Джо/Гордон/Кемерон/анонімус у нас бубубуляля, і тому нічого у нас не вийде, ми втратимо роботу і все буде погано». А вирішення: «ні, ми все зможемо, сядьте та подумайте» - вони сідають, думають та придумують, щоб все було в шоколаді, при цьому ти чуєш приблизно сто незнайомих слів на хвилину… і розумієш, що розраду в цьому серіалі треба шукати в іншому. Можна в музиці 80-х – її тут дуже багато, але вона точно не для мене. Ну і залишаються персонажі.

Звичайно, найцікавіше виглядає Джо Макміллан, бо персонаж Лі Пейса просто прописаний складним героєм, сповненим протиріч, душевних (та, як виявляється, фізичних) травм. І при цьому він той ще неприємний тип, з яким краще не мати справ, бо невідомо, коли, як і чому він тебе кине. Такі персонажі та така драма даються Пейсу з легкістю, але його заслуг це не применшує. Через зйомки він прогуляв практично всю промо-компанію другого «Хоббіта», але Джо Макміллан – це, безперечно, краще, ніж пара сотень фотографій, декілька вдалих гіфок у тумблері та відео з якогось нудного вечірнього шоу.

На його фоні всі автоматично йдуть на другий план, хоча Кларки та Хоу теж цілком собі головні герої. У кожного з них свої таргани в голові, свої таланти та страхи, але всіх їх веде за собою Макміллан (навіть Донну, дружину Гордона, яка взагалі не працює з ними в одній компанії і ніякий він їй не босс). І все знов зводиться до героя Лі Пейса, тому не буду далі ходити навкруги.

Ми маємо досить специфічну десятисерійну драму, яка такому пересічному глядачу, як я, здалася дещо сіруватою. Так – мрійники, ентузіасти, генії, нелегкий шлях… якщо б це був фільм на 100 хвилин (або на 2 с гаком години, але тільки за умови Фінчера у режисерському кріслі) – і в цьому хронометражі зробили б вижимку з цих десяти серій – це мало б бути краще. А так виявляється, що цей серіал як великий черствий корж, а Лі Пейс – як шоколадна глазур. Ну і як тут втриматись, якщо любиш шоколадну глазур?



flat_cinema: (Default)

Ну от, сто років писала цей пост, і тепер у всього цього нова актуальність… Ліньки щось переписувати, тому залишу все, як є, а от наприкінці ще допишу.

Я не знаю, де знаходиться королівство кривих дзеркал, але напевно знаю, що в ньому живуть локалізатори. Наводити приклади всіх тих збочень, які вони витворяли хоча б за останні кілька років – це справа марна, але з того, що нещодавно трапилось прочитати, наприклад - трилер із Софі Тернер (Санса Старк) «Another Me», який чомусь вирішили назвати «Глаза панды». Ну, просто дівчинка розмазала макіяж, і вийшли «глаза панды», скажемо ми і будемо праві. І взагалі, це прикольно. Але от «The Angriest Man in Brooklyn», що став «Этим утром в Нью-Йорке» пішов ще далі. Розумієте, дія фільму розгортається не в ранці. І Робін Вільямс грає трошки психопата. У нього проблеми з контролем гніву. І він бігає по Брукліну. Але так, напевне «Цим ранком в Нью-Йорку» звучить круто. Схоже на «Минулої ночі в Нью-Йорку». Так, там де Вортінгтон та Найтлі зраджували одне одному. Так, він був у відрядженні – не у Нью-Йорку. Так, фільм називається просто «Минулої ночі». Але ж Нью-Йорк у назві – це миттєво додає плюс мільйон до крутості, так? Бруклін – це теж Нью-Йорк, але кому потрібні такі деталі, дійсно? Охохо, ми відплатимо за те, що «та они ж тупые американцы» не можуть показати Росію на карті?!!1 А наші вирішили «списати» у сусідів та просто переклали цю тричі дебільну, банальну, штамповану назву, яка не стосується самого фільму.

Ой, королівство кривих дзеркал, воно таке – затягує. Як порожнеча, яка подивиться на тебе, якщо довго в неї дивитися. А до речі, і це так – величезна порожнеча, яка перекладає назви фільмів. Якість відповідна.

А сам фільм, якщо вже почала про «The Angriest Man in Brooklyn» - таке собі невигадливе кінцо, де жарти не смішні, драма – не драматична, акторам, здебільшого, грати немає чого, хоча каст – суцільні зірки. Ну, ще є декілька зворушливих моментів та закадровий голос – це можна віднести до позитивів. Ну і просто на поверхні плаває грошова мораль, яка не тоне, щось про «ніколи не пізно бути щасливим», «цінуй сім’ю», «дозволяй дітям йти своїм шляхом та підтримуй їх на цьому шляху», «роби те, що хочеш робити, і начхати, якщо це не так престижно, як могло б бути». Ой, я так скоро в спойлери залізу.

Коли я починала писати цей пост, Робін Вільямс був ще живий. І хоча я розумію різницю між актором та його персонажем (принаймні, завжди намагаюся ;)), але я вірю у версію з депресією та самогубством. І «The Angriest Man in Brooklyn» в контексті смерті Вільямса набуває особливого сенсу – тут його герой вважає, що йому залишилося жити 90 хвилин, і намагається попрощатися з усіма. І тепер писати про це важко, бо доля кіношного Генрі Альтмана склалася краще… Але точно, що фільм цей – фіговий мотиватор.

Але ще буде третя «Ніч в музеї», і знов Тедді Рузвельт!



Outlander

Aug. 7th, 2014 08:05 pm
flat_cinema: (Default)

Роман Діани Геблдон «Чужинка» (або «Чужинець» або просто-по-нашому, «Outlander») було опубліковано 23 роки тому. Очевидно, тоді сюжети про попаданців ще не були настільки соромітними, і твори, основною родзинкою яких було раптове переміщення героя в минуле з подальшою акліматизацією, ще можна було вважати літературою, а не графоманськими мареннями шизофреників чи просто фанфікшеном (проте, тут варто окремо підкреслити, що 99% попаданців у фанфіках потрапляють не в минуле, а в книгу/фільм/серіал, що взагалі, вибачте за тавтологію, окрема історія та благодатне поле для досліджень культурологів та психологів). Так от, трава була зеленішою, а популярні жіночі романи у порівнянні з сучасними популярними жіночими романами були практично як сестри Бронте, помножені на Джейн Остін.

З того часу Діана Геблдон написала ще не одну книгу про пригоди Клер Ренделл-Фрейзер. Після популярності першого роману вона багато чого могла собі дозволити, та й продовження так і просилося. А потім всім стало шкода розлучатися із давно знайомими та інколи навіть улюбленими персонажами. Тому чергова книга циклу публікується цьогоріч. Може, навіть вже вийшла, я не дуже цікавилася хоча б через те, що зійшла з дистанції після третього роману. І, до того ж, набагато цікавіше було роздивлятися промо фото до серіалу, роздумуючи, що ж вийде у каналу Starz. Офіційна прем’єра ще попереду, але пілот в інтернеті вже давно, тому можна скласти перше маленьке враження про те, що ж вийшло.



По-перше, тут до книги поставилися із таким трепетом, якого можна було б очікувати від ВВС, а не від «кров-м’ясо-цицьки-порнуха-ололо» Starz – із екскурсом в минуле героїні, з роздумами, що начитує закадровий голос, поки на екрані нічого не відбувається. Але досить атмосферно. Ні, навіть не так – дуже; цю британську-післявоєнну атмосферу можна просто на хліб намазувати. Ну а атмосфера XVIII століття здебільшого ще попереду, хоча те, що нам показали, теж виглядає досить непогано. Не знаю, кому подякувати – але це напевне треба зробити – за те, що взяли на ролі шотландців справжніх шотландців. І тут ми переходимо до другого пункту.



По-друге, акторів підібрали філігранно. Воно й по промоматеріалам було видно, але в динаміці, в контексті хотілося подивитися. Тобіаш Мензес тут не тільки найвідоміший (чи мені тільки здається, що Едмара Таллі, який з’явився у двох серіях «Гри престолів» у третьому сезоні, всі мали запам’ятати?), але й грати йому тут найцікавіше, якщо подивитеся – зрозумієте. Катріона Белфі та Сем Юен у порівнянні з Мензесом і взагалі маловідомі обличчя (хоча, якщо вам необхідна маленька позитивна трошки банальна різдвяна дрібничка, то «Принцеса на Різдво» з Юеном може стати у нагоді). А ще тут є неперевершений Грем Мактавіш, у якому мало хто побачить Дваліна, але він там є, і більше, ніж ми думаємо (у його героя навіть старший брат-книголюб є, кажу вам з висоти прочитаних книжок ;)).



Дійсно, вийшло несподівано непогано. Це варіант «Starz для романтичних дівиць та домогосподарок», що саме по собі досить дивно, але чому це має бути погано? «Outlander», скажімо, набагато кращий за зимові «Black sails». Далі обіцяється історично-пригодницька мелодрама з шотландцями в Шотландії, і якщо ви небайдужі до кілтів чи суворих пейзажів, то це просто must see.



flat_cinema: (Default)

Сьогодні у Ніколая день народження, і минулого року у цей день я постила його фото зі зйомок «Іншої жінки». А цього року я, наприклад, можу написати, що це – комедія з аж одним смішним епізодом і великої кількістю туалетного «гумору». Що це фільм про те, що у Джейме Ланністера могло бути скільки завгодно жінок, причому одночасно. Що кожен з акторів, які мені подобаються, рано чи пізно обов’язково піде зніматися незрозуміло в чому, коли міг би знятися у чомусь набагато кращому. Залишається сподіватися, що «Боги Єгипту» вийдуть нормальним фільмом. Бо там ще й Батлер, у якого просто неперевершений нюх на лайняні фільми, і якого я, попри це, продовжую любити та вірити, що він хоча б раз на пару років зніматиметься в фільмі, який можна ввімкнути та отримати задоволення, а не набивати гулю фейспалмами під час перегляду.

І ще. Пам’ятаєте (хлопці вже можуть не читати;)), якийсь рік тому обіцяли прем’єру «50 відтінків сірого» 31 липня 2014? Із Чарлічкою в головній ролі? Це я подивилась днями трейлер з дерев’яним Джеймі Дорнаном, згадала все це…ех, ну і часи були.


flat_cinema: (Кілі)
Ну, насправді,  багато хвилинок)
http://oiff.com.ua/storage/master_class/13-07-2014_15-00_AIDAN_TURNER.mp4
Чудово, що ОМКФ потурбувалися про те, щоб зняти та викласти це у себе на сайті, будемо дивитися.
Ну, і якщо вже почала. Якщо пошукати в російськомовному/україномовному сегменті новин за ім'ям, то можна знайти таке диво:
http://glamurchik.tochka.net/222576-eydan-terner-slovil-v-odesse-melkogo-vorishku/
"Эдгар" "сумел словить вора" , так ;))
flat_cinema: (Default)

Нарешті я вирішила, що мати репутацію хоч якогось кіномана, але не подивитися «Список Шиндлера» - це речі малосумісні. Тому я чесно висиділа 3 години 15 хвилин цього чорно-білого дійства, де початок – безбожно затягнутий, потім – нічого так, а наприкінці очі постійно на мокрому місці, а зважаючи на те, що початок вже майже забувся на той момент, – враження дійсно величезне.


Згодом градус концептуальності було підвищено екранізацією хемінгуеївського «По кому подзвін», про яку теж багато чого сказати важко. Тому що класика, класика в усьому, від старого Ернеста в основі сценарію, до Купера та Берґман в головних ролях, від кольорів на плівці до епічних мега-великих планів, де обличчя на весь екран і поцілунки як у «Віднесених вітром» (тобто теж обличчя на весь екран та «падіння» в обійми один одного). А ще половина акторів у цьому фільмі – вихідці з Російської імперії. Не сказати, що це важливо. Просто так, цікавинка.


Ну а «Нічия земля» - це взагалі окрема історія. Не тільки більш сучасна, але і більш… зла, чи що. Тут не знайдеш величних подвигів та красивих героїчних жестів, трагічного кохання та епічної музики. Це взагалі як п’єса, в якій зустрілися серб-інтелігент та грубуватий боснієць у футболці з червоноязиким логотипом «The Rolling Stones». Ця зустріч не була б чимось настільки незручним, якби вона не сталася на війні; якби вони не опинилися в одному окопі на нейтральній території; якби не виявилося, що ще один поранений боснієць лежить на міні, що вибухне, якщо його з неї посунути; якби вони не воювали один проти одного. Якби люди, що вперше зустрілися, не прагнули вбити один одного. Якби на війні життя рядового чогось вартувало б. Тоді все було б інакше.



В теорії, якщо б я подивилася цей фільм коли завгодно, але не зараз, я б спитала: от серйозно, що варте того, щоб віддавати за це людські життя? І знаєте, як же я ненавиджу той факт, що тепер я не задам такого питання. Ну, ви розумієте.

flat_cinema: (Default)

Неперевершено атмосферно. Часом – красиво. Часом – зовсім ні. Це такий приклад, коли сюжет якщо не зовсім неважливий, то принаймні грає ну зовсім другорядну роль. «Сеттінг – понад усе», ніби кажуть нам творці, тому історія вихляє, плигаючи у часі туди-сюди, повільно витягуючи на поверхню та розглядаючи (якщо не препаруючи) все лайно, яке можна вибити з цих непересічних персонажів. При цьому не слід забувати, що коли їхні секрети закінчаться, то якусь частину (всю, можливо) атмосферності буде втрачено, а ще доведеться щось придумувати, і серіал вимушено стане «Надприродним» у антуражі кінця ХІХ століття. Або серіальною «Чорною орхідеєю» в антуражі ХІХ століття, на худий кінець. Тому не слід викладати всі карти на стіл, не слід.

До речі, якщо вже про «Чорну орхідею» згадувати – вже тоді було зрозуміло, що Хартнетт там – цікавіший, ніж у «Перл Харборі» (завжди вболівала за Бена Аффлека, навіть коли ще ніхто не знав, які фільм він здатен знімати). А тут він просто красавєц-мущіна, а на фоні інших персонажів, так ще й лапочка, і романтичний герой в усьому цьому бардаку, і на всі руки майстер. Біллі Пайпер очікувано страшна та дуже органічна в ролі сухотної повії, Франкенштейн Гаррі Тредевея теж достатньо відразливий (в усіх сенсах), і на його фоні чудовисько Франкенштейна – просто чарівний, та ще й Рорі Кіннер. І як справжній англійський театральний актор, наприкінці він видає такий монолог, що стає очевидно – регулярна участь у шекспірівських постановках не минає даремно. Але це й не дивно. Тімоті Далтону 68, уявляєте? Ось як, іноді навіть такі очевидні речі можуть здивувати.

І бенефіс Єви Грін. Все, що в ній є таємничого та небезпечного, тут розквітає у незнаних раніше масштабах, що просто вау та брр. Так зіграти біснувату – це неймовірно та страшно (і якби не сеттінг, та інші позитиви, про які я вже писала вище, то кинула б перегляд цього серіалу, тому що ось такі моменти мене зовсім не надихають).

Ще повз пробігали Доріан Ґрей, Ван Хельсінґ та… може ще хтось причаївся. Я щось не знаю, чи буде наступний сезон, але для Джекіла та Хайда, Свінні Тода та якого-небудь Джека-стрибуна місце ще напевне знайдеться, тож чом би й ні – хай знімають, подивимось.


flat_cinema: (Default)

«Безпека не гарантується». Якось один дивак дає оголошення про те, що шукає собі компаньйона для мандрівки в часі. Наприкінці йде малесенька приписка: «безпека не гарантується». Цей прикол потрапляє на очі журналісту, який вибиває відрядження в містечко, де живе автор оголошення, а в підручні собі бере двох стажерів – ботана-індуса та скептичну брюнетку. І мандрівка в це містечко матиме такий ефект, що мандрівки в часі вже стають неважливими. Чи… стоп, все ж, може, важливими?

Атмосферне інді-кіно, яке просто та банально приємно дивитися. Яке залишає післясмак – теж дуже приємний. І завдяки якому хочеться зайвий раз подякувати Редфорду за «Санденс» - те, що презентують там, далеко не завжди мені подобається, але якщо вже сталося так, що сподобалося – то подобається по-справжньому.



«Тринадцята казка». Загадкова письменниця, однаково відома своїми книгами та тим, що ніколи не відповідає однаково на питання про своє життя, вирішує таки залишити по собі біографічну книгу. Але запрошений біограф опиняється в таких умовах, що для виявлення правди про життя міс Вінтер треба стати трошки детективом.

Як я побачила, ті, хто читав роман, досить часто критикують фільм; але я з книгою незнайома, і у творців картини все було в їхніх руках. Але нічого особливо хорошого я про фільм не скажу. Якщо коротко: великий потенціал, круті актори (про Ванессу Редґрейв щось казати сенсу немає; а Олівія Колман, очевидно, не вилазить з детективів) і популярні актори (фанати Софі Тернер побачили її «не-Сансою»… хоча ні, насправді тут її образ дуже схожий на звичний серіальний, так що ніяких несподіванок), все красиво і атмосфера навіть є; але сценарій одночасно фрагментарно-пожмаканий та затягнутий. Ну не те, не те – хоча на один раз цілком може підійти. От дивно, час від часу перед очима ставала «Дівчина з татуюванням дракона», а це порівняння зовсім не на користь «Тринадцятої казки» - але так зазвичай і буває.



flat_cinema: (фріман)

Із походом на нову «Красуню та чудовисько» у мене не склалося, тому я подивилася фільм тільки зараз. В кінотеатрі, як щось підказує, було б краще, може навіть набагато, і менше хотілося б критикувати. Перед усім, думаю, слід сказати, що костюми, декорації та взагалі візуал тут чудові. Часами навіть згадується Тарсем, але якщо у нього в «Mirror, mirror» через верх ліз або стьоб, або дещо хуліганські веселощі, то у Крістофа Ганса все дуже намагається бути серйозним і навіть трагічним. От тут і починаються проблеми.

Нам дають нестрашне чудовисько, що виявляється менш реалістичним, ніж всі мультики останніх років. Комп’ютерна голова, у якої міміку пророблено ненабагато краще, ніж у давньогрецької театральної маски, все одно не завада Касселю у ті моменти, коли він таки пробивається крізь товщу анімованої шерсті. Можливо, у Сейду теж накладна голова. Якщо ні, то її Белль має честь приєднатися до Джона Сноу та Белли Свон у компанії кам’яноликих молодих персонажів. Хоча ні, Джон Сноу в останні часи показував дива акторської гри, і вивчив декілька нових виразів обличчя, тому не займаємо його.

Є тут лінія стрьомних гопників. І «Ребекка» для найменших. А ще є перманентно червона Белль, чудовисько, яке вкинули у воду (бідний котик!) та чарівні боби, що, наприклад, здається епізодом не в тему. Але кам’яні гіганти та туманне поле ближче до кінця неочікувано припали до душі, кавайних песиків старалися, вигадували, та й дзвякання наприкінці миле, і взагалі, що це я до казок чіпляюся.

Я занадто невіглас для «Красуні та чудовиська» Кокто (каюся, колись додивилася тільки до середини), сучасні варіації – це різних видів та ступенів жах, дурня та мракобісся (хоча час від часу у серіалі «Красуня та чудовисько», другий сезон якого нещодавно вийшов з кількамісячного хіатусу, трапляються guilty pleasure моменти, через які цей серіал інколи і вмикається фоном). Тож, якщо раптом знаєте який-небудь новий маловідомий фільм про красуню та чудовисько – буду рада вашій пораді. І якщо не новий, але теж маловідомий – це теж буде слушно. А то якось незручно вважати, що найкраще на тему – це мультик 1991 року, а найстрашніше чудовисько взагалі в радянському «Аленьком цветочке» 50-х рр.

Ідеально було б, якби Бертон або Дель Торо зняли би «Красуню та чудовисько», але щось підказує, що вони б не заморочувалися над хеппі ендом. А нам без хеппі енда тут ніяк не можна.


flat_cinema: (Кілі)
А Тернеру сьогодні 31.
А Тернер зараз знімається у "Полдарку" .
А Тернер обіцявся приїхати до Одеси на ОМКФ наступного місяця.



затишний Ейдан )

flat_cinema: (мімімі)

Це своєрідне щастя – коли є герої історій, що зростають разом з тобою. Якщо в фільмах це виходить само собою (хоча б візуально), то в мультфільмах все цілком і повністю на совісті творців. Чотири роки тому, коли дракони, так само як і вікінги, ще не були таким мейнстрімом, вийшов чудовий мультик «Як приборкати дракона», що був не схожим на класичну казку, але водночас був справжнісінькою казкою. Там був чудовий концепт, а хлопці не боялися нічого – і цим підкорили. Ну, і драконами, звичайно. Тепер вийшов «Як приборкати дракона 2» і я, якщо чесно, не знаю, як там було з очікуванням цього мультика у малих, які чотири роки тому подивилися першу частину, але у мене рівень очікування стояв стабільно на максимумі.

Герої виросли, історія теж виросла – причому в багатьох сенсах, і Гикавка помітно змужнів ;) Дракончиків нову порцію намалювали (все одно, нічна лють поза конкуренцією) та справжнього антагоніста зробили нарешті. Сильно хочеться подивитися тепер в оригіналі, щоб почути, як тут співають Батлер (не сказати, що ми раніше не знали, «Привид опери» назавжди в нашій пам’яті) та Кейт Бланшетт. І дуже кортить якось дізнатися, чому ці альфа-дракони здаються такими знайомими візуально. Серйозно, порилася по книжним полицям, змахнула пил з дитячих «енциклопедій» про динозаврів, передивилася всі картинки – не те! Тепер у роздумах стосовно цього ;)

Взагалі, не можу пригадати такого чудового сиквелу мультфільму, і якщо не намагатися вирішити, яка ж частина краща, ми без варіантів отримаємо чисте, незіпсоване, концентроване щастя. Те, чого нам зараз так не вистачає.


s04e10

Jun. 16th, 2014 10:53 pm
flat_cinema: (Гра Престолів)

Одинадцять тижнів тому у нас з’явилася довгоочікувана перша серія четвертого сезону «Гри престолів». Тоді ж я спонтанно вирішила цього року писати про кожну нову серію найкрутішого шоу НВО – і, здається, у мене навіть вийшло. А тепер і підсумки підбивати легше. Почнемо з очевидного: серій, що сподобалися, було набагато більше, ніж серій, що не прийшлися до душі. Як зазвичай, серії, що не сподобалися, були переобтяжені сценарними мареннями, через які виникали проблеми з логікою подій, що неприємно, але, зазвичай, не фатально. Набагато гірше, коли плювали не тільки на події (про діалоги взагалі мовчу), але і на персонажів (але всі вже забули про те, як Джейме зґвалтував Серсею, що в черговий раз підтверджує теорію про те, що завдати справжньої шкоди у сприйнятті персонажу через одиничну лажу, мабуть, неможливо; дуже складно так точно).

Епіку стало більше, концентрація шокуючих серій – надзвичайно велика, найбільша за всі чотири сезони; те, що раніше випадало ближче до кінця сезону, тут щедрою рукою розкидано від початку і до кінця – від весілля Джоффрі на початку до апогею останніх трьох серій. Рука тремтить та не підіймається написати якесь велике узагальнення стосовно того, що таких крутих подій, як тут були, вже не буде. Ми тепер стали балувані, і нам треба нагадувати собі, що постійних Червоних весіль, судових поєдинків з принцами Дорнійськими та битв за Стіну просто не може бути. Але… будуть інші події, незнані шляхи, несподівані зустрічі та нові герої. І старі герої – що найголовніше, наші старі, любі герої, яким сезон за сезоном, книга за книгою, вдається вижити у світі Мартіна.



Сказати чесно, у мене був дещо інший погляд на те, що мало статися в останніх двох серіях, але спочатку мене поставили на місце битвою за Стіну на цілу серію та несподіваними смертями Піпа та Гренна (тут як зі служницями Дейнерис, яких чомусь вбили, на секундочку, у другому сезоні), а потім і в останній серії зробили несподіванки у декількох лініях.



flat_cinema: (Default)

Як і зазвичай, дивні, жорстокі та зовсім не антропоморфні прибульці досить швидко та послідовно захоплюють нашу стражденну планету, а люди, вигадавши якусь більш-менш пристойну броню, воюють та опираються з останніх сил. Вільям Кейдж у минулому був рекламником, а тепер його голлівудська посмішка служить армійській пресс-службі і це, насправді, дуже вдало, переважно через те, що кочувати із студії в студію, від ефіру до ефіру – це не прозябати десь на фронті. Тому ідея опинитися у перших рядах під час висадки у Нормандії йому не подобається – але хіба його хтось питав? Хтось питав його, чи знає він, де запобіжник у зброї, чи вміє він битися з ворогом і чи зможе раз за разом переживати один і той самий день, кінцем якого стає його смерть?

При всій схожості «На межі майбутнього» із тогорічним «Світом забуття», перший виявляється більш захопливим, більш напруженим та інтригує сильніше. Не хочеться написати чогось зайвого, щоб не зіпсувати враження від перегляду, тому скажу: «все, як слід». Купа яскравих персонажів на другому плані, Блант та Круз (якого я не дуже люблю) – взагалі чудові. Це, напевне, один з кращих фільмів, що були у нашому прокаті цього року. Чудова фантастика; прямо починаю думати, а чи не нова хвиля культового фантастичного кіно до нас приходить?


Profile

flat_cinema: (Default)
flat_cinema

September 2014

S M T W T F S
 123456
78910111213
14151617181920
21222324 252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 20th, 2017 05:07 am
Powered by Dreamwidth Studios